ЯК СПОРУДЖУВАЛИ
ПАМ’ЯТНИКИ

 воїнам-афганцям Г. Попружному і Ф. Франчуку в Теофіполі розповідає ініціатор цього благодійного дійства, справжній патріот, пенсіонер Андрій Костянтинович КОВАЛЬЧУК

- Розпочну з Гриші Попружного, бо мав честь бути в нього класним керівником у старших класах Теофіпольської середньої школи №1. Сам він був родом із сусіднього села Кунча, там і батьки його мешкали. Мама Параска Іванівна працювала в колгоспі, а тато Василь Олександрович – в райсільгосптехніці. Я з ними не був знайомим, але знав, що мати часто хворіє.
Два їхніх сини, Григорій і Василь, зростали в колі сільських клопотів: праця на присадибній ділянці, догляд за домашньою живністю тощо. Адже батьки постійно були зайняті на роботі.
Григорій був здібним хлопцем до всього, в тому числі і до навчання. Часто звертався до мене за науковою літературою і я йому допомагав. Якось так сталося, що Гриша став для мене ніби рідним сином. Душею горнувся він і до моєї сім’ї. То ж був для нас і сином, і братом…
Після призову до лав Збройних Сил СРСР Гриша писав мені листи і ми всією сім’єю їх читали та давали йому відповідь на них.
Через рік строкової служби він вступив до Рязанського повітряно-десантного училища. І там навчався на відмінно. Після закінчення училища Григорія Попружного направляють служити у Фергану. На той час він був уже круглим сиротою, бо мати, а через рік і батько відійшли у потойбічний світ.
Григорій ще більше почав горнутися до моєї сім’ї, бо відчував тут до себе доброту й тепло сердець. Постійно писав нам листи. Згодом надходили листи з Афганістану, де Григорій Попружний проходив службу. Але це тривало недовго.
12 березня 1980 року лейтенант Попружний загинув на чужій землі, підірвавшись на ворожій міні, рятуючи від вірної смерті підлеглих йому солдатів. Гриша здійснив справжній подвиг, пожертвував власним життям заради життя інших…
Привезли мого названого сина в цинковій домовині. То ж моя сім’я взяла на себе всі похоронні турботи. Та світ не без добрих людей. Я звернувся до свого давнього друга Олександра Дмитровича Мазурка, який головував у місцевому колгоспі. Він допоміг. Багато допоміг.
Кунча провела Григорія Попружного в останню путь з усіма почестями. У клубі зробили поминальний обід.
…Через рік потрібно було поставити на могилі пам’ятника. Я звернувся в райком партії і райвиконком (не хочу називати прізвищ керівників), але ніхто не допоміг. Тоді я звернувся до першого секретаря райкому комсомолу Анатолія Доманського. Він сприйняв цю проблему, як свою власну. Не відкладаючи це в довгий ящик, Анатолій Іванович особисто поїхав у місто Коростишів Житомирської області, замовив пам’ятника, а згодом і привіз його до Кунчі. Тут вже мій син Сергій і брат Григорія Попружного Василь встановили його на могилі «афганця».
Щоб історія знала своїх героїв, я вирішив увіковічнити пам’ять про Григорія Попружного. У мене виникла ідея встановити в центрі Кунчі, в сквері, бюст лейтенантові. Порадився з головою ветеранської організації села Сергієм Стучинським, керівником місцевого фермерського господарства «Кунчанський» Володимиром Пицюком, сільським головою Олександром Гаврилюком. Всі вони підтримали мою ініціативу. Разом ми визначили місце для встановлення бюста нашому героєві.
В ощадбанку на ветеранську організацію села Кунча ми відкрили рахунок, щоб усі гроші мали належний облік, аби не траплялось зайвих пліток, мовляв, кошти пішли не за призначенням. До речі, кожен, хто робив благодійні внески, отримував на руки відповідну квитанцію.. Окрім цього я особисто кілька разів через районні газету та телебачення звернувся до населення Теофіпольщини активно включитися у збір коштів на спорудження бюста та п’єдесталу Григорія Попружного.
Але це ще не все. Для встановлення такого пам’ятника потрібна була згода керівників району. Та й фінансової допомоги я чекав від них більше, ніж від когось іншого. На жаль, забігаючи наперед, скажу, що мої сподівання щодо грошей від них виправдались лишень на кілька відсотків.
Отож, я звернувся до тодішнього голови райдержадміністрації Василя Кравчука. Він погодився на відкриття пам’ятника, але висловив побажання, щоб його встановити у Теофіполі. Я не заперечував.
