… КІТЕЛЬ СЯЯВ БИ 

ВІД НАГОРОД

У зв’язку з коронавірусом наша зустріч з Василем Мазурком, який мешкає в селі Закриниччя поблизу селища Антоніни Красилівського району, нарешті відбулася в Теофіполі у вересні, хоча це мало статися ще у квітні того ж 2020 року. Що ж, пандемія є пандемією. Законних положень треба дотримуватись бездоганно. Тим більше, що ця недуга розповсюдилась по багатьох країнах світу. Не обминула вона й Україну…
Але давайте я відрекомендую вам свого співрозмовника. Василь Мазурок – уродженець села Колісець Теофіпольського району. Появився він тут на світ Божий 10 серпня 1968 року в родині механізатора Івана Костянтиновича і доярки Марії Полікарпівни, котрі працювали в місцевому колгоспі «Дружба». Як і всі його однолітки Васько закінчив у рідному селі восьмирічку. Продовжувати навчатися в десятирічній школі хлопець не мав бажання, а вступив до Теофіпольського професійно-технічного училища № 34. Бо ж тут одночасно здобудеш і професію механізатора широкого профілю, і атестат про середню освіту отримаєш. Як задумав, то так й зробив.

А оскільки Василь Мазурок був не із слабкого десятка хлопців, то якось непомітно й для себе самого почав задивлятися на дівчат з групи, котрі навчались там на майстрів кулінарної справи. Надто ж запримітилась юнакові Лариса Войчук, яка була родом із села Закриниччя сусіднього Красилівського району. Десь і якось їхні погляди зустрілись в єдиному пориві і хлопець з дівчиною зрозуміли – вони взаємно закохані. То ж і почали крадькома сходитись на побачення…
Але тривало так недовго, бо термін їхнього навчання в ПТУ закінчився і молодята, немов голуб’ята, розлетілися в різні боки: Василь у Колісець, а Лариса – в Закриниччя. Більше того: для Василя наближався час призову до армії на дійсну строкову службу. Хоча, чого гріха таїти, хлопець подумував оженитися на Ларисі, але тій, на превеликий жаль, ще не виповнилося вісімнадцяти років від народження. Молоді люди дали собі обітницю - підтримувати зв’язки поштою, телефоном. Та й з армії чекатиме Лариса Василя вірно, з нетерпінням.
Ми до цього епізоду, шановне товариство, ще повернемось.
А зараз - мова про призовника Василя Мазурка, котрий 12 листопада 1986 року пішов на дійсну строкову службу до лав Збройних Сил Союзу РСР. А вже через кілька днів молодий рекрут був в узбецькому місті Чирчик, де його зарахували курсантом військового навчального підрозділу спеціального призначення, що випускав зі своїх стін розвідників-гранатометників.
Непомітно збігли отих майже шість місяців навчання, і вже 5 травня 1987 року старший розвідник-гранатометник Василь Мазурок зі своїми (вже вчорашніми) курсантами прибув на пересильний пункт афганського Кабулу – країну, в якій він, радянський воїн, мав виконувати інтернаціональний обов’язок, беручи тут бойову участь в неоголошеній війні.
Десь тиждень «покупці» на могли прибути до Кабулу за солдатами, бо душмани останнім часом надто жорстко контролювали наземні й повітряні шляхи-дороги, піддаючи їх нищівним обстрілам. Тому не могли сюди безпечно прилетіти й «вертушки». Душмани ніби ошаленіли. Обстріли тривали і вдень, і вночі. Нарешті спільними зусиллями військ Демократичної Республіки Афганістан і обмеженого контингенту СРСР, що тут дислокувалися, душманів було подолано. «Вертушки» (вертольоти) доставили бійців, в тому числі й Василя Мазурка, в місто Бараки. Забігаючи наперед, скажемо, що ніс службу Василь тут аж до своєї демобілізації, а вірніше – до виводу радянських військ з Афганістану. Але те ще в нас - попереду.
А поки що наш земляк на отій проклятій війні. Воює з душманами. І воює неабияк, а мужньо, самовіддано. Ризикуючи найдорожчим – власним життям!
- Всякого траплялося в нашій службі в Афгані, - каже Василь Іванович Мазурок. – Переважно ми перемагали у двобоях з душманами, але інколи й ми зазнавали поразки, втрачаючи загиблими своїх товаришів. Ходили ми в рейди на каравани душманів частенько. Скажімо, наша розвідка орієнтувала, що на вказаній місцевості буде пересуватися ворожий караван, але якого дня та о котрій годині – не завжди достеменно знали. Отож наш підрозділ спецпризначення робив засідки в тій місцині. Така своєрідна вахта тривала там чотири ночі і три дні. Коли ж караван не появлявся, то нам на зміну приходила інша бойова вахтова група.
