ВСІ ПОЧЕСТІ
ВИСОКОЇ ГІДНІ
Про колишнього воїна-інтернаціоналіста Володимира Мар’яновича Славецького можна розповідати з погляду багатьох життєвих ракурсів, але його словесний портрет завжди виглядатиме позитивно, привабливо. Бо він, як і всі його друзі-однополчани, мав й донині має почуття товариськості, патріотизму, відданості військовій присязі.
Ну, а до служби в армії Володя Славецький успішно закінчив навчання в Теофіпольській середній школі №1, де отримав також фах шофера. Невдовзі після випускного вечора він подав документи на вступ до профтехучилища № 34, що в селі Коров’є. Через проміжок часу юнак вийшов зі стін СПТУ вже з посвідченням тракториста-машиніста третього класу.
Та попрацювати на трудовому фронті Володі Славецькому вдалося недовго, бо призвали на дійсну строкову службу до Збройних Сил Союзу РСР. Така місія була почесним обов’язком для кожного повнолітнього хлопця. Не став винятком і хлопець з Теофіполя.
На моє прохання сказати щось про Афганіфстан Володимир Мар’янович спочатку якось вагався, але, зрештою, повів мову:
-Про відому у всьому світі афганську війну знаю не з чиїхось розповідей, засобів масової інформації та книг. Мені особисто довелося проходити пекло цієї страшної кровопролитної бійні. Не один раз дивився смерті у вічі, але, слава Богові, дочекався виводу радянських військ з далекої чужої країни, дожив до наших днів. А ось моєму близькому знайомому Василеві Липі із Вінниччини не судилася радісна доля…
Як зараз бачу перед собою звивисту гірську дорогу з багатьма долинами і пагорбами, а нею повільно рухається наша автоколона в супроводі двох БТРів. Коли їхали зарослим дикоростучими деревами шляхом у напрямку міста Баграм, що за 50 кілометрів від Кабулу, із-за великих камінних брил і кущів раптом вискочив бородатий чоловік із автоматом. Кілька коротких черг в бік кабіни тягача МАЗ-504 – і незнайомця слід прохолонув.
На цей несподіваний напад наші бійці зреагували не одразу, адже під час ревіння мотора пострілів майже не чути. Лишень згодом усі побачили на сидінні закривавлене тіло Василя. Лейтенант, який сидів поруч шофера, дивом залишився живим. Чужинська куля влучила йому в ногу (прізвища офіцера, на жаль, не запам’ятав).
Згадав я цей фронтовий епізод не випадково. За вісім місяців бойових дій (а саме стільки часу я перебував у воюючому Афгані) побачив і, що головне, пережив немало. Не горджусь тим, що воював. Проти кого і за що, нам, українським, як і солдатам інших національностей, ніхто тоді не пояснював. Була військова присяга. Порушити її в той час – означало зрадити Батьківщину.
Свій військовий обов’язок в Афганістані ми в якійсь мірі виконали, поплатившись, хто життям, здоров’ям, а хто й невиліковною моральною раною в серці. І називати нас окупантами, загарбниками, що намагалися довести троє авторів листа-пасквіля (замість прізвищ поставимо лише їхні початкові літери: С; П; Р;), надрукованого в райгазеті «Життя Теофіпольщини» від 13 грудня 2007 року, це образливо і цинічно. Ми – жертви колишньої тоталітарної державної політики, як і ті, хто пережив голодомор, репресії. Їх загинуло мільйони.
Скажімо, не за своєю волею, навіть у гадці не маючи загарбницьких агресивних намірів, поліг в Афгані на полі бою офіцер-інтернаціоналіст Григорій Попружний, котрий родом із Кунчі. Я особисто знав його ще з юнацьких років. Сильна, обдарована натура, патріот, який вірив у краще майбутнє Вітчизни і загинув він героїчно, рятуючи життя іншим своїм однополчанам. Жаль, що відзначений лише медаллю і посмертно підвищений у військовому званні. Треба сказати, що в кінці сімдесятих, на початку вісімдесятих років влада всіляких тут нагороджень старалася уникнути. Всі чомусь безсоромно мовчали про великі втрати, хоча треба було волати на весь голос.
І яке б там погане не говорили колись про наміри спорудження пам’ятника Григорієві Попружному, але він є. І не один! Поруч з ним красується погруддя «афганцеві» Федору Франчуку. І це завдяки людям з чистою совістю, благородністю, любов’ю до ближнього. Без перебільшення скажу, що найвагоміша в цьому заслуга вчителя-пенсіонера з Теофіполя Андрія Костянтиновича Ковальчука. Честь і слава такій Людині! Нехай ці історичні витвори скульптора Бориса Івановича Рудого будуть уособленням пам’яті убієнних, а також померлих і нині ще сущих уродженців Теофіпольщини.
Я так заслухався розповіддю В. Славецького, що мало не забув, що зібрався писати й розповідати більш особисто про нього – Володимира Мар’яновича. Й нагадав йому про це.