Для координації дій я створив організаційний комітет, куди увійшли Анатолій Стучинський, Тадеуш Островський, Олександр Гаврилюк, Ганна Якимовська і я, тобто, - Андрій Ковальчук.
А в цей час вже знайшлися противники мого патріотичного задуму. Іван Архипович Стасюк пише лист-звернення до райдержадміністрації і районної ради, в якому засуджує ініціативу Ковальчука, котрий зібрався ставити пам’ятник афганцям, адже вони того не заслужили, бо були вбивцями і загарбниками. Цей гнівний лист-протест підписали також Порфирій Прокопчук і Володимир Романюк.
Василь Кравчук запросив мене до себе і ознайомив зі змістом листа. Далі було засідання оргкомітету, де був присутнім і голова райдержадміністрації. Вирішили опублікувати цей гнівний лист на сторінках районної газети, щоб запросити до широкої дискусії читачів У мене нині зберігаються десятки вирізок із газет, в яких читачі нищівно критикують та засуджують звернення Стасюка та іже з ним.
Відкинувши всілякі негативи, оргкомітет взявся до роботи. У кожного були свої обов’язки.
Я ж з Анатолієм Стучинським взялися за збирання грошей. Це була дуже нелегка робота. Хоча у більшості випадків ми відчували доброзичливість. Але були і прикрі факти. Скажімо, підприємець Ж. відповів, що грошей не має. Та, подумавши, вийняв з кишені п’ять двадцяток (100 грн.) і кинув зневажливо на стіл, мовляв, на, бери та й відчепись, Це було надто принизливо для мене - людини поважного віку. Звичайно, я відповів, що я не злидень і не бомж. Не дав ні копійки і підприємець К., бо, за його словами, їх у нього нема. Були й інші прикрі випадки.
Долучив я до збору грошей також продавчиню з приватного кіоску Нелю Михалець, що в Теофіполі. Вона одночасно вела роз’яснювальну роботу серед людей, збирала пожертвування, робила записи та облік фінансів.
Всяке траплялось тут зі збиранням цих коштів. Скажімо, один відомий усім теофіпольцям ветеран пожертвував на пам’ятник аж… 5 гривень, хоча пенсія в нього – ого-го-го! Комітет вирішив повернути йому цей внесок. І він забрав.
Натомість не можу забути, як прийшла до мене моя колишня учениця Галина Віталіївна Моцна. Вона була вже важкохворою, ледве стояла на ногах. Принесла 50 гривень на пам’ятник Федорові Франчуку (Попружному на той час вже був встановлений). Ще й нині сльози застеляють мені очі, коли про це пригадую. Бо ж через тиждень Галина Моцна відійшла у вічність. Ось вам справжній людський патріотизм! Це не те, що «молоти» язиком з високої трибуни…
Сьогодні ж я з гордістю та вдячністю називаю імена тих, хто щиросердечно відгукнувся на мою ініціативу. Наприклад, Петро Вільшинський дав 500 гривень та ще закупив 70 кущів самшиту, а очолюваний ним колектив газконтори зібрав 400 гривень.
Олена Лопушанська переказала на наш рахунок 5 тис. гривень від Партії регіонів (а скільки ж партій в районі!).
Після моєї зустрічі та розмови з Василем Петринюком з Новоставець він доставив на будмайданчик 5 автомашин піску, а в нашу касу здав 2 тис. грн.
Анатолій Стучинський замовив на цукрозаводі і привіз 5 машин щебеню.
Керівники агроформувань з Волиці, Поляхової, Кузьминець, Строків Діна Кравчук, Лідія Самойлюк, Севастян Бойко, Валентин Грисюк здали нам у касу по тисячі гривень.
Надзвичайно я вдячний голові ФК «Кунчанський» Володимирові Пицюку. Дуже його шаную і поважаю за доброту та щирість душі. Він вніс кілька тисяч гривень, його шофери завезли на місце пам’ятників необхідну кількість землі. Володимир Володимирович виділив транспорт, щоб привезти з Тернополя бюсти, постаменти, стелу. До цього варто додати ще й те, що добродій Пицюк щороку орга-нізовує поминальний обід по афганцях, які вже відійшли у вічність. У цей же день сільський голова Олександр Гаврилюк організовує мітинг-реквієм на сільському цвинтарі на могилі Григорія Попружного, а настоятель місцевого храму протоієрей Олександр служить відправу.
Понад три десятиліття я приходжу в Кунчу на могилу свого учня, щоб вшанувати його хвилиною мовчання, покласти до підніжжя букетик квітів. Не можу не згадати теплим словом і колишню голову районного комітету солдатських матерів Тетяну Жарчинську (на фото). Адже це з ініціативи Тетяни Пилипівни афганці почали робити візити пам’яті на кладовища району, де покояться їхні бойові побратими.