Ось під час однієї з таких вахт між нами і душманами сталося кровопролитне двоєборство: хто кого? Та сили виявились нерівними, бо душманів була більша кількість, ніж ми очікували. Здавалося, що ось-ось – і нас здолають. І тут в нічній пітьмі почувся владно-закличний голос нашого командира:
- Хлопці! Не забувайте, що ми - десантники! А десантники - не здаються в бою! Ми – кращі! То ж вперед: за орденами! – вже жартома підбадьорив він нас.
І знаєте, не ордени чи медалі збадьорили тоді молодих воїнів, а впевненість у собі, а ще – гордість за нас – десантників. І ми переконливо довели це в бою. Душмани, в якомусь невідомому нам словесному перегукуванні, відступили.
Щоправда, багатьох наших бійців було поранено. Я також був поранений в ліве плече та ще й контужений. А вже у військовому шпиталі, куди доставили мене на операцію, дістали чималенький шматок осколка. Хірург пізніше віддав мені цей «трофейний» метал і мовив:
- Тримай, юначе, оце чудо, і закарбуй собі, що це – твоя доля. Якби осколок втрапив у твоє плече трішки нижче, то ти зі мною нині вже б не розмовляв. Пам’ятай, що твоя доля до тебе надто прихильна…
Ось такий один з багатьох боїв В. І. Мазурка на афганській війні. А йому тоді, до слова, ще й дев’ятнадцяти літ від народження не виповнилося. Проте, юнак виявився мужнім, стійким у двобої з душманами. Завдяки цим рисам характеру він удостоївся бойової нагороди – медалі «За відвагу». І якби за кожен такий вихід на бойове завдання давали нагороди (а Василь Іванович, як знаємо, брав участь в них не один раз), то лацкан його парадного кітеля сяяв би від нагород. Натомість – честь і слава колишньому воїнові-інтернаціоналістові, котрий родом з Колісця, а нині мешкає в селі Закриниччя Красилівського району.
Чому ж він там опинився? – запитаєте. Нагадаємо! Пам’ятаєте, що колись, ще до армії, Василь Мазурок закохався в Ларису Войчук із Закриниччя, котра навчалась у Теофіпольському ПТУ-34… Звичайно, не забули! Ну і те, що хотів оженитися на Ларисі, але та ще не мала 18-річного віку… Звісно, і це знаєте! Ну, а те, що Василь Мазурок слів на вітер не кидає – всім відомо. Отож, повернувшись до цивільного життя, хлопець з нетерпінням заслав своїх сватів до Лариси Войчук у Закриниччя. Дівчина дала згоду на шлюб, бо ж чекала коханого з армії довгих-предовгих два та ще й з половиною роки. Бо саме стільки служив Василь у війську.
Відгулявши весілля, Василь Іванович з Ларисою Михайлівною у дружній парі мешкають в обійсті її матері Людмили Володимирівни. Живуть разом у злагоді й мирі. Їхньому синові й онукові Сашкові Мазурку вже ондечки двадцять вісім минуло від роду. Хлопець невтомно працює, призбирує гроші, бо, напевне, задумав оженитися.
Доречно сказати, що наш земляк В. І. Мазурок гарно прижився в Закриниччі. Оскільки він до праці беручкий, то трудився в місцевому колгоспі «Довіра» трактористом, електрозварником. І не рік чи два, а цілих – двадцять! Коли ж колгоспи ліквідувались, то став хазяйнувати в домашньому приватному господарстві. І тут роботи вистачає. Бо ж треба дати лад кільком коровам, свиням, качкам, курчатам, присадибній земельній ділянці. Словом: робото, робото, хто тебе переробить…
Та як би там воно не було в житті-бутті Василя Івановича Мазурка – він завжди сповнений оптимізму, працелюбності, дружелюбності. Щирим словом згадує своїх однополчан в Афгані, зокрема, і земляків – Сергія Фурмана з Мар’янівки і Віктора Добровольського з Теофіполя, з якими душевно ділив і смуток втрат, і радість перемог.
Коли я запитав у Василя Івановича про його плани на майбутнє, то він, не задумуючись, мовив:
-Хочу, щоб був мир та злагода у світі і в Україні, зокрема. Якщо це стане реальністю, то планувати ще щось можна, вірніше – варто. Хочу, звісно, щоб і здоров’я в людей було міцнішим, і щоб були вони прихильнішими один до одного. Це стосується нас усіх і кожного зокрема. Мені ж приємно згадувати, що моє покоління ще пам’ятає такі гарні минулі часи в нашому суспільстві. І сподіваюся, що зміни на краще стануться. Ми ж того варті!
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ.
Жовтень,
2020 року