СЛОВО ПРО БАТЬКА
У моїх руках – письмовий твір школярки, який має понад сімнадцятирічну давнину. Юна авторка присвятила його тим, хто брав участь в неоголошеній війні в Афганістані, зокрема, радянським воїнам-інтернаціоналістам, Вона наголошує, що ця війна героїчна і трагічна не тільки своїми наслідками, а й тим, що вона тривала у два рази довше, аніж Велика Вітчизняна в 40-х роках. Афганська війна – то наш непоправний біль і ганьба тим, хто послав нашу радянську молодь захищати невідомо які і чиї ідеали. А скільки крові української пролилося на тій далекій та чужій землі! І якої крові – цвіту нації на зорі її юності. Їх призвали туди для виконання свого інтернаціонального обов’язку, але звідти додому не повернулись понад три тисячі чоловік. А ще ж – інваліди, полонені, діти-сироти, вдови, обділені долею батьки.
- Що й казати: Афганістан – це сувора школа, а екзаменатор – бій. Оцінка тут за двобальною системою: живий ти, чи живий противник. Наших воїнів готували до цього двобою. Повітряно-десантний спецназ визнавав сильних, витривалих, кмітливих, відважних та чесних. Іншим там місця не знаходилось. Одним з тих бійців там був і мій батько – Микола Сергійович Грицаюк, - писала у своєму творі 17 років тому учениця гімназії НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-гімназія» з Теофіполя Ірина Грицаюк. – Я хочу розповісти про найріднішу мені людину, юність якої обпалена цією жахливою війною.
Далі ми дізнаємося, що М. С. Грицаюк народився 19 грудня 1966 року в селі Святець, де й закінчив середню школу на «добре» і «відмінно». Далі ж всерйоз вирішив здійснити свою мрію: подав документи на вступ до Хмельницького музичного училища, але… Але не пройшов за конкурсом. Натомість у Теофіпольському СПТУ-34 здобув професію тракториста-машиніста третього класу, і у квітні 1985 року був призваний до лав Радянської Армії. Свою службу розпочав у місті Буйнакску Дагестанської АРСР.
- Спогади про війну… Вони й досі залишилися для мого татуся живими та болючими, - пише у своєму творі юна Іринка Грицаюк. Чотири місяці важкої виснажливої військової підготовки: безкінечні 15-кілометрові маршкидки та на таку ж відстань – маршрути в розжарених невимовною спекою кабінах автомобілів. Бійців готували до умов тієї війни…
- А 6 серпня 1985 року нас, - розповідає тато, - молодих й необстріляних, які ще недавно сиділи за шкільними партами, кинули у вир тієї страшної війни в Афгані. Те, що ми раніше бачили в коротких коментарях кореспондентів по телебаченню, постало перед нами наяву. Та багато чого іншого – про що нам і не згадували…
Перші враження про майбутню службу в Афганістані розпочалися в мене ще в м. Грозному, вірніше, - у військовому аеропорту, через який відбувалася відправка майже всіх, хто призваний виконувати свій інтернаціональний обов’язок радянського солдата в тій країні. В літаку, що повинен доставити нас на місце нової дислокації, були такі ж, як і я, котрі втрапили сюди вперше. Були ми трішечки знічені недавньою розлукою зі своїми рідними, першим помітним віддаленням від рідної домівки, своєї Батьківщини.
Згодом був афганський Кабул. При посадці літака на аеродром ми потрапили під шалений обстріл душманських бандитів. Було наказано якнайшвидше залишити літака, щоб вся техніка зуміла піднятися в повітря. Отут ми вперше відчули, як над нашими головами просвистіли кулі. В цю мить хотілося, щоб бетонна доріжка розступилася і заховала тебе. І це не було проявом боягузтва, це було невідступне одне бажання – вижити.
З Кабулу, - далі продовжував свою розповідь тато, - нас спочатку вертольотом, а далі вже БТРом доставили до місця проходження служби – провінція Хінжан кишлак Чаугані. Ось тут і проходили мої бойові будні. Та не тільки тут. Під постійним бойовим контролем була територія від перевалу Саланг до долини Поліхумрі.
Згадувати про нашу службу в Афганістані дуже важко, тривожно. Стискається серце, стає млосно-болісно. Напевно, що така в нас доля, що із роти бійців через рік повернулись додому не дуже багато.
