ЙОМУ БУЛО Б 90…

Гортаю сімейний альбом і натрапляю на чорно-біле фото вісімдесятих років, де серед моїх колег і це до болю рідне обличчя - Вадима Петровича Шептицького. За кілька днів, 26 квітня, йому було б 90… Він - ровесник нашої газети.
Хто для мене ця інтелігентна і тільки на вигляд сувора людина?! Вчитель. Наставник. Батько.
Чому він? – запитаєте ви. Адже, здавалось би, навчалась газетярській справі на факультеті журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Та університети – то тільки теорія. А справжнє посвячення у цю тільки на перший погляд романтичну професію я отримала саме тут, у Шептицького. Професію, з якою ти у відпустці і на лікарняному, на футбольному матчі чи на концерті, на заслуженому відпочинку чи… словом, як медик, до самого кінця…
Таким журналістом був і залишиться в моєму і серцях моїх колег і всіх, хто був передплатником районного часопису, підписаного до друку Вадимом Шептицьким, саме він. Мій взірець.

Я не буду занурюватись в його біографію. Біографію хлопця з Білогірщини, у якій були війна і партизанське дитинство, повоєнні роки і голодна юність. А вже згодом був факультет журналістики вже згадуваного Львівського держуніверситету, а по його закінченні - призначення на посаду редактора Теофіпольської районки, де він відпрацював майже чверть століття. Я розповім, яким він був керівником.
Коли я прийшла у редакцію «Червоної зірки», творчий колектив налічував 7 чоловік. Крім редактора. До слова, майже всі прийшли в газету за покликом серця… але хтось просто зі школи, після 10 класів, як я і Лідія Пейда, інші – попрацювавши по року-два деінде.
Мене особисто привезла в Теофіполь мама. І залишила, можна сказати… на Шептицького! Отут я і відчула батьківське піклування Вадима Петровича. Він організував колектив на пошук квартири для мого проживання, та ще й щоб її хазяйка харчувала мене тричі на день. Адже як ніхто розумів, що прийняв на роботу шістнадцятирічну дитину, яка залишилась за 150 кілометрів без мами в чужому містечку і серед чужих людей.
Та от як вчитель Вадим Петрович був набагато суворішим і вимогливішим. Пригадую, як в душі ображалась , коли зданий мною до друку матеріал рябів численними редакторськими виправленнями. І як по приїзду додому на вихідні у Деражню скаржилась мамі. На що моя теж строга матуся підсміювалась: «Терпи. За одного битого двох небитих дають!».
Це вже згодом, коли я добряче натерла мозолі на газетярських стежках, я тільки дивувалась, як умів Шептицький, замінивши подекуди одне-єдине слово у твоїй замітці, так покращити її зміст.
Який це був керівник, можна зробити висновок і ще ось по чому. П’ятеро із нас, влаштувавшись в газету, хтось за рік, а хтось за два вступили на заочне відділення Львівського держуніверситету. І двічі на рік ми всі ( 5 із 7!) вирушали на дво - тритижневі сесії. Це означало, що в редакції залишалось лише 2 творчих працівники і редактор. При тому, що газета виходила тричі на тиждень. Мова навіть не про те, як доводилось важко нашим старшим і досвідченішим колегам Михайлу Олександровичу Червоному і Павлові Борисовичу Пасєці (комп’ютерів тоді не було і ще багато чого, що зараз значно полегшує працю газетярів). Йдеться про те, що яким треба було редактором бути, щоб собі у збиток навчати всіх нас 6 років! Адже навчались ми за кошт редакції, намагаючись не мати «хвостів», щоб сесії були платними. Та Вадим Петрович був далекоглядним керівником. І, як нагорода, вже через 6 років мав майже всіх підлеглих з вищою журналістською освітою. Чим у ті роки міг похвалитися мало який редактор.
