Життя,
як спалах зірки
Цими днями минає вже 5 років, як на Сході України загинув наш земляк, воїн АТО Дмитро Загородній. Короткий його життєвий шлях, але яскравий, як спалах зірки.
Народився Діма і майже усе життя прожив у мальовничому селі Рідка. Ріс, як кажуть, на моїх очах, адже ми сусіди. Був жвавим і допитливим хлопчиком. Навчаючись у Бережинецькій школі, найбільший інтерес проявляв до гуманітарних наук.
Старанно виконував усі домашні завдання, був активним на уроках, відповідальним у ставленні до навчання та громадських доручень.
Завжди охоче брав участь у шкільній художній самодіяльності, конкурсах, які проводилися у школі, переймався успіхами та життям класу. Мав зразкову поведінку, завжди був скромним. А ще дуже любив спорт. Часто організовував спортивні змагання з учнями сусідніх шкіл.
Разом з тим встигав допомагати батькам у веденні домашнього господарства. Турбота про домашню живність була справою його рук.
А ще Діма дуже любив свою молодшу сестричку Яну. Він був люблячим сином, гордістю своїх батьків.
Після закінчення Поляхівської ЗОШ І-ІІІ ступенів вступив і успішно закінчив Івано-Франківський юридичний інститут.
Свої перші трудові кроки розпочав у Теофіпольському районному відділі міліції. Працював дільничним інспектором. Користувався авторитетом серед населення. І це не просто слова. Перебуваючи якось на лікуванні у райлікарні, почув про нього хороші відгуки жителів Михнівки, де його називали «Наш Діма». На роботі завжди був ввічливим, ніколи не вживав лайливих слів, старався усім в усьому допомогти.
- Приїде Діма, в усьому розбереться, - казали тут.
Далі була служба в зоні АТО. Про його авторитет серед однополчан яскраво свідчить вже те, що на річницю його загибелі, в село приїхало чимало його бойових побратимів.
Йому було лише 26 років. Він міг би у сімейному колі відзначати цю дату, усміхатись літньому сонцю та своїм друзям. Діма віддав своє молоде життя за незалежність і територіальну цілісність України, за наше майбутнє, за майбутнє наших поколінь.
Більше 100 років тому, під час національно-визвольних змагань на похоронах Січових Стрільців у Києві тодішній голова Центральної Ради України Михайло Грушевський повторив пророчі слова латинського поета-мислителя (на жаль, прізвища не пам’ятаю ) «Солодко вмерти за Отчизну».
Діма віддав своє життя за свою Отчизну – Україну, за її майбутнє, за нас із вами.
Нехай рідна українська земля буде тобі, дорогий земляче, пухом. А пам’ять про тебе, про твою людяність, добропорядність, героїзм вічною.
Односельці свято шанують пам’ять про воїна АТО Дмитра Загороднього. На фасадах шкіл у Бережинцях та та Поляхова, де навчався майбутній воїн АТО, йому встановлені меморіальні дошки.
На честь нашого Героя , у рідній Рідці, давно занедбанний старовинний садово-парковий комплекс панів Сумовських, як його називали в селі панський сад, перетворився на Дімин садок. Його відновили і він став улюбленим місцем відпочинку жителів села. Тут з гордістю згадують Діму, розповідають про нього підростаючому поколінню.
В планах мами Діми, Оксани Станіславівни, перший урожай із фруктових дерев цього саду відправити у військову частину, де проходив службу наш Герой.
Володимир Лисюк, колишній класний керівник
Не вернути тебе, сину
30 липня 2015 року – страшна дата для нашої родини. Бо не стало тебе, наш любий синку, дорогенький братику. Ми втратили найдорожче, що було у нас, нашу надію і опору, нашого Діму, Дмитра Валерійовича Загороднього.
Ось промайнуло вже 5 років, але для нас це ніби учора. Кажуть, що час лікує. На жаль, це не так. Не заліковує він тяжкі рани, які будуть кровоточити усе життя, адже рана в саме серце.
5 років я не можу зрозуміти – чи це світ перевернувся, чи збожеволів, чи з глузду з’їхала я. В моїй країні йде війна, загинули тисячі кращих синів України, так, кращих, бо вони не ховались, коли прийшла біда в їх країну, вони не пожаліли власного життя, зупинили ворога і не пустили його у наші домівки.
Молода людина, якій лише 26, планувала своє майбутнє, мріяла про все найкраще, а, найголовніше, - хотіла жити. Та його життя забрала страшна війна, зруйнувавши всі мрії - задуми. Хтось може хоч на долю секунди відчути біль матері, яка втратила свого соколика, біля якого не доспала ночей, гойдаючи колиску?
Хтось може зрозуміти, як в одну мить перевертається життя, в щасливе минуле немає вороття і не повернеш його ні за які гроші. А ще страшніше, коли ГЕРОЇВ забувають.
З очей котилася сльоза
І на граніті застигала.
Знайомі з Гімну всі слова,
Здається душу розривали.
Нічим не заглушити біль,
Що каменем лежить на серці,
Букети квітів звідусіль,
Сплелися у смертельнім скерцо.
Ніколи горе не мине,
Не заживуть душевні рани
І моє серце не прийме,
Того, що ти тепер не з нами.
Ми часто чуємо слова,
Подяки, що тебе зростили,
Пробач нам, сину, так бува –
Від смерті ми не захистили.
Пробач за те, що ми живі,
Твоя душа десь з небесами,
Слова у пам’яті скупі,
Це нам пишатися синами…
Ти знаєш, ти у нас – Герой,
Ти – славний воїн України!
Хоч доля злу зіграла роль,
Ми відбудовуєм руїни.
Ми обіцяємо тобі,
на цій святій для нас могилі,
з’єднати сили в боротьбі,
дамо ми відсіч вражій силі.
І стане мирною земля,
Козацька вільна Україна,
Ще усміхнеться немовля
І ощасливить всю родину.
Просимо пом’янути і помолитися за Дмитра, хто його пам’ятає, хто любив і поважав. Нехай тобі, наш сину дорогий, буде земля лебединим пухом і Господь прийме тебе в своє Царство Небесне.
Любимо. Пам’ятаємо. Рідні