Даруйте, добрі люди, що я відхилився від основної теми. Так ось: здавали нам гроші працівники освіти, медицини, цукрового заводу, правоохоронних органів, творчих спілок, інших установ та організацій, окремі громадяни. Я разом з
Анатолієм Стучинським та районним відділом культури організували виїзні благодійні концерти у Святці, Шибені, Теофіполі та інших селах.
Розповім про такий випадок. Приїхали ми у Святець з аматорами сцени районного відділу культури під керівництвом Галини Панаріної. Все йшло гаразд. Концерт, аплодисменти, пожертвування грошей на пам’ятник. Та коли зібрались їхати додому, то виявилось: бензину не вистачить! Виручив голова сільгоспформування Василь Мастій: дав 20 літрів бензину та ще й 2 тисячі гривень на наш рахунок.
Загалом наш оргкомітет зібрав десятки тисяч грошей. Жодної копійки бюджетних фінансів району тут не було. Саме в цьому й проявився справжній патріотизм моїх земляків та наполегливість нашого оргкомітету. Щира їм усім вдячність! І дуже прикро нині спостерігати, як окремі посадовці різних рангів стараються пожинати плоди заслуг інших людей. Прикро. Дуже прикро!
А отих прикрощів вистачало й раніше, тільки трішечки іншого характеру. І про це розповім, щоб люди знали правду, бо це – наша історія.
Свого часу я передплачував чимало періодичних видань, найбільш цікаві матеріали з них зберігаю й досі. Серед них – фото теперішнього голови Української спілки ветеранів Афганістану Сергія Червонописького. Він ровесник Григорія Попружного. Я написав Червонопиському листа з проханням допомогти фінансами у цій благородній справі. На перший лист відповіді не надійшло і я надіслав його вдруге, але вже з повідомленням про вручення адресату. Мого листа отримали, але у відповідь – ні слова. Важко мені зрозуміти позицію С. Червонописького. Бо хоч він і без ніг, але ж живий, носить генеральські погони, є депутатом Верховної Ради України, а його ровесник, теж десантник, 30 років лежить у землі. Хіба це не прикро?!
Інший факт нелюдського ставлення до ближнього. Якось перед черговими виборами перебував у Теофіполі всім відомий Володимир Литвин. Я був присутнім на цій зустрічі з виборцями. Я підійшов до Володимира Михайловича і кажу:
- Шановний Володимире Михайловичу, давайте пройдемося після цієї зустрічі містечком і по ходу поговоримо.
Я йшов з ним після цієї зустрічі й говорили про різне. Тоді я сказав, що займаюсь збором коштів на пам’ятник своєму учневі, круглому сироті, афганцеві і прошу на це фінансової допомоги. Не відмовив. Назвав адресу, на яку потрібно йому написати клопотання в Київ (Володимирська, 24) і пообіцяв допомогти.
Не відкладаючи на потім, я зразу ж написав. Відповідь мені надіслав його однопартієць Ігор Шаров, повідомивши, що питання розглядається. Так воно «розглядається» вже не один рік. І даремно Людмила Лазарєва зі штабу районної організації Народної партії телефонувала неодноразово до Києва, нагадуючи про лист пенсіонера Андрія Ковальчука.
А тепер про бюст Попружному. Спочатку планували замовити його скульптору Миколі Мазуру в Хмельницькому. Я неодноразово телефонував до заступника голови обласної організації ветеранів Афганістану Анатолія Козака і він порадив таки замовити у Мазура, навіть номер телефону дав. З Мазуром я розмовляв особисто. Він сказав, робота коштуватиме 23 тисячі гривень. Це було дорого і я відмовився.
Після цього теофіпольський художник Олександр Колесник познайомив мене з нашим земляком (родом він з Кривовільки), скульптором Борисом Івановичем Рудим, який мешкає і працює в Тернополі. Я був добре знайомим з його батьком. Борис Іванович згодився виготовити бюст Попружного. Ще тричі ми разом з Анатолієм Стучинським побували в тернопільській майстерні скульптора Рудого, аби внести якісь корективи до кам’яного витвору. На моє прохання Борис Іванович обшив бюст залізом, змайстрував гарний постамент. На знак вдячності я виготовив і подарував скульпторові красиву ікону. А з рахунку Кунчанської ветеранської організації ми перерахували Борису Рудому 16 тисяч гривень. Так він по-земляцьки оцінив свою роботу.