Ось так «викошувала» наші ряди інтернаціоналістів ця невгамовна війна. Так дорого заплатили ми за цей мир, за безпеку на наших південних кордонах. І як співалося в нашій батальйонній пісні:
Нам не жалко себя, но обидно за лучших ребят,
Нам обидно за тех, кто однажды не сядет за праздничный стол
И не скажет: «А помнишь ты, мама, ведь я обещал и пришел?».
Нет, не станем мы плакать, ведь слезы не красят солдат,
Лишь слезинка мелькнет, и суровее станет наш взгляд.
Гімназистка Іринка Грицаюк зосереджує увагу читача, що багатьом матерям, які так рано посивіли за помітно короткий проміжок часу, не судилося зустріти своїх синів живими біля рідного отчого порогу. Тому варто всім їм, у кого загинули сини в Афганістані, низько вклонитися до землі від імені живих і з честю запевнити, що їхні діти залишилися вірними військовому обов’язку до кінця свого молодого ще життя.
Афганська війна торкнулася не тільки солдатів. Її переживали разом із синами їхні батьки, дружини, наречені.. Кожен, звичайно, по-своєму. На жаль, немає сьогодні серед нас в живих бабусі Оксани і дідуся Сергія – батьків мого татуся. Напевно, служба єдиного сина в далекому й чужому нам Афганістані, щоденні переживання, набагато скоротили їм життя на цьому білому світові. Чи ж міг подумати дідусь Сергій, котрий пройшов важкими фронтовими шляхами-дорогами Великої Вітчизняної, що й на долю його сина також випаде випробування війною. Що і його також називатимуть ветераном…
Бабуся Оксана колись мені розповідала: «Кожного дня ми чекали вісточки від свого сина. Листи приходили дуже часто, але за змістом були короткими. А ось одного разу отримали конверта набагато товстішого. Я швиденько його відкрила і почала читати А в ньому – «Уважаемая Оксана Макаровна и Сергей Трофимович. Командование такой-то части сообщает Вам, что Ваш сын Грицаюк Николай Сергеевич…» І тут я вже не змогла дочитати і знепритомніла. А потім виявилось, що це була не похоронка, а лист-подяка від командира військової частини за відмінну службу, мужність і героїзм мого синочка Миколки».
Ось так материнське серце, яке кожен день розривалось від болю й тривог за свого сина – єдину її кровиночку, - навіть гарну звістку про нього сприйняло з тривогою. Листи… Листи… Болючі спогади… Скільки ж їх!
Війну в Афганістані називають «малою війною», бо точилась вона далеко за межами України і не кожної сім’ї, на щастя, торкнулося горе втрати. Та коли мати отримує домовину загиблого сина, вона не хоче знати – велика ця війна чи мала. Для неї ця війна – найбільша в світі.
Багато синів України не повернулися до рідних домівок. Серед них – наші земляки Григорій Васильович Попружний з Кунчі та Федір Павлович Франчук з Улянового. Там, в Афганістані, вони дивилися на світ очима простих сільських хлопців, котрим ненависне будь-яке вбивство і не байдужа чужа біда. Солдати гинуть… А як не хочеться, як страшно помирати в розквіті сил, коли ще недомріяв, недолюбив.
Інші з тієї війни повернулися скаліченими тілом і душею, із назавжди закритими від нас серцями, бо ми ніколи не зможемо осягнути тих видовищ і випробувань, що випали на їхню долю. Для нас вони герої, бо виконували обов’язок перед Батьківщиною – її наказ.
У своїх спогадах мій батько Микола Сергійович Грицаюк також небагатослівний. Та й що можна сказати: війна є війна. Тому й вважає, що краще б нікому не довелося це бачити. У нього закарбувались і немов кінокадри на екрані спливають у пам’яті окремі епізоди, до яких знаходяться й слова:
- Спочатку я потрапив у розвідку. На завдання ходив тільки із старшими, більш досвідченішими бійцями. Ходив, придивлявся, переймав щось, як досвід у бойовій обстановці. Невдовзі вже і сам знав, що й до чого. Коли йшли на розвідувальну операцію, брали з собою сухий пайок, флягу з водою, гранати, патрони, автомат, штик-ніж, каску, маскхалат. Всього на тобі разом з обмундируванням кілограмів тридцять буде. А в гірських рейдах, переконаний, кожний кілограм удвічі більше вже важить.
