ВОЇН І БУДІВНИЧИЙ

-Чому я так довгенько не йшов на зустріч, аби розповісти тут про моє колишнє й нинішнє життя-буття, - то й сам не знаю, що сказати: напевне, що повсякденна праця і… якесь небажання, - розтолковує мені колишній воїн-інтернаціоналіст Валерій Задерей з Гальчинець. – Повірте, в робочий час й голови ніколи повернути кудись без зайвих потреб, а вже у вільну від роботи хвилину - хочеться відпочити без поринань у життєві спогади. Але ото якось зібрався і готовий до довгоочікуваної розмови.
І повідав Валерій Адамович насамперед, що народився він 7 лютого 1969 року у селі Червоний Случ. Тут проходили його дитячі й шкільні роки. Середню ж освіту здобув Валерик у Авратинській десятирічці, що в сусідньому районі. Мама - Неля Дмитрівна працювала коректором у Волочиській друкарні, а тато – Адам Петрович – механізатор у Гальчинецькому колгоспі імені Шевченка.

Хлопцеві також хотілося допомагати батькам поповнювати сімейний бюджет: після навчання в школі випасав громадську худобу, працював на сільському цегельному заводі.
А коли вже закінчив десятирічку, то вирішив стати військовим. З цією мрією подає документи на вступ до Рязанського вищого військово-десантного училища, яке, до речі, свого часу закінчив відомий нам Григорій Попружний з Кунчі. Однак, мрія Валерія Задерея залишилася мрією, бо він тут не пройшов по конкурсу.
-Я не можу ще й нині зрозуміти й розповісти, чому я не пройшов по конкурсу, - із здивування каже Валерій Адамович. – Готувався ретельно, ніби й успішно складав іспити, але - не вступив. Розчаруванням моїм не було меж. З образою та гіркотою на душі повернувся я додому. Сором та й годі! Але в розпач не впав: піду на дійсну строкову до лав Збройних Сил Союзу РСР, а там – час покаже. А щоб мати універсальну професію, вступив на навчання до Теофіпольського ПТУ-34, де здобув фах механізатора широкого профілю та ще й шофера.
І якщо хтось 1 травня 1987 року відзначав Міжнародний день солідарності трудящих, то я – призовник Задерей – вже був на збірному пункті в Хмельницькому. Разом зі мною були рекрути Володя Фреюк з Гаврилівки і мій однокласник Толік Бушинський з Авратина. Це мене підбадьорювало, вселяло моральний дух та сили.
Далі з розповідей Валерія Адамовича стає відомо, що з Хмельницького збірного пункту наші земляки взяли курс на Коломию Івано-Франківської області, а звідти – в Туркменську РСР в місто Іолтань – у військово-навчальний центр, що знаходився в пустелі. Хлопців було призначено в десантні війська.
-Розпочалися дні, тижні, місяці наполегливих навчань, виснажливих тренувань з рукопашного бою і тому подібного, - каже колишній «афганець» В. А. Задерей. - І все це в умовах пустелі, гірської місцевості. І так цілісіньких п’ять місяців. Ходили чутки, що нас готують до дислокації на території Демократичної Республіки Афганістан. І вони незабаром підтвердились, коли ми, завдяки авіації, опинились в місті Кундуз, а звідти – у Файзабаді, що стало нашим основним місцем служби в гірській місцевості біля Паміру. Поруч тут і аеродром, і допоміжні військові підрозділи. Ми ж мали п’ять військових точок в горах, на яких несли бойову вахту - по три місяці кожна. Без перебільшення та всіляких страхів скажу, що бої з душманами були тут кожен день. Не обходилось без поранень та людських втрат. Ворог гатив по наших позиціях з гранатометів, іншої зброї Ми також відповідали вогнем. В одному з боїв мене було поранено з одночасною контузією.
