Погода

 НА ЗГАДКУ – 21 ОСКОЛОК 

Пам’ятаю фронтовика Великої Вітчизняної війни Мар’яна Івановича Немирівського, котрий до солідного віку проносив у своєму тілі осколок снаряда, що колись його поранив. Той шматок заліза глибоко засів біля колінної чашки і боєць, аби, бува, не залишитись без ноги, відмовився від хірургічного втручання медиків. Отак, накульгуючи, чоловік ходив аж до глибокої старості. Осколок там прижився сповна, лишень його верхівка своїм блиском та здебільшого болем нагадувала старенькому фронтовикові про себе.
Порівняно з часом, то це було вже давно. А оце днями я знову зіткнувся з подібним, коли мав розмову з колишнім воїном-інтернаціоналістом Василем Павловичем Ящуком з Волиця-Польової. За свідченням медобстеження - в його лівому тазостегновому суглобі знаходиться 21 осколок з розірваних душманських гранат…


Але давайте все за порядком.
Насамперед скажемо, що Василь Ящук родом з Поляхової. Там і десятирічку закінчував. Після цього навчався на курсах механізаторів широкого профілю в Теофіпольському професійно-технічного училища №34. А вже 25 травня 1987 року Василя призвали до лав Збройних Сил Союзу РСР. А ще через кілька днів Василь Ящук був у місті Ашхабад Туркменської РСР. Тут його разом з однопризовниками зарахували до військового навчального підрозділу.
Непомітно минув час навчання і вже не рядовий, а сержант Ящук потрапляє в Афганську Демократичну Республіку, як командир відділення навідників гранатометів. І потрапив він не куди-небудь, а в одну з найгарячіших точок військово-бойового стану - Кандагар.
- Знаєте, навчання – навчанням, а ось безпосередньо на бойових діях – це зовсім інше, - розповідає Василь Павлович.
– Напевне, скільки житиму, то мені будуть ввижатися ті афганські ущелини зі своїми несподіванками. А їх було – не злічити. Ходили ж ми, приміром, у складі восьми чи семи бійців у засідки на цілі тижні. Доводилось там і вести бої з душманами. А вони – душмани – люди підступні, верткі. Не знаєш і не відчуваєш, звідки чекати від них удару.
Ось одного разу ми й потрапили в таке скрутне становище, що нам була потрібна негайна військова допомога. Бо ж «духи» насідали з усіх боків, пришиваючи нас до землі своєю стріляниною. Нам на допомогу прислали не екіпаж чи два БТР, а пару танків. Бій трішечки притих. З люка танку до нас почав вибиратися майор. Раптом душмани вдарили снарядом по танку. Майора поранило й вибуховою хвилею викинуло на обстрілювану душманами ділянку. Треба було рятувати офіцера від вірної смерті. Найближче до цього місця був я і рядовий Дмитро Дорогов. Роздумувати було ніколи. Ми кинулись до пораненого майора. Ворог ще сильніше почав обстрілювати нас. Але ми встигли відтягти командира у безпечне місце. Хоча тільки після цього відчув, що я важко поранений і можу втратити свідомість. Пересилюючи своє недомагання, я з Дімою перенесли майора у ще безпечніше місце. Він, щоб знали, після тривалого лікування знову став у бойовий стрій.
А мене і Дмитра Дорогова удостоїли державної нагороди: в урочистій обстановці вручили медалі «За відвагу». А щодо мого лікування після поранення, то я відмовився від хірургічного втручання, мовляв, заживе. І зажило! Але я ті осколки відчуваю повсякчас. Як і пам’ятаю про моїх однополчан, які загинули смертю хоробрих у тому зловісному бою. А Діма Дорогов, до речі, кілька років тому приїжджав до мене гостювати у Волицю-Польову аж із Москви. Армійська бойова дружба не знає ніяких кордонів чи перепон. Ось так!
Отаку одну з багатьох розповідей почув я з уст колишнього воїна-афганця Василя Ящука. І коли 15 лютого 1989 року виводили обмежений контингент радянських військ з Афганістану, то саме цього числа і дня Василеві Павловичу виповнилося двадцять літ від народження. Але його служба в армії не закінчилась, бо дослужував строкову на посаді командира взводу артилеристів ще на Далекому Сході на кордоні з Китаєм.
У прискіпливого читача може виникнути запитання: чому уродженець Поляхової раптом опинився жителем Волиця-Польової? Цілком закономірно, бо ж оженився на Наташі Шлейник з того села. Адже запримітив її колись у школі ученицею ще в сьомому класі. А кохання, як каже сам Василь Ящук, справа делікатна і серйозна. Жарти – то вже потім. Отак і став жителем сусіднього села, де трудився і трактористом, і комбайнером. Наталія Григорівна тоді працювала в санаторії «Колос» в грязелікувальному кабінеті. Так, так, функціонував колись у Волиця-Польовій міжколгоспний санаторій-профілакторій, де могли оздоровитись чимало громадян не тільки Теофіпольського району, а й сусідніх.
Є в сім’ї Ящуків син Василь, який сумлінно працює шофером на новій Теофіпольській біостанції. До речі, ще неодружений – молодий та симпатичний. І потрапити в цю родину невісткою, на мою думку, було б за честь кожній дівчині.
І ще кілька слів про Василя Павловича Ящука. Він – неспокійної вдачі чоловік, ніколи не сидить без діла. Він завжди знаходить якусь роботу для своїх рук. Присадибна земельна ділянка, садочок, хлів з худобою, погріб, подвір’я – скрізь видно плоди його праці. А коли вивільниться годинка часу, то поспілкується з кумом Сергієм Іванюком – теж афганцем. Є про що погомоніти ветеранам тих грізних подій, є кого згадати теплим словом, а кого – й холодним гнівом. А ще згадає Василь Павлович незлим тихим словом «очко» гранатних осколків (21 шт.), які часто-густо дають про себе знати в зраненому тілі. Але й до цього звик бувалий чоловік. То ж мріє, аби подібні побоїща не повторились ніколи і ніде.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ, журналіст.
Березень, 2020 року.