Треба сказати, що магазини до автоматів ми готовили заздалегідь. Клейкою ізолстрічкою з’єднували один магазин з іншим, щоб у бою без затримки їх змінювати. У бою ж кожна секунда була на вагу людського життя.
Кажуть, що в кожної людини є в житті місце для подвигу. У мене це сталося у віці вісімнадцяти з половиною років. Я не можу стверджувати, що я здійснив великий подвиг, але за одну вдало проведену розвідувальну операцію мене удостоєно медалі «За бойові заслуги». Й ніби нічого особливого: вночі знешкодили караван душманів, який своїми діями міг занапастити душі наших сотні, а то й більше бійців. Щоправда, й мою розвідувально-десантну групу «протрясло», бо кілька солдатів, в тому числі і я, втрапили на гарно замасковану розтяжку із вибухівкою. Ми отримали поранення, контузію, але ворожу силу здолали. Так що моя медаль «За бойові заслуги» - це моя найдорожча нагорода. Саме після її вручення й надійшла подяка моїм батькам від командування військової частини. Це тоді, коли моя мама знепритомніла, подумавши, що я загинув…
Коли я запитала в тата, чим бойові дії відрізняються від мирного армійського життя, то він відповів мені однозначно:
- А тим, що при бойових діях героєм стає той, хто до цього готовий, хто служив Батьківщині вірно і самовіддано. А щодо війни, то не ми її затіяли. Але пройшовши крізь неї, зрозуміли, що означає це слово. І тому нам дорожчим стало святе слово – мир. А молитви та сльози моєї рідної матері випросили у Бога життя для мене – її сина.
Після повернення з Афгану до рідної домівки, друзі часто мене запитували: чи не звикнув я там до смерті. Ні, не звикнув. До неї не можна призвичаїтись. В смерть важко повірити, але її можна відчути в душі. Ось життєвий приклад з війни. Був у мене товариш. Він не повернувся із бойового рейду. Я довго не міг повірити, не міг з цим змиритися. . І тільки, коли побачив його акуратно застелене ліжко, перетягнуте по діагоналі чорною траурною стрічкою. Ось тільки тоді зрозумів: все – його немає. Серце стиснулося від гострого відчуття смерті людини, котра була тобі, дійсно, дуже дорогою.
А я повернувся живим… Я радий, що ми повернулися не тільки на таку рідну нам землю, але й до нормальних людських понять і цінностей. Ми повернулися, щоб жити й творити добро на землі. А відгомін афганської війни ще довго буде відчуватися в людських душах, тому що її історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів, обелісками і піснями, що увійшли в наше життя фронтовими вітрами.
Не даруйте афганцям тюльпани.
А чому? Не питайте мене.
Не стріляйте у серце, душмани,
Знов до ранку воно не засне.
Як тоді, у далекім Афгані,
Де в пісках спалахнув караван, -
І сховалося сонце в бурані,
І чорніло в очах, як тюльпан…
Ці болючі рядки пісні, як реквієм, повторюють не по роках посріблені сивиною ветерани Афгану, котрим в тій страшній війні було трішечки більше вісімнадцяти років від дня народження.
Ось так коротенько і скромно розповіла дочка про свого батька. Не сказала лишень, що після армії Микола Грицаюк мешкав у селі Святець і працював шофером у місцевому колгоспі «Більшовик». А коли закортілось йому створити власне сімейство, то оженився на випускниці Тернопільського фінансово-економічного інституту Валентині Куліневич, на яку з любов’ю поглядав ще до служби у військах. То ж 1988 року побралися, відгуляли весілля. Через рік появилась у молодого подружжя донечка Іринка.
Далі сімейство перебралося на постійне місце проживання в Теофіполь. Микола працевлаштувався шофером в райоб’єднання «Сільгоспхімія», а Валентина – бухгалтером в райфінвідділ. А Іринка пішла невдовзі до першого класу.
Непомітно збігали роки. Микола Сергійович доріс до посади завідуючого гаражем, а Валентина Петрівна – начальника податкової інспекції району. Іринка вивчилась, вийшла заміж за Назара Волкотруба. Нині дідусь Микола з бабусею Валентиною піклуються про двійко внуків – восьмирічну Софійку і п’ятирічного Макса.
Ось що ми дізналися нині про колишнього воїна-інтернаціоналіста Миколу Сергійовича Грицаюка із шкільного твору його доньки Іринки.
Підготував до друку журналіст Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ. Червень, 2020 року.