Після цього кровопролитного бою рядовий Валерій Задерей опинився в шпиталі. Безліч ворожих осколків витягли медики з голови, рук і грудей сміливого воїна…
Загоївши рани, Валерій знову повернувся у бойовий стрій. Натомість медики вже планували комісувати рядового Задерея за станом здоров’я. Але командування військового підрозділу було іншої констатації, мовляв, нема ким замінити механіка-водія БТРу. І український хлопець продовжував з честю виконувати в далекому Афганістані свій священний обов’язок військовій Присязі в ім’я миру на землі. І ще не один ворожий караван був знищений або захоплений з участю мужнього воїна-інтернаціоналіста рядового В. Задерея з квітучої України.
-Чи багато моїх однополчан злягло у боях в Афганістані - запитуєте? – із сумом на очах мовить Валерій Адамович. – Багато! Ми навіть символічні пам’ятники їм там встановлювали на місцях нашої дислокації. Були вони на території нашої розвідувальної роти. Навіть почесна варта біля них була. Кожен з нас, проходячи повз ці пам’ятники, віддавав воїнську честь, незважаючи, хто йшов – солдат чи генерал. У моєму армійському фотоальбомі й понині зберігаються оті до болю хвилюючі світлини.
Загалом я перебував на афганських фронтах майже дев’ять місяців. Але для мене цей час – то ціла вічність, сповнена тривог і за себе, і за товаришів по зброї, і взагалі… Навіть, коли виводили радянські війська з ДРА, то наш підрозділ виходив звідти своїм ходом, без допомоги авіації. Так я доїхав своїм БТРом до самого Термезу. А вже там нас разом з технікою завантажили на залізничні потяги і, здрастуй, Союз РСР!
І що ви думаєте: куди втрапив наш рядовий Задерей? Звичайно, звідки й хотів розпочинати свою військову кар’єру – Рязань. Вірніше, в Рязанську область, де й завершив дійсну строкову службу ДМБ в Кантемирівській повітряно-десантній дивізії.
Повернувшись до рідної домівки, Валерій вирішив присвятити своє життя мирній праці будівельника. Нині він - бажаний майстер для тих, хто споруджує чи оздоблює свої житлові помешкання, присадибні будівлі. Кажуть, що Валерій Адамович – спеціаліст вищого ґатунку. Якщо хочете переконатися в цьому – запросіть до себе на роботу, і переконаєтесь.
А ще скажемо, що Валерій Адамович разом з дружиною Нелею Анатоліївною виростили двох гарних синів – Віталія і Валентина. Нині ж чекають, коли ті парубки оженяться, приведуть невісток, порадують онуками…
Отакий він - воїн і будівничий - Валерій Адамович Задерей з Гальчинець.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ,
липень, 2020 року.

Його любили, як рідного батька

Завжди великої шани і поваги заслуговують ті люди, які все своє життя присвятили армії, тобто, служінню Батьківщині, вихованню та навчанню її синів і дочок. Звичайно, не всі вони стають справжніми патріотами Вітчизни, нерідко зраджують обраній професії та переважна більшість з честю виконує свою відповідальну і почесну місію, не ділять тих, кого батьки відрядили на військову службу на любимчиків і пасинків. Вболівають серцем і душею за їх життя і долю. Такі офіцери нерідко стають об’єктами критики своїх колег, бо ж армія – це не домашній затишок і благодать.
Саме до таких, своєрідних батька і мати, належав і підполковник Сергій Талимонович Мартинюк. До нього як до рідного батька навіть в останні роки життя приходили в гості і просто за порадою, згадати минулі будні служби звичайні рядові, нині у відставці солдати. Ці хлопці у військових частинах Фергани, Ташкента, багатьох міст Афганістану були йому як рідні діти. В тім, і сини Сергія Талимоновича Віктор та Олександр не дарма пішли батьківскою стежкою.
