СКРОМНИЙ.
ДОБРИЙ. НАДІЙНИЙ.
-Так, так, - підтверджує мою думку колишній начальник Теофіпольського районного відділення Державтоінспекції майор міліції у відставці Петро Казмірчук, - Сашко Мовчан за своїм характером мовчазний, малоговіркий. Але… Але це не означає, що він й до праці неохочий. Ні! Пам’ятаю, як Олександр проходив у нашому відділенні виробничу практику, навчаючись ще в Донецькому училищі міліції. Я вже тоді запримітив його малоговіркий характер, але ж, водночас, відзначав для себе його працьовитість, пунктуальність, відповідальність за доручену справу. Я від нього ніколи не почув жодного супротиву чи якогось сумніву щодо виконання службових завдань. Він завжди суто по-військовому сприймав і справлявся з дорученням. Годі щось зайве сказати: молодець і в роботі, і в житті. А те, що він мовчазний, то це, мабуть, походить від його прізвища - Мовчан. Трапляються ж у нашому житті-буті такі співпадіння!
До речі, - продовжує Петро Іванович, - після завершення свого навчання в Донецьку лейтенант міліції Олександр Мовчан отримав посаду на роботу в Теофіпольському райвідділі внутрішніх справ. Отож, я Сашка добре знаю. З такими хлопцями можна сміливо йти у розвідку. Такі не підведуть! Та й пройшов він школу життєвого гарту не будь-де, а в самому воюючому Афганістані, виконуючи там військовий обов’язок радянського воїна-інтернаціоналіста.
Маючи у своєму журналістському блокноті «підкупні» факти діалогу з П.І. Казмірчуком, я звернувся вже безпосередньо до О. В. Мовчана, котрий нині мешкає в містечку теофіпольських цукроварів. Особисто Олександра Васильовича я знав не на стільки близько, як і він мене. Хоча, пригадую, в мої кращі роки він не один раз з підозрою споглядав на мій легковик, коли я проїжджав повз пост ДАІ. Але те все було давненько – десятки літ минуло відтоді. Нині ж мій життєвий спідометр накручує вже восьме десятиріччя.
-До мене вже дійшли чутки, що хочете зустрітися зі мною, - стиха мовив О.В. Мовчан. – Можливо, я б відмовився, але, знаючи вашу настирливість, - щось таки розповім. Тим більше, що мова йде і про інших моїх завжди юних «афганців», доля яких складалася не завжди вдало. І вони (ми) в цьому не винні. Так чи інакше, але це мало колись відбутися… Якщо не з моїм поколінням, то з іншим.
Далі я вже дізнався, що Сашко Мовчан народився 4 листопада 1969 року у Святці в сім’ї Василя Дмитровича і Ніни Миколаївни, котрі трудилися у місцевому колгоспі «Більшовик». Загалом – у родині він має сестру Марію, двох братів – Петра і Миколу. З ними Сашко й зростав. Закінчив місцеву десятирічку 1987 року. Після цього за направленням райвійськкомату навчався на курсах шоферів у Теофіпольському СПТУ-34.
3 листопада 1987 року Олександр Мовчан отримав посвідчення водія, а вже наступного числа – в день свого 18-річчя йому було вручено повістку про призов до лав Збройних Сил Радянського Союзу.
Відгулявши вечоринку, Олександр Мовчан разом із Володимиром Чайкою з Ординець та Іваном Остап’юком з Колісця потрапляють у навчальний військовий підрозділ в місто Ордженікідзе (нині – Владикавказ) Північно-Осетинської Автономної Республіки. В цій «учебці» досконало вивчали матеріальну і технічну частини автомобіля «УрАл».
-Практично всю зиму прожили ми тут в палатках в гірській місцевості при мінусових температурах, - розповідає О. В. Мовчан. - Плюс до цього - щодня і щоночі брали участь у навчальних стрільбах та маршкидках.
А в липні 1988-го, коли вже з травня цього ж року розпочався вивід радянських військ з Афганістану, частину нашого підрозділу відправляють літаком у Ташкент, де ми, зі слів командирів, будемо проходити свою подальшу службу.
Після успішного приземлення в Ташкенті зразу ж переїжджаємо автомобілями на військовий аеродром і вже на ІЛ-76 полетіли далі. Куди? Нам не кажуть. Нарешті приземлились. Виходимо з літака. З побаченого зрозуміли: прибули на якийсь воєнний аеродром. Бо всі у формі, озброєнні, туди-сюди курсують бронетранспортери. На запитання: де ми? – пояснили, що це місто Шиндант Демократичної Республіки Афганістан. Тоді всі зрозуміли, що ми на фронті ніким не оголошеної війни в далекій та чужій державі.
