Повернути не можна,

забути  неможливо

Такий напис на гранітному пам’ятнику афганцю Павлу Загоруйку на цвинтарі у селі Шибена. У цих скупих, суворих словах – трагедія недоспіваної долі 33-річної молодої людини, яку з далекої Якутії прийняла у свої обійми рідна земля 27 років тому. І чого так? Чому так рано обірвалося його життя? Мав наречену, збирався женитися, чекали-недочекалися невістки батьки Анісія Григорівна та Андрій Савович, сестра Галя.
Народився Павло 31 липня 1960 року. Як згадують сусіди, ровесники, ріс слухняним, роботящим, доброзичливим, невредним хлопчиною. Вигнався, як тополя, під два метри, прозвали його однолітки ласкаво – Лелекою. Закінчив школу, вивчився на шофера. Восени, як минуло 18, призвали хлопця в армію. Потрапив в аеромобільні війська, в «учебці» був у Ленінграді. А наступного, 1979 року, розпочалася кривава афганська авантюра вищого партійного керівництва Радянського Союзу. ЇЇ символом став «чорний тюльпан» - домовина, в яких з далекої спекотної, чужої країни повернулося додому 15 тисяч молодих радянських солдатів. Десятки тисяч бійців були пораненими та скаліченими, а всіх , хто повернувся додому живими, ніколи не покидав «афганський синдром».

- Ніхто нічого не знав, - розказує сестра Галя з Хмельницького, - ну, перекинули його дивізію в Кушку. Бо ж писати в листах, що ти в Афгані, не дозвляли, була ж цензура. Вже трохи згодом ми дізналися, що Павло там, він водій санітарного бетеера, вивозить загиблих та поранених. Одним словом, смерть була поруч. То ж уявіть собі, чого він там, вісімнадцятилітній, набачився, що пережив. А в самому Афганістані був аж півтора року, всього ж служив 2 роки та три місяці, бо не було заміни. Приїхав додому на Різдво, розказував дуже мало, ми розуміли, що болить у нього душа. Як ми все те витримали, як дочекалися, не знаю… Як ми раділи, коли вернувся, думали, що все страшне позаду, що попереду – лише радість та щастя.

Покликали Павла хлопці з села – Льоня Ремесник, Павло Іщун – їхати з ними в Тюмень. Такий був час, відважувалися сміливці їхати на далекі заробітки, бо нібито й непогано виходило. Були спочатку в Ноябрьську, а потім поїхали в Якутію, в Нерюнгрі, на більші заробітки, працював на японській вантажній машині на 140 тонн, з відкритого родовища відвозив вугілля. Щороку на два місяці приїздив у відпустку, якраз на картоплю. Була для нього спеціальна лопата, по його росту. Любив хазяйнувати в обійсті, щось майструвати, а як випадала вільна година – рибалив. Був ще тоді біля Острівки струмок, де водилися в’юни та карасі.
- Як був востаннє вдома, - продовжує Галя, - Толя, чоловік мій жартував, казав до нього, що ти сидиш, пішов би на якісь гульки. А Паша відповідав, що має дівчину, що на другий рік буде одружуватися. Покашлював, казав, бо курить. Та мама наша тримала пасіку, відпоїла його медом та молоком. 14 листопада повертався на роботу, не думали ми не гадали, що більше його не побачимо.
Та 9 лютого 1993 року у далекій Якутії обірвалася ниточка життя Павла Загоруйка. Подробиці з’ясувалися, коли в Нерюнгрі прилетіли Анісія Григорівна та Толя. Взялася в Паші температура, морози ж надворі були до 50 градусів. Викликали хлопці лікаря, та він не прийшов. Коли приїхала «швидка», в гуртожитку від запалення легенів він помер.
- Літаками ми доправили бальзамоване тіло Паші у запаяній цинковій домовині до Хмельницького, - пригадує Толя, - ясно, що це були великі гроші, бо ж де крайня Північ, а де ми. А вже тут нам допомогли афганці з клубу «Шураві». Похорон був страшний, для нашої родини це був дуже тяжкий удар, що вже казати про батьків.
Пройшло небагато часу, відійшов у вічність Андрій Савович, а потому – Анісія Григорівна. Щороку у Шибену на могили приїжджають Галя й Толя, бережуть їх пам’ять. Найбільше ж ятрить їх душі рання смерть Павла. Адже пройшов афганське пекло, повернувся живим, став надією та опорою сім’ї. Та більше йому не судилось.
Не забувають про побратима афганці з ГО «Теофіпольська районна організація Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)». 15 лютого, кожного року, приїздять на могилу, кладуть вінок. Бо ж забути, про те, що довелося пережити у молоді роки, неможливо.
Галина Тебенько