Пригадується Ташкент і Фергана, де здійснювався відбір радянських призовників на проходження дійсної строкової служби, а правильніше, до участі в бойових діях на території сусідньої Демократичної Республіки Афганістан. Глибоко усвідомлюючи, куди саме йдуть хлопці не служити, а воювати, наш офіцер у буквальному розумінні слова рятував від гіркої участі багатьох юнаків Теофіпольського району. До сьогоднішнього дня вдячні йому колишні рядові Віктор Жилюк, Петро Воляник і Сергій Андрійчук. Вони мали йти на вірну смерть замість синків начальства, але він вберіг хлопців від непоправного.
Однак не зміг врятувати життя Сергій Талимонович Мартинюк своєму сусіду із Кунчі старшому лейтенанту Григорію Попружному. Знаходилися вони тоді в різних військових частинах в Афганістані. Старший за віком і званням Мартинюк запрошував до себе у частину Григорія на вакантне місце. Проте той не погодився із-за того, що не хотів ніяких поблажок від земляка. І так сталося, що помилився. Невдовзі старший лейтенант загинув. Сергій Талимонович згадував потім, що цього могло б не статися, якби Григорій Попружний не взяв на себе відповідальність за виконання важливого розвідувального завдання. У розвідку повинен був піти хтось із його підлеглих. Як наслідок – підірвався на міні.
Яке несправедливе іноді буває життя! Хотів врятувати, а тут довелося супроводжувати тіло загиблого односельчанина на Батьківщину. У Григорія в Кунчі нікого з рідних, крім тітки, не було. Отож разом із групою бійців, а також з працівниками Теофіпольського райвійськкомату взяв відповідальність за поховання з усіма почестями героя. Місію уповноваженого командувача обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані генерала Бориса Громова і батьківську місію виконав достойно.
А біографія Сергія Мартинюка бере початок у тій же мальовничій Кунчі. Закінчив тут місцеву початкову школу. Тоді ж, у післявоєнний період, як здібний учень продовжив навчання в Теофіпольській десятирічці. Згадує його однокласниця Олена Патлай з Новоставець: «Проявляв інтерес до багатьох предметів і навчався непогано. Іноді дозволяв собі навіть подискутувати з педагогами, аби відстояти свою правоту, свою думку».
Пройшов школу ФЗО (фабрично-заводська освіта) на далекій Півночі. В армію призивався із рідного села. За направленням райвійськкомату потрапив у Калінінградське військове училище, став командиром підрозділу десантників.
Далі молодшого лейтенанта чекали військові частини Ташкента і Фергани. Сергій Талимонович проявив себе не тільки як вмілий командир, вихователь і педагог молодих воїнів, а й став для багатьох як рідний батько. Йому донині вдячні десятки, а то й сотні матерів і батьків за те, що не допускав знущань над їхніми дітьми, тобто, так званої дідівщини, проявляв справжню турботу про їх харчування і здоров’я, забезпечував домашній затишок у казармах. Таким же залишився і в ДРА, куди направило командування в перші ж дні бойових дій там.
Починаючи з 1979 року і майже до самого закінчення неоголошеної афганської війни ніс сумлінно бойову службу в кількох військових частинах, що знаходились в Кабулі та поблизу нього. За сумлінне виконання військового обов’язку удостоєний багатьох нагород – більше десяти орденів і медалей тодішнього СРСР та тодішньої влади республіки Афганістан.
Звільнився у запас з лав Армії підполковником. Тривалий час проживав у згадуваній Фергані, а віднедавна – у Рівному. Тут йому довелося пережити надзвичайно складні часи в особистому житті: смерть коханої дружини, загибель в автокатастрофі сина Віктора. Тут же, у Рівному, він зустрів і свою останню годину. Земляки вирішили поховати його на батьківщині – в Теофіполі. Скорботну місію поховання підполковника Сергія Талимоновича Мартинюка взяли на себе родичі померлого – племінниці Людмила Іванівна Сокол і Людмила Петрівна Мартинюк, керівник Карабіївського агроформування Микола Олександрович Іванюк. На багатолюдному похороні були присутні й чимало колишніх підлеглих бойового офіцера.
Тадеуш
Островський