- А хіба те, що я розповів, не стосується мене особисто? Ще й як! Якщо я бачив оті побоїща з душманами, то, безперечно, - я був і учасником тих страшних подій. Краще б про них не згадувати…
Після цього наш діалог перейшов до мирних днів колишнього рядового, а нині лейтенанта запасу Володимира Славецького.
Після демобілізації з армії Володимир прийшов на роботу в кінофікацію, де влаштувався на посаду водія автомобіля. Недовго тут шоферував, бо керівництво Теофіпольського СПТУ-34, добре знаючи професійну вдачу юнака ще з його курсантських літ, запропонувало молодому спеціалістові посаду майстра виробничого навчання. І не помились, бо у Володимира Мар’яновича все тут йшло до ладу.
Та недовго: надумав добродій Славецький удосконалювати свій професійний рівень - вступив на навчання до Пінського індустріально-педагогічного технікуму, що в Білорусі. Непомітно збігли роки навчання, і Володимир Мар’янович з новесеньким дипломом знову появився в класах Теофіпольського профтехучилища. Зраділи йому і дирекція, і учні навчального закладу.
Непомітно в трудових буднях збігав час. На календарі – 1985 рік. За паспортом – Володимирові 25 літ від дня народження. Хлопець відчуває, що ще потребує деяких знань і досвіду в своїй практичній діяльності. Отож, гарно підготувавшись, вступає на навчання до Київської сільськогосподарської академії. Рік за роком, курс за курсом – і Славецький вже випускник академії з дипломом в кишені.
Хотів знову на роботу в ПТУ, але його десь на півдорозі «перехопили» й запропонували роботу в Новоставецькому колгоспі «Труд». Повагавшись – дав згоду. Та й з місцем проживання ніяких проблем не було: у Новоставцях мешкала бабуся по матері Оксана Григорівна. Та й з керівником господарства Василем Корнійовичем Шуляком не кожному випаде честь працювати. Такий, хоч і з усіма на те підставами інколи нагримає на підлеглого, але й завжди підтримає, порадить, допоможе. Всіляке ж в роботі трапляється, тим більше – в сільському господарстві. Це відбувалося в 1990 році.
Того ж року в житті Володимира Славецького сталася ще одна пам’ятна подія – він оженився. Вибрав собі за дружину педагога за освітою Людмилу Яцюк, яка родом з Михнівки. Нині Людмила Панасівна – учителька початкових класів Теофіпольської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Отак долають уже 30-літній рубіж подружнього життя. І недаремне, бо ж мають двійко нащадків – сина Олександра і доньку Ольгу, котрі мешкають у Києві.
В. М. Славецький, якому зозуля в липні 2020-го накує шістдесят літ від дня народження, не сидить без роботи. Він уже добрих десять років трудиться головним інженером Теофіпольського хлібокомбінату. До службових обов’язків ставиться добросовісно, з почуттям відповідальності – так саме, як і в роки своїх солдатських буднів на невидимих фронтах афганської війни. Дисципліна і порядок для Володимира Мар’яновича - це понад усе.
А щодо колишніх воїнів-інтернаціоналістів і «афганців» зокрема, колишній рядовий, а нині лейтенант запасу Володимир Славецький впевнено й гордо заявляє:
- Всі вони почесті високої гідні!
І саме цей його щирий вислів я ставлю в заголовок нашої нинішньої розповіді.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ, журналіст.
Червень, 2020 року.
ДРУЖБА, ВЗАЄМОВИРУЧКА
Василь Штик (треба ж придумати таке воєнізоване прізвище!) мешкає нині в селі Бережинці, хоча родом він з Тернопільщини. На мій дружній жарт, мовляв, проживав би на своїй малій батьківщині, то величали б паном Василем, - як там заведено з давніх-давен, а тим більше в даний час. Василь Михайлович без усіляких образ, справно розуміючи мій жарт, мовив:
- Який же я пан… Я – простий трудяга, - і показує свої натруджені мозолясті руки. – Я – вроджений хлібороб! Бо ж вперто переконаний, що моє покликання – вирощувати хліб і турбуватися, аби все було й до хліба.
Прискіпливому читачеві повідомимо, що Василь Михайлович Штик народився 26 липня 1961 року в місті Теребовля Тернопільської області. Тут він здобув восьмирічну освіту, а далі навчався в Золочівському профтехучилищі на Львівщині, де присвоїли професію муляра. Але цього юнакові видалось замало і він ще закінчив у Теребовлі автошколу, набувши тут фаху водія вантажних автомобілів.
І хоча хлопець мав уже дві поважні спеціальності, проте поїхав з рідними на роботу в області Східної України, де працювали на збиранні сільськогосподарських культур, аби жити й бути, як кажуть, при копійчині.
Та так тривало недовго, бо 25 травня 1980 року Василя Штика призвали на дійсну строкову службу до лав Радянської Армії. Спочатку служив у Калузі, а згодом – у Харкові, де й пройшов курс молодого бійця, перший військовий вишкіл.