Тут нас негайно розподілили по різних військових частинах в м. Шиндант. Я, наприклад, потрапив в окремий батальйон матеріального забезпечення (ОБМЗ). Основне, що ми мали виконувати – це підвезення боєприпасів до «градів», САУ, гаубиць. Наприклад, при виході артилерії на бойові позиції я і подібні мені водії «УрАлів» мали забезпечувати їх безперебійно боєприпасами. Возили снаряди в основному з афганського міста Туругунді; з туркменських міст Кушка та Мари в різні бойові точки ДРА. І що найголовніше та найстрашніше, що наші маршрути пролягали не через міста, а через гори та гірські ущелини, де на кожному кроці кишіло душманами. Скрізь і завжди на радянського воїна чатувала смерть. Але, слава Богові, не всіх вона зачепила. Обминула вона й мене.
Після звільнення в запас рядовий Олександр Мовчан працював шофером, показуючи зразки трудової доблесті, у Теофіпольському районному об’єднанні «Сільгоспхімія». Згодом вступив до Донецького училища міліції. Службі в органах МВС майор міліції Олександр Мовчан присвятив два десятиріччя свого життя. На пенсію виходив з посади заступника начальника Теофіпольського РВВС з кадрових питань. Він – дипломований спеціаліст. Тому завжди приходить на поміч тим, хто потребує його допомоги. Нікому не відмовить. Ось такий він мовчазний Мовчан. Скромний. Добрий. Надійний.
О, мало не забув! Олександр Васильович Мовчан має сім’ю. Бо ж поєднав свою долю з гарненькою Жанною (даруйте – нині вже Жанною Василівною). Обоє пишаються своєю донькою Танею і зятем Максимом, які успішно долають щаблі науки у Вінницькому медичному інституті. Сподіваємось, що через рік-два ми вже зможемо скористатися послугами молодих медиків. А дідусь Сашко в той час буде забавляти новонароджених онуків. Ось тоді О. В. Мовчан не мовчатиме, а співатиме маленьким спадкоємцям колискових.
То ж нехай воно так і буде.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ, журналіст.
Квітень, 2020 року.
Синові своєму
такого не бажає
Володимир Процков, електрик Теофіпольського РЕМу, гордиться своїм сином Ярославом. Є чого: школу закінчив із золотою медаллю, Подільський Аграрно-Технічний університет – з відзнакою. Працював в Англії, Данії, щойно повернувся з Норвегії. Навчається в аспірантурі, в Кам’янець-Поділь-ському, має гарні перспективи до викладацької роботи. Все це здобув сам, без чиєїсь допомоги.
- І надалі, - каже батько,- дай йому, Боже, миру і добра, щоб не довелось йому зазнати того, що пережив я, - війни, крові, смерті.
- Коли почався Афган, Володимир вже рік прослужив у військах зв’язку Прикарпатського військового округу. До армії вивчився на слюсара-електрика в училищі підмосковного міста Щолково,а тут став телеграфістом-механіком засекреченого апарату зв’язку. У січні 1980 з частин округу був сформований батальйон особливого призначення.
- Далі ми,- згадує,- мали прибути в Туркестанський вій-ськовий округ для дальшого проходження служби. Відлітали ми зі Львова до Ташкенту, в аеропорту нас проводжало начальство, сім генералів, ще тоді ми запідозрили, що щось тут нечисто. В Ташкенті отримали техніку, бойову зброю. Зустрів я тут свого товариша по училищу, Андрія Мірошникова. Розказав мені, що йдемо на війну. У Ташкенті щодня розвантажують гори трупів. Тоді нам вперше сказали – виконуємо інтернаціональний обов’язок. Своїм ходом рушили на південь, на Термез. 9 лютого перетнули радянсько-афганський кордон. Так я, сержант, опинився в складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані, іншими словами – на цій страшній, жорстокій, чужій війні.Смерть чатувала на кожному кроці,за 11 місяців, які я пробув тут, а наш табір знаходився біля самого Кабула, рідко траплявся день без стрілянини. Коли не стріляли, вже ніби чогось не вистачало.
Служив я в маневреній роті, часто вилітали вертолітами, засікали радіостанції душманів, відкривали канали зв’язку для штабу округу.Стояла страшенна спека, до 57, річка Кабул повністю висихала. Воду привозили з артезіанських колодязів, лютували хвороби, половину нашого батальйону захворіли на дезинтерію та тропічну жовтяницю.
