Поважали  побратими  Толю

Каштани – один із символів не тільки Хрещатика, а й в цілому нашої столиці Києва. З давніх - давен і тепер каштани в певній мірі символізували і символізують Теофіполь. Коли Толя Довжук ходив ще до школи, милувався весною їх біло-рожевим цвітом, а восени любив збирати каштани, якими була встелена центральна вулиця аж до стадіону і ставка. Особливо пам’ятною стала каштанова вулиця хлопцю після армійської служби в далекому Афганістані. Колишні воїни-афганці постійно збирались разом і в день Великої Перемоги проходили колоною розквітлою вулицею, вшановували пам’ять полеглих героїв Великої Вітчизняної війни, воїнів-інтернаціоналістів. А згодом Віктор Добровольський, Володимир Сокоть та інші друзі Анатолія Івановича Довжука ішли до його хатинки. І лунали в хаті пісні про минуле і сьогоднішнє, нелегку солдатську службу в чужій країні. Згадувалося прожите, живі і мертві побратими. І в такі хвилини Анатолій був, як ніколи схвильований, у піднесеному настрої. Підтримка друзів надавала йому сил, енергії, мужності і витримки, допомагали перенести важке горе – втрату найріднішої людини, мами. І не так важко переносилися тоді самотність та інвалідність.

У лютому каштани не цвітуть. Однак, саме перед весною відчувають пробудження землі, наближення тепла. І символічно, що саме в цьому місяці завершився довгоочікуваний вивід радянських військ з ДРА, що саме в ці дні Толя знаходився разом із своїми друзями. Вони і в радості, і в біді – завжди були поруч, навіть і тоді, коли він захворів і не міг рухатися, був прикутий до ліжка.
Оскільки нікого з його рідних у хатинці з ним не проживало, то доглядали його близькі люди, сусіди, особливо тітка Надія.
- В останні роки життя,- згадує про свого племінника колишній працівник районної бібліотеки Надія Степанівна Архипович, - був самотнім.
Батько із сім’єю не проживав, мати померла, не було ні дружини, ні дітей. В останню путь 12 липня 2004 року його проводжали теофіпольські родичі, сусіди, працівники колишньої райсільгосптехніки і, звичайно, ветерани афганської війни.
За словами Надії Архипович, доля хлопця розпочалася як і в більшості представників тодішнього покоління, здавалося б , зовсім непогано. Закінчив Теофіпольську середню школу. У Київському профтехучилищі став слюсарем, а в Полтаві шофером. На службу в армію призвали саме тоді, коли розпочиналася неоголошена афганська війна. А до цього, перед відправленням у чужу країну, пройшов підготовку в одній із військових частин Полтави, прийняв присягу. Хвилюючий факт: на урочистій церемонії прийняття присяги побувала Віра Порфирівна Архипович – мати солдата. Прихильною виявилася доля до хлопця і під час виконання так званого інтернаціонального обов’язку. Перевозив з радянської території різноманітні вантажі, переважно пально-мастильні матеріали. Ще до сьогодні родини Архиповичів і Довжуків пам’ятають, як в Теофіпольське поштове від-ділення зв’язку надходили посилки із прикордонної Кушки. У них – теплий одяг сестрі Наталії та дорогій неньці.
Вже там, в Афганістані, на фронтових дорогах пощастило зустрічатися і спілкуватися із земляком Володимиром Сокотем. Обидва вони займалися перевезеннями. Повернулися додому живими і здоровими. Правда, чимало натерпілися від постійних обстрілів, підступних ворогів, нестерпної спеки і південних хвороб. Вже після повернення з ар-мійської служби доля теофіпольського хлопця разюче змінилася. Не пощастило із цивільним шлюбом, залишився самотнім. У Москві, де перебував на заробітках, поранив ногу. Працював у Теофіпольській райсільгосптехніці шофером, потрапив в автопригоду. Батько Анатолія лишив матір із двома дітьми у зовсім молоді роки. Кожної весни у Теофіполі горять каштанові свічі, а в лютому світяться лампадки на могилі Анатолія Івановича Довжука. Його не забули і не забувають близькі і воїни-афганці.
Тадеуш
Островський, журналіст