Далі військовий шлях рядового Василя Штика проліг на славнозвісний Байконур в місто Ленінськ. Після цього було місто Ташкент, де на військово-тренувальних базах він разом з однополчанами і вдень, і вночі відшліфовували свої знання на практичних навчаннях. Все прирівнювалось до воєнної тактики бойових дій.
Непомітно минули дні. І ось В. Штик зі своїми друзями в повній бойовій готовності вже сидять у вертольотах і їх штурмани беруть курс на Афганістан. Приземлилися в місті Кондуз. А вже звідти, автоколоною, відправились до міста Поліхомрі.
Тут вже наш герої сповна відчув запах, досхочу нанюхався бойового пороху. Адже і вертоліт, а потім і БТР на своєму шляху не раз потрапляли під нищівні обстріли душманів.
Минали у бойових буднях фронтові дні. Василь Штик вже якось звик до тієї тривожної обстановки. Афганські дороги за маршрутом Термез – Кабул – Кондуз стали йому надто знайомими. Адже він своїм КаМАЗом, на якому було встановлено зенітку з достатнім боєприпасом, забезпечував охорону й просування наших колон. То ж не раз доводилося дивитися смерті в очі. Але Всевишній оберігав солдата. Бо ж траплялися випадки, що за один рейс в кабіні його автомобіля нараховували до 40 пробоїн від куль чи осколків. І пролітали вони в міліметрах від тіла воїна. Ось що то сила хранителя!
- Я ж і до сьогодні не збагну, - каже В. М. Штик, - як залишився живим після того бою, коли куля, що летіла в мої груди, влучила прямісінько в дулову накладку ( так зване цівйо) автомата, якого я тримав в руках. Накладка розлетілася вщент, навіть не поранивши мою руку, що підтримувала зброю. Хіба це не диво?!
Доречно сказати, що В. Штик не день-два чи тиждень, а понад рік перебував на війні в Афганістані. І об’їздив він на своєму КамАЗі майже всю цю гірську країну. Згадує Василь Михайлович епізоди з усього пережитого там і самому не віриться, що мужньо вистояв, залишився живим усім смертям на зло:
- Йшли ми в ту далеку й невідому нам країну не за орденами чи медалями, а виконували свій інтернаціональний обов’язок перед сусіднім народом, - розмірковує вголос В. М. Штик. – Хоча нині багатьма це розцінюється інакше – по-своєму. Я ж ніколи не перестану трактувати на невтомній героїці радянських військових шоферів, на яких покладався обов’язок: постачати нашим зброю, боєприпаси, питну воду, одяг, харчі… І не тільки автоколоною, а й одиночними рейсами. Але всі вони курсували по гірських дорогах й ущелинах під постійним прицілом душманів. А ще – обминаючи на дорогах замасковані міни, інші вибухонебезпечні предмети. Словом, на кожному кроці, кожної секунди чи хвилини з-за кожного пагорба чи скелі на нас чатувала смерть.
Душмани навчились майстерно «зачиняти» нас в «капкани». Методика було проста: підривають в ущелині фугасом першу автомашину колони, а з гранатомета розстрілюють останню. Розпочинається справжня бійня. Відступати нема куди. Ворог вгорі за скелями, а ми – на видноті внизу. Палаючі машини, свист куль та розриви гранат. Все оповите димом. Справжнє пекло. І дуже добре, коли вчасно підоспіє наш вертоліт («вертушка»), щоб врятувати хлопців. А самим нам протистояти «духам» просто неможливо. Тому чимало радянських бійців гинули на цій чужій для нас землі. І що тут залишається не маловажним, то це, – як і в роки Великої Вітчизняної війни, так і на війні в Афганістані, - не було в нас поділу на нації і національності. Серед нас панувало братерство і взаємовиручка, всі були в єдиному пориві: перемогти ворога в ім’я миру. А ще не було в нас поділу на «стариків» і «салаг». Всі були рівноправними, дружними. Саме це й допомагало нам у боротьбі з душманами.
А тепер скажемо, як Василь Штик з Теребовлі прижився в Бережинцях Теофіпольського району. Дійсно, шановний і здогадливий читачу, - він знайшов тут своє кохання, побравшись з Танею Ковальчук. Нині в їхній родині - донька Оксана, зять Євген і онук Костик, син Михайло, котрий ось-ось приведе батькам невістку, а собі ж, звісно, - дружину. Сподіваємось, що з роками ще появлятимуться на світ Божий і внуки, і правнуки. Були б лишень здоров’я й мир.
А колишній воїн-інтернаціоналіст Василь Михайлович Штик нині продовжує мирну вахту – трудиться в Бережинецькому ТОВ «Україна -2001», а його дружина Тетяна Яківна близько двох десятків літ бездоганно працює шеф-кухарем у місцевій школі. То ж хай щастить їм завжди і в усьому!
Володимир ЛИСЮК, історик,
майор Збройних Сил у відставці
