Вступне слово
Як ніколи колись, в епоху «розквітлого соціалізму» ми, українці, так не цікавились, не переживали, що твориться в Україні, колонії Москви, як тепер, - бо тоді ми були безправними безпаспортними колгоспними кріпаками, і за нас, селян, робітників, «піклувалась» рідна партія і все «совєтское правітєльство», як тримати своє насєлєніє в покорі.
А якщо хтось вмів думати, трохи знав нашу героїчно-трагічну історію, вмів мріяти, хотів козацької Волі, вголос говорив про неї, повстав за неї для рідної України, отримував нагороду: Богом проклятий Сибір, або розстріл.
Ось про таких синів України, Борців за її Волю, про їх трагічну долю і йдеться в написаному мною і проілюстрованому моїм малюнком зі світлиною побратимів убієних. Дивіться, дорогі краяни, на ті стовпчики з номерами вже мертвих мучеників, читайте. Бачите… і досі бояться їх, і мертвих , і живих, ті теперішні яничарські перевертні, лакеї, прихвосні окупанта, яким « эти казлы мешают жить», як жалівся їх колишній керманич ЗЕ-к – «проффесор» з Донецька, тікаючи з України, розстрілявши Майдан Гідності українців, але пообіцяв : «Я еще вернусь!!!».
Так бояться національно свідомих українців
- патріотів такі мерзотники, обзиваючи нас «націстамі, «бандерівцями», розпалюють братовбивчу лють тою колишньою, далекоглядно підкинутою Кремлем, вже поржавілої від старості платівкою про перекручену «стрілянину нам в спину» «бандерівцями з тої Галіції(???). І окупант задоволений потирає руки, гладить по голівці своїх лакеїв з «Опозиційної платформи» за смерть Вільної України.
Хто пропустив, не чув, не бачив по телевізору, то нагадаю виступ на Закарпатті в кінці жовтня Медведчука, капітана тої платформи, з нагоди 76-ої річниці визволення України від німецьких окупантів у Другій Світовій війні: дуже з піднесеним тоном, вип'явши груди, дякував, «благодарил доблесний Красной армии, ветеранам Великой Отечественной войны». І як змінилось його і так завжди зле обличчя, перекособочило його рот і під напором тої злості з його «радного языка» вибризкувала гадюча отрута на адресу «пасобников Гитлера- нацистов», «фашистов», «бандеровцев», каторые стреляли в спину солдатам Красной Армии».
І там, на його «другой родине» як каже він, азартно ляпали в долоні задоволені мадярчики (?!).
Та хоч би хтось раз з тих покидьків на їх 112-му каналі кума Путіна згадав чистокровного русского совєтского генерала Власова, який з своєю армією з самого початку Другої Світової війни перейшов на бік німців, згадав «Русскую освободительную армию- Рона», яка була перетворена на 29-у німецьку дивізію СС, згадав про донські козачі антирадянські військові формування генералів Краснова, Доманова, Павлова та інших.
Е….ні! Зась! Нєльзя! Заскрегочуть зубами в Москві, зросійщені хахли, насєлєніє на сході, півдні України – їх виборці (?!). Нєльзя!...
Читайте… В написаному моєю рукою, ні однієї зернини неправди немає!
У мене правда власна, не чужа,
І я її приймаю, як погорду,
Сам Бог вкладе до рук моїх ножа,
Щоб прохромити ним вороже горло! ..»( Микола Петренко).
Читайте, дивіться…
У 1986 році невеличка парафія Української греко-католицької церкви – УГКЦ – в м. Олешки (Цюрюпінськ) Херсонськоїобласті, колишні в’язні сталінських сибірських і мордовських таборів, чоловіки й жінки, яким після заслання було категорично заборонено повертатися в рідний край – Західну Україну, звернулись до нас – архітектурного факультету нашого Львівського політехнічного інституту запроектувати їм невеличку церковку.
Відрядили мене, бо я перший в той час (?!) протоптав стежину до зовсім нової теми на дипломне проектування – сакральна тематика, церковна архітектура . І під моїм керівництвом дипломанти дуже успішно захищалися. То був відкритий прорив, «луч света» в царстві тої темної більшовицької безбожної конюшні, барака їхнього « русского міра», за чим тужать, плачуть ошукані, зомбовані малороси, хохли.