У листопаді вісімдесятого я демобілізувався. Коли прощалися з хлопцями, які ще тут залишалися, на далекій нерідній землі, ми плакали, як маленькі діти.
Після служби Володимир зі своєї отчої сторони, з Нової Ушиці, переїхав на Тео-фіпольщину. Дружина Валентина стала працювати вчителькою початкових класів у Теофіпольській школі № 2, він – на сироробному заводі.
Той, хто пройшов через афганське пекло, на здоров’ї та душі кого ця страшна війна, що забрала тисячі молодих життів,поставила своє нещадне тавро, вже ніколи не буде таким, як інші, які не пройшли дорогами смерті, які не знають, що таке тривожна тишина, що таке міна, яка вибухає під ногами. Тому таким цінним для Володимира Процкова є спілкування з бойовими товаришами, афганцями, районну організацію яких очолює. Те, що довелось пережити – забути не може, синові своєму такого не бажає. Прихилив би йому небо, аби лиш жив у мирі, спокої та щасті.
Галина Тебенько
... Ми за них
заплатили синами
... А гарячі афганські піски
замітають слідочки за вами -
їм чужі не болять помилки.
Ми за них заплатили синами...
Ці слова із відомого вірша спливли у пам’яті не випадково, адже в ці дні минає ще одна роковина виведення радянських військ з Афганістану, який приніс немало горя й теофіпольським родинам.
Грали музики, звучали веселі пісні – проводжали хлопців в армію. Матері посилали синів захищати рубежі своєї Батьківщини, а вона, підло зрадивши їх, повезла наших соколиків у афганське пекло. Де й обірвався журавлиний політ багатьох із них. Не судилося повернутися живими додому і двом нашим землякам – Григорію Попружному із Кунчі та Федору Франчуку із Улянового.
Могилу останнього навідувала з перших днів, бо на кладовищі в Уляновому покоїться і прах моїх багатьох родичів. Оскільки знаходиться воно далеченько від села, одного разу застала могилу роздертою бродячими собаками. Батьки загиблого юнака на той час проживали в Росії, тож і доглядати за нею було ніби нікому. Як голова комітету солдатських матерів, вирішила звернутись до прекрасної людини, тодішнього директора цукрозаводу В.А. Походощука з проханням поставити на могилі героя огорожу. Що невдовзі й було зроблено.
Ця маленька перша справа спонукала до подальших дій, пов’язаних із цією болючою темою. Посиділа якось разом із колишнім працівником райкому комсомолу Володимиром Лавренюком, який дав мені списки і адреси усіх наших афганців, потім вирішила зібрати їх. А зібравшись, вирішили поїхати на могили загиблих. Той же Вікентій Андрійович виділив транспорт для цієї поїздки.
Згодом це вже стало традицією – в День виведення військ з Афганістану збиратись і відвідувати могили загиблих чи померлих афганців, поминати їх. Так було за часів Походощука, а згодом – і директора Співака М.П., не стояв осторонь і відділ культури.
Останні три роки за станом здоров’я я не відвідувала згаданих могил. Яким же великим було моє здивування, коли 15 лютого 2008 року до мене завітала ціла делегація афганців із квітами, цукерками і подякою від обласної Ради воїнів – інтернаціоналістів за підписом її голови за мою подвижницьку діяльність, запросивши поїхати з ними знову за тим сумним маршрутом. Яке я, зворушена до сліз, охоче прийняла.
Як тепло зустрічали нас у Кунчі! Тут взагалі надзвичайно шанують пам’ять про Григорія Попружного. З теплотою згадую й отця Георгія зі Святця, який мав тоді й парафію у селі Шибена. Незважаючи на негоду, він з нами разом їздив у автобусі й у Шибену та Уляново на могилки афганців. Звичайно, з працівниками райвійськкомату та райдержадміністрації в особі Олександра Юрчука.
З болем мушу констатувати, що могил збільшується, бо така хвороба, як афганський синдром, - важка й невиліковна, вона забирає життя колишніх афганців вже у мирний час.
Все це прийшло мені, тій, котру афганці прозвали афганською матір’ю, на згадку, повторююсь, не випадково, а якраз у дні, коли вони відзначають свою чергову річницю. Тож, користуючись нагодою, хочу не привітати їх (хіба з таким вітають?!), а просто побажати міцного здоров’я і достатку і від усіх нас попросити пробачення, що був у їх житті той злополучний Афган...
Тетяна ЖАРЧИНСЬКА, колишня голова комітету солдатських матерів