За що доземний уклін від кожного із нас, кому саме він дав путівку у «велике плавання». Саме так, у велике. Адже після виходу на пенсію місце Вадима Шептицького зайняв наш колега Валентин Дузяк. Побували на керівних посадах і Лідія Пейда та Володимир Рубашевський останній, щоправда, очолював 6 років друкарню, і понад 10 – державну телекомпанію «ТТК»). Зараз допомагає у виданні книги про воїнів-афганців Тадеушу Островському. Тадеуш Казимірович, принагідно нагадати, володар «Золотої медалі журналістики».
Учнями Шептицького, я думаю, не посоромляться назвати себе і наші земляки заслужений журналіст України, кавалер Ордена княгині Ольги ІІІ ступеня Людмила Коханець з Теофіполя, колишній заступник редактора канівської газети «Дніпрова зірка» і авторка кількох збірок Лариса Бабій -Зелененко із Шибени, Заслужений журналіст України, перший заступник редактора найтиражнішої Вінницької газети «33 канал» Тетяна Квасюк (Редько) з Новоставець, головний редактор білоруської газети «Свободные новости» Василь Зданюк із Гаврилівки, завідувач кафедри журналістики та нових медіа Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент, автор понад 70 наукових праць Віталій Гандзюк із Гальчинець і ще багато інших, які сягнули певних вершин у своїй професії. Погодьтесь, їх приклад ще раз підтверджує, що головне - не стільки кар’єрний ріст, скільки фаховість в обраній справі. Що сьогодні про кожного зі своїх колег я можу сказати з гордістю. І це теж заслуга мого редактора.
Життя дуже змінилось, змінились і пріоритети. В газетах особливо це помітно, принаймні, нам, журналістам. Не хочу судити, яким редакторам працювалось легше - тодішнім, з 80-х -90-х, чи сьогоднішнім. І тоді, і зараз були і є свої труднощі і проблеми. Я не буду зупинятись на редакційних моментах, скажу тільки одне - редактор тоді був просто переобтяжений різноманітними партійними дорученнями. У нього був «підлеглий» колгосп, куди йому чи не щодня треба було їздити на ранкове доїння і турбуватись про виконання ним планів заготівлі яєць і м’яса від населення, по вихідних у літні місяці вивозити колектив як не на буряки, то на сінокіс чи на заготівлю гілкового корму, де теж доводились плани. Втім, тих доручень і навантажень не порахувати. Та редактор встигав і на дойку поїхати, і газету до друку вчасно підписати, і на сесії, як депутат, виступити , і на бюро побувати, і військово - патріотичну роботу серед молоді району вести – на все у нього вистачало сил і енергії.
Я не буду перераховувати відзнак Вадима Петровича Шептицького за працю, яких у нього було чимало. Більш красномовним підтвердженням його авторитету в області і за її межами, гадаю, буде той факт, що деякі екзамени і заліки в університеті ми здавали «автоматом», сказавши тільки, що працюємо у Шептицького. Яскравим свідченням можна вважати і те, що до нас отримували направлення на практику студенти факультету журналістики Київського держуніверситету та з інших навчальних закладів.
Я ще довго можу розповідати про свого редактора, про його стиль і методи роботи, про високий професіоналізм і природний розум, мудрість і далекоглядність. Але жінки редакції мене не пробачать, коли я не згадаю, яким він був акуратистом, франтом і модником, ну таким собі справжнім шляхтичем! І ще – прекрасним сім’янином (надзвичайно любив і дорожив своєю дружиною Галиною Костянтинівною) і люблячим батьком красуні-доньки Тетяни.
Підсумовуючи свою розповідь про Вадима Петровича Шептицького, я вже вкотре зізнаюсь, що вдячна долі за той вересневий дощовий день, що привів мене в Теофіполь, де я зустріла на своєму шляху цю прекрасну людину, особистість, яка дуже вплинула на усе моє життя. Яке, я хочу сподіватись, можна вважати гідним мого вчителя.
Людмила ДОВГАНЮК,
член НСЖУ