Покалічені долею «бандерівці» дуже і дуже тепло прийняли мене, було про що поговорити, що слухати. Розказав я їм про трагічну долю мого тата – «врага народа», про нашу долю – вдову і дітей «врага народа». Словом… гарно побратались галичани і подолян, рідні брати по групі крові, по генах, по нашому українському Духу(!!!).
Показали мені строго заборонені, таємно вивезені, малесенькі любительські фотографії «з поховань»(?!) патріотів України, Борців за неї, за її волю. Я стерп, пересохло в горлі… Який жах! Варвари, золотординці хана Батия, душогуби, головорізи! Настане кара Божа над вами, буде Суд над вами, нелюди прокляті!!!
Я попросив тих знедолених людей дозволити мені зробити замальовки з тих світлин і ото вже вдома появився ось цей малюнок і копії з нього я розповсюджую, роздаю українцям і малоросам, і хохлам, щоб знали нашу, колись заборонену українську правду,- хто такий міфічний самозванець
-« старший братан», набагато молодший від нас, українців, щоб не плакали за його «Отєчеством», в якому так «хорошо жилось, був повний желейний порядок, було кому пожалуватись, не те, що січас»…
Розказували: ото, як в'язень відійшов до Бога – його, в чому був, запихали в мішок, вивозили на ось такий «цвинтар» , довбали вічну мерзлоту, кидали жертву в ту ямку, завалювали мерзлими брилами, ставили стовпці з номерами, загортали, придопкували і був « повний порядок»( ?!). А якщо стовпець був сильно нахилений, або впав, - то означало, що сьогодні вовки розрили таку «могилу», витягнули мішок із трупом і огризли кістки…
На малюнку мені хоч трохи вдалось передати ту холодну безлюдну дику рівнинну пустелю з чагарниками і з тим холодним свинцевим небом над нею.
Господи! Вічно зігрівай у Своєму Царстві душі убієнних наших братів і сестер, а ми молімось і пам’ятаймо їх…
Березень 2017 р.
Мої старші від мене брати - галичани, які вижили, подарували мені напам'ять фотографію, але щоб я, крім близьких, нікому не показував (зрозуміло, бо ще й мене за зв’язки з «бандерівцями» могли б відправити туди на етюди). І то аж тепер до своїх замальовок я доклеїв ще фото і зробив копії – розсилаю з ось оцим текстом всім моїм друзям, колегам в Київ, Запоріжжя, Кам'янець-Подільський, Кременець в «Просвіту», Бердичів, Івано-Франківськ, Дрогобич. Показую тут, у Львові, і мої друзі, знайомі знімають копії для себе і розповсюджують далі, - хай українці бачать і знають, куди, до кого в рабство знову хочуть загнати нас лакеї, прихвосні Москви: медведчуки, рабіновичі, бойки, закарпатські мадярчики, шуфричі, зозульки-кукушки королевські і т.д.
На підмогу їм, їх оболваненим виборцям – населєнію сходу і півдня України – « с мєчтой про союз нерушимый» позліталось перелякане Майданом чорне вороння північних зайд, політичні мумії партії регіонів, папєрєднікі, і вже не вилазять із 112-го телеканалу кума Путіна – відкрито, сміливо роз-какались, роз-што-кались, паплюжачи все українське, особливо патріотів України – «націстов», «фашістов», «бандеровцов».
Я ніколи не бачив, щоб на якісь державні урочистості, коли співається Гімн України, хтось із них прикладав руку до серця, хоч би плямкав губами, коли так гордо, піднесено звучать слова:
« І покажем , що ми, браття, Козацького роду». Як їх короблять ті слова!
Як таким безбатченкам – перевертням хотілось би, хочеться нашу українську мрію – побудувати свою вільну незалежну міцну Європейську державу Україна, свою світлу Хату, бути щасливим, заможним Господарем в ній, збити з європейського курсу і втілити свою яничарську мєчту і пєть:
«…Союз нерушимий ( разом з ними() сплотила ( скрутила, як удав) великая Русь(?)… І назавжди в догоду північній злющій матушці – мачусі, таке тепле, таке миле рідне слово - Україна(!) – навіки забути, а на карті оновленої імперії з столицею в Москві замінити на Малоросія чи Новоросія « с единым общепонятным языком» (?!).
