У КОЖНОГО

СВОЯ ДОЛЯ…

Після закінчення Кузьминецької восьмирічки та Поляхівської середньої школи Сашко Ланчук майнув до суднобудівного Миколаєва, де успішно вступив до професійно-технічного училища. Після навчання хотів було влаштуватися на роботу, але не встиг: оскільки 5 лютого 1982 року йому виповнилося 18 років від народження, то вже у квітні призвали юнака до армії на дійсну строкову службу. Нічого не втнеш – такі реалії нашого життя.
Сашко розпочав свою службу в містечку Мирополь Дзержинського району на Житомирщині. Військовий навчальний підрозділ, куди призначили молодого рекрута, готував для Збройних Сил спеціалістів радіорелейного зв’язку. Хлопець, як це не дивно, з перших днів призвичаївся до солдатського життя, змістовно вивчав теоретичну, гарно засвоював матеріальну частини з програми навчання і практики.

Все було гаразд. Окрім одного: серед курсантів не зустрів жодного земляка з Хмельниччини. А дуже хотілося б про щось погомоніти з ним у вільну від служби часину. Але й без того він завів тут собі гарних друзів. Бо ж солдатська дружба завжди в основному була міцною, надійною.
Ось у таких буднях непомітно й промайнули для Олександра Ланчука місяці оволодіння азами професії, і начальник цього навчального підрозділу гвардії полковник Йолкін в урочистій обстановці вже й посвідчення вручив. Тут чорним по білому написано: рядовий Ланчук Олександр Павлович є класним спеціалістом – радіорелейним механіком станції оперативного зв’язку Р-409. Тобто, хлопець з Кузьминець тепер механік складних радіорелейних засобів зв’язку. А це у війську – надто почесно, й одночасно - відповідально!
Щоправда, не знав ще тоді отой сільський хлопець з Кузьминець, що ці свої знання доведеться йому застосовувати не в Союзі РСР, а в далекому, досі невідомому йому Афганістані. Бо ж не минуло й місяця, як він із однополчанами опинився в тій демократичній республіці. Підрозділ, куди призначили рядового Олександра Ланчука, базувався на околиці Кабулу.
Оскільки радіорелейна станція Р-409 в Сашка була пересувною, бо встановлена в кузові-фургоні на шасі автомобіля ЗіЛ-157, то служба солдата проходила не на стаціонарному місці. Потрапляли частенько під обстріли. А від них тут не сховаєшся, та ще коли «прив’язаний» на землі кабелями контакту до височенької мачтової антени. На її ж складання-розкладання необхідно щонайменше 25 хвилин часу. То ж доводилось тільки сподіватися, що душмани не влучать. Й так воно якось везло нашому землякові. Щоправда, потрапляли зв’язківці неодноразово в кільце оточень ворога, але – знову ж таки доля: завжди вчасно підходила допомога наших.
Треба відзначити, що при всьому цьому радіорелейник Олександр Ланчук забезпечував надійний, безвідмовний зв’язок радянських підрозділів і на землі, і в повітрі. І так цілісіньких 17 бойових місяців служби в ДРА. А демобілізувався він звідси у запас 3 червня 1984 року.
Після служби в армії Сашко Ланчук в Кузьминцях довго не засиджувався, бо колишні однополчани, як і було домовлено з ними заздалегідь, запросили на працевлаштування до м. Бар Вінницької області.
У Бару в Сашка Ланчука все складалося добре: гарна робота, непогані заробітки. Але сімейні обставини складалися так, що треба звільнитися з роботи, необхідно було повернутися до рідних Кузьминець. Поки туди-сюди, то все в селі налагодилось. Вже й до Бару можна повертатися, але… треба там шукати роботу.
Отож, аби не надокучати однополчанам, О. Ланчук знайшов собі роботу в Шепетівському філіалі Київського виробничому об’єднання «Комуніст». Влаштувався в бюро матеріально-технічного постачання. І хоча Сашко не був «перелітним птахом», а беручким до праці, проте й тут довго не затримався, а подався до рідної сестри Надії в село Чорноморка Очаківського району Миколаївської області. Ви вже напевне помітили, що парубка тягнуло в ті неблизькі краї. І недарма! Він там оженився! Закохався наш герой в миловидну дівчину з відповідним ім’ям – Любов. А по батькові – Михайлівна.
Ось як воно трапляється в нашому житті!
Жили-поживали Сашко з Любою в тих теплих краях, але якось непомітно потягло їх на квітуче Поділля. А якщо так, то й прибули парою до Кузьминець – в оселю Сашкових батьків – Любові Бартківни і Павла Ульяновича, котрі трудились тут у місцевому колгоспі. І молода пара Ланчуків не сиділа без роботи, а пішла працювати в це ж господарство: Сашко – трактористом чи різноробочим, а його дружина Люба – в рільничу ланку чи на ферму. Пори року вимагали в селі таких кадрових перестановок. І не тільки в Кузьминцях…
Непомітно у праці збігав час. Люба вже й завагітніла. Пішла у декретну відпустку. А коли наближався час ближче до пологів, то вирішили, що майбутня мама поїде тимчасово до своїх батьків. Як вирішити, то так й вчинили.
Невдовзі з Миколаївщини надійшла телеграма, що, мовляв, вітаємо: народилась дівчинка. Сашко негайно поїхав до своєї кровинки і дружини.
Маленьку нарекли гарним ім’ям – Марія. А для сімейства – Маша, Марійка, Маруся – хто як назве з любов’ю, бавлячись з малям.
Олександр Ланчук залишився в Чорноморці біля своєї сім’ї й одночасно влаштувався там на роботу. Все було до ладу. Все – гаразд!
Але тут доля десь дала перекіс, і молоде подружжя розлучилося. В чому причина, хто винен – невідомість життєва. Дружина Любов Михайлівна з донечкою Марічкою залишились на Миколаївщині, а Олександр Павлович прибув власною персоною в Кузьминці на Хмельниччину, де й знайшов собі роботу. Бо ж грошей треба: не так собі, як для донечки Марічки треба пересилати…
Варто сказати, що між членами цієї колишньої сім’ї, родичами Люби і Сашка залишалися й нині залишаються дружні взаємні стосунки. Ніякої тобі ворожнечі, наклепів. Лишень сталося одне невиправне горе: після важкої, а вірніше – невиліковної хвороби відійшов у потойбічний світ колишній «афганець» Олександр Павлович Ланчук. Йому б ще жити, але, видно, така його доля людська. Бо ж у кожного з нас вона своя, неминуча.
То й нехай наша свята земля буде йому пухом, а людська пам’ять – вічною.