Там, де Случ бере початок
Червону Случ ще за радянських часів відносили до неперспективних. І винуватцем цього була недолуга політика влади щодо села. Однак, в тодішньому Теофіпольському районі знайшлися ентузіасти, які хоч би в певній мірі не давали помирати неперспективним селам. Один з таких керівників - Леонід Стецюк. То ж завдяки йому, а також окремим яскравим особистостям районного масштабу, до сьогодні Червону Случ, так би мовити, із цивілізованим світом з’єднує асфальтована дорога. І вже десятки літ селяни тут користуються природним газом.
Варто сказати, що саме в Теофіпольському районі вперше на Україні були газифіковані сільські населені пункти, в тому числі і Червона Случ.
Мені пощастило побувати на заключному етапі цієї пам’ятної події. До села саме тоді навідався народний обранець В.К Шуляк. Сталося так, що дорогий гість розмовляв із місцевим молодим жителем Василем Кравчуком.
- Скільки у вашому селі нараховується дворів?- запитав у хлопця.
- Напевно шість чи сім десятків буде, - відповів невпевнено.
Усміхаючись, Василь Корнійович сказав:
- Ти, мабуть, двори порахував із собачими будами.
Здавалося б , дрібниця, та цей життєвий епізод Василь Петрович Кравчук пам’ятає і досі. Дійсно, село Червона Случ, зовсім невелике було тоді, а тепер і поготів. Проте, попри всім негативним тенденціям, Червона Случ живе до сьогодні. Своїх рідних гнізд не залишають десятки працьовитих, талановитих, щедрих душею і серцем людей. Серед них і згаданий Василь Кравчук.
Народився Василь 17 лютого 1965 року в сім’ї хліборобів. Батько трудився в тракторній бригаді, а мама – буряківничій ланці. Отож, ще з малих літ хлопчина полюбив рідне село, рівненькі хлібні поля, напрочуд гарну річечку Случ, яка бере початок там, де починається батьківщина продовжувача роду хліборобського – Кравчуків.
Тут, у невеличкому подільському населеному пункті, пройшли дитячі та юнацькі роки Василя. Оскільки тоді в селі діяла лише початкова школа, середню освіту довелося здобувати в сусідньому Авратині Волочиського району.
Із настанням повноліття призвали в Армію. І знову докір слід закинути владі – не призвали служити у військо захисником рідної Вітчизни, а послали на криваву війну.
Коли перераховуєш прізвища воїнів, котрих впродовж майже десяти років відправляли «служити» в Демократичну Республіку Афганістан, у списках хлопців із Теофіпольщини немає жодного призовника синків начальства, хоча б районного рівня.
На не оголошений фронт йшли переважно сини простих селян, робітників, інтелігенції. У нашому випадку цвіт української нації представляли Зінчуки, Лагани, Шевчуки, Добровольські, Попружні, Франчуки, Кравчуки…
Проводжали в армію Василя у березні 1989 року. Ніхто з рідних достеменно не знав, де мав служити. Здогадки розвіялися, коли потрапив у Казахстан. Після тримісячного карантину стало відомо остаточне місце служби - Афганістан. І як тут не згадати хвилюючої незабутньої події: перед відправленням у далеку сторононьку сина - солдата відвідала найдорожча людина – мама Ганна Филимонівна.
Наперед треба підкреслити, що дещо пощастило хлопцю із місцем служби. Йому пощастило та не зовсім із виконанням військового обов’язку. Адже бути шофером командира будь-якого армійського рангу – це надзвичайно небезпечно і відповідально, хоча на перший погляд відчуваєш себе більш-менш захищеним. А рядовий Василь Кравчук шоферував і в генералів, і підполковників,багатьох інших офіцерів – командирів армії Громова. До того ж куля на війні ні для кого безпечною не буває. Не один раз відчував смерть за плечима, потерпав від спеки, нічних холодів, злих поглядів чужинців. Безпосередньо не брав участі у сутичках з душманами та завжди після кожної поїздки відчував себе наче після смертельного бою. Сотні, тисячі кілометрів доріг за два роки перебування в Кабулі та Кандагарі проїхав сільський хлопець. Втім, у важкі хвилини на чужині полегшення викликало те, що завжди поруч знаходився Василь Кравець. Із Кравцем в один і той же день призивалися в армію, служили в одній частині, повернулися додому разом.
У дембельському 1985 році Василь Кравчук мав намір повернутися в рідне село, колишній колгосп імені Шевченка. Однак захотілося спробувати спочатку міського життя. Влаштувався працювати на одному із заводів Волочиська.
- Довго тут не затримався, - розповідає Василь. – Не дочекавшись першої зарплати, звільнився, повернувся до такого дорогого отчого порога, та й дівчина одна заворожила. У господарстві трудився заправником пально-мастильних матеріалів, шоферував. Та ось одного разу… Якось запримітив Василь на подвір’ї одного із сусідів поламаного трактора. Виникла ідея – купити і відремонтувати. Так і вчинив. Як згодом ділився враженнями покупець, купив залізяччя, а склав, як нового МТЗ-80. Бо доклав чимало зусиль, старання, докупив нові деталі і вузли. Потім виникла думка стати фермером. Зареєстрував на себе свій і кілька паїв родичів. Всього вийшло понад 10 гектарів власної землі. Потім придбав автомашину ЗІЛ, іншу техніку, інвентар. Ось уже кілька десятиліть взяв на себе нелегку ношу фермера.
- Чи хтось із рідних вам допомагає? – запитав у Василя Кравчука.
Виявляється, надійним помічником стала дружина Світлана, яка, до речі, сумлінно трудилася до цього дояркою, заправником.
Шкодують, що не біля них діти. Дочка працює медсестрою в Одесі, син - моряк.
Зараз воїн-афганець з Червоної Случі Василь Кравчук - один з багатьох фермерів Теофіпольщини, котрі більш-менш успішно господарюють. Вирощує ячмінь, пшеницю та інші сільськогосподарські культури. Тримається на плаву. Думається, якби, як слід допомагала держава, то такі вмілі талановиті особи, як він і йому подібні, піднімалися б вгору, приносили б набагато більше користі і собі, і людям, і державі. Адже куди правду діти, політика держави щодо села роками не змінюється на краще. А в даному випадку допомагає не падати на дно лише один ентузіазм, працьовитість, закоханість в хліборобську справу таких ось звичайних українців.
- Не буду хвалитися, - зізнається щиро Василь Петрович, - але якось до цього часу не одрікся від своїх земель, то це означає, що не помираю, даю раду господарству попри всі труднощі і негаразди. Звичайно, живу з надією на покращення.
У найвидатнішій книзі людства – Біблії, названо три професії людей, котрих Бог послав на землю творити життя і добро: лікар, вчитель і землероб. Отож бо Василя Петровича Кравчука без перебільшення можна вважати посланцем Всевишнього. Тут, у Червоній Случі, де бере початок славнозвісна подільська річка, він знайшов своє покликання на все життя.
Тадеуш Островський, журналіст