Ось що мріють зробити з України «Славних прадідів величних Правнуки погані» (Т.Г. Шевченко).
Ось кого, на свою біду, викормила, пригріла наша щедра свята українська земля, подарована нам Богом, а за 100 років російського більшовицького совєтського темного душного мороку виховала своїм вірним покірним рабом імперська Москва, пришивши краснимі нітямі до їх свій» общєпонятний язик».
Яка ганьба! – зрадити свою рідну Матір-Україну, її солов’їну мову, назавжди врятовану Батьком нашої української мирної нації Тарасом Шевченком, посланого нам Богом! І в тому, дорогі національно свідомі українці, наша величезна не тільки біда, а щось набагато більше: смертельний вирок готується нашій нації, нашому великому європейському українському народові, адже вмирає мова, вмирає нація( бачимо, що сталось на вщент зросійщеному Донбасі, на сході, півдні України), а вмирає нація – вмирає держава, вона стає територією, колонією окупанта.
Пам'ятаймо про це, українці! І пам’ятаймо, свято бережімо світлу Пам'ять про тих, хто жертвуючи своїм життям виборював і Волю, і Незалежність рідної Батьківщини - України, і її рідну мову, і її рідну незалежну Православну Церкву!
Ось зупинився на тому…- і знову дивлюсь на свій малюнок, на ті «могили» -стовпчики з табличками, дивлюсь на світлину побратимів, що через роки гонінь, переслідувань, принижень приїхали в той дикий холодний край обняти ті стовпчики з номерами, помолитись, струсити сльозу печалі, невпинної туги…
Привезли побратими і вісточку від рідних убієних. Розповіли ( чули душі), як розкошує весна на рідній землі: цвітуть сади біля чистеньких біленьких хат, цвітуть верби на зелених лугах з жовтим лататтям, опустивши коси над струмочком, цвіте калина, шипшина, світить сонечко тепло-тепло, пахне медом, гудуть бджоли, чисте високе голубе-голубе небо над засіяними полями…
Високо в небі співає жайворонок, тріпоче крильцями над своїм захованим в траві гніздечком з малечою. А по полю ходить, скигле польова чайка, припадає крильцями до землі,- яструб вислідив, вбив, поїв її чаєнят. Велике горе мамі…
В такому вічному горі, в печалі, в журбі і матері, чиї синочки стали стовпчиками з номерами, безіменними на безлюдній чужій холодній дикій землі варварів-садистів ХХ століття. Ось куди і до кого на своїй «Опозиційній платформі» мріють завезти нашу Україну яничари-мерзотники 5-ої колони Москви. Ото тоді буде розкидано по Сибіру, Колимі, Мордовї таких стовпчиків, які ви, дорогі краяни, побачили на моєму малюнку, на світлині, подарованій мені побратимами убієних (?!)…
Вічна пам'ять синам, Борцям за Волю, рідної України всіх поколінь!..
«Любов до Бога і Батьківщини – це дві найбільші любові кожної благородної душі» - римський Папа Пій ХІІ.
Я буду дуже тішитись, якщо хоч одна ще й досі заблукала, ошукана, обманута, невинна від роду, душа після побаченого і прочитаного буде врятована, і вижене чужинця із власного тіла.
Р.S
Як довго в Україні( я про імперську путінську Росію мовчу) крутиться та давня, далекоглядно підкинута Кремлем, вже геть поржавіла від років платівка з тою «бандерівською» «стріляниною нам в спину» (?!). Як часто запускали її для мене «з того Львова», коли я ще при здоровому стані моєї ходової частини не їздив, не ходив, а лелекою літав у свій рідний Святець, колисочку мого так рано осиротілого дитинства, і вислуховував:
- Вони стріляли нам в спину, а ти, Володька, захищаєш їх, бо ж живеш серед них!
Я поправив тих зашторених сліпих, глухих, наївних прихильників «русского міра»:
- Я живу не серед них, а в тісній братерській дружбі разом з моїми дорогими галичанами, друзями, колегами, з якими дружно живемо при чесному хлібі і до нього дружно, плідно працюємо на загальну скарбницю Добра і Духовності нашої дорогої рідної Батьківщини –України.
- Отож, давайте разом розставимо на свої місця всі стрілянини, які точились в Україні за часів панування вже совєтської російської імперії з 1917 по 1991 роки, і вільної незалежної України з 1991 року і по сьогоднішній день – річницю Майдану Гідності 21 листопада 2020 року. Розставимо все в хронологічному порядку:
- 1918 – 1925 роки: російська мільйонна армія Муравйова, послана Леніним, задушила проголошену Українську Народну Республіку –УНР. Під Крутами вбито, взято в полон доколено садистами - більшовицькими багнетами поранених, розстріляно 300 гімназистів-хлоп'ят(!).
- 1930-і роки: розстріляна українська інтелігенція, українські священики.
- Не розстріляні, а вбиті страшним Голодомором села України в 1932-1933 роках.
- 1937-1938 роки: кривавий покос українців – «врагов народа».
5.Енкаведистський чорний терор в Західній Україні ( 1944- 1956 роки): загинули тисячі і тисячі галичан, в основному хлопці УПА, їх сім'ї, родини, інтелігенція. Сибір…
- 1979-1990 роки: в Афганістані за імперські інтереси Москви загинуло 2378 українців, тисячі поранених. Хто погнав їх туди вмирати?
- Глум над дисидентами 60-десятниками. Смерть патріота родом з Донбасу, поета Василя Стуса, якого допоміг «владі кагебістів» вгробити «адвокат «Медведчук, нинішній вірний родич-кум Царя-вбивці Путіна.
Замінений розстріл на 25 років сибірської каторги великому Патріоту України Левку Лук'яненку. Вбито В'ячеслава Чорновола.
8.2013-2014 роки :побито студентську молодь на Майдані Незалежності в Києві. Повстав мирний Майдан Гідності українців - вбито режимом Януковича, лакеєм Москви 104 Героїв Небесної Сотні. Окупація Криму.
- Знущання над татарами, українцями. Північний агресор окупант з його лакеями – донецьким-луганським зросійщеним бандитським притоном пішов війною на Україну – відгриз частину території українського Донбасу. За 7 років тої проклятої путінсько-бандитської війни загинуло понад 14 тисяч синів України, тисячі і тисячі поранених залишились каліками.
- Сотні і сотні українців мучаться в тюрмах Росії, в підвалах бойовиків, переносять душевні муки, знущання бандитських мерзотників.
Ось після тих, ще далеко-далеко не всіх наведених вище історичних фактів нашої української Правди,
ще долучіть сюди згадане, дуже важливе у вступному слові – правду про чистесеньку «русскую измену своей родины – СРСР»» і порівняй те все масове криваве місиво в Україні з мужньою боротьбою за її Волю відчайдушних безстрашних хлопців УПА, пробитих кулями, обпалених вогнем пекельних мук в сибірських катівнях, січених і донині, мертвих і ще живих, звіриною злобою.
Господиньку! Скільки вірних Синів України, її патріотів назавжди пішли у сиру соловецьку ніч, у вічну сибірську мерзлоту! Нехай їх душі зі святими упокояться…
Якби ж то зразу після розпаду СРСР і Україна стала незалежною, була б дійсно українська влада, Українська Держава, - була б вже давно віддана належна шана героїчному подвигу хлопцям Української повстанської Армії, відроджена наша українська правда про неї. І ту святу Правду передати, як Заповіт(!) відданого служіння своїй рідній Україні.!!!
І так вже маємо результат: всеукраїнський Майдан студентської молоді в Києві, розстріляний мирний Майдан Гідності українців, мужність і стійкість вірних синів України, які ціною свого життя зупинили путінсько-ординську-бандитську навалу на Україну. Б'ють по зубах ворога і зараз!
«Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». І політична наркотична залежність від Москви всякого українофобського непотрібу скособочить тих покидьків і, непомітно для них, виригне на обочину життя!
І ще як би найшвидше пережити нам, українцям, те помилково вибране наївними ЗЕ- лене владне посміховисько(?!).
Але попри все те, всякі негаразди, через пройдені століття колоніального життя – Український Час настав!!!
Хай вічно святиться ім'я твоє, наша дорога рідна Вільна Ненько Україна!
Володимир Блюсюк, Львів, березень 2017 р, вересень- жовтень-листопад 2020 р.
