АФГАНО-

МИХИРИНЕЦЬКИЙ ДУЕТ

Ген, за лісочком, у глибинці,
Де Случ тихенько горнеться до хат,
Стрічають сонце Михиринці,
Як матір звільнений в запас солдат.
Тут джерельце святе з каплиці
Біжить купатися до двох ставків.
В почесній варті тут ялиці
Вшановують 106 фронтовиків.
Любов і пам’ять тут не гаснуть,
Хоча у світі грози – війни йдуть,
Бо тут садиби хлібом пахнуть,
В садочках вишні, яблуні цвітуть.
Саме такі думки і почуття викликала в мене розмова з Михиринецьким сільським головою Оксаною Ревою. Оксана Федорівна склала своєрідну візитку свого села. Адже 106 фронтовиків – стільки михиринчан не повернулося із страшної жорстокої війни 1941–1945 рр. до рідних домівок.
Туга і жаль огортають душу, коли усвідомлюєш: навіть ті, котрі повернулися з війни живими, - вже теж відійшли у вічність.
Зате є живі свідки двох наступних неоголошених воєн. Оксана Федорівна нарахувала двох воїнів-афганців і 11 учасників антитерористичної операції. Розповідати про них можна багато, але я буду послідовним і поведу мову про так званий Афгано-Михиринецький дует: двох уродженців села, біографії котрих схожі, як дві краплі води. І доля в них склалась майже однаково.

Насамперед, Олег Котенков і Володимир Левчук навчались у місцевій восьмирічній школі і навіть в одному класі. Обидва одружились з випускницями цього навчального закладу. І розпочали свою трудову діяльність разом у колишньому колгоспі імені Фрунзе. Вони і колись, і нині мешкають в Михиринцях недалеко один від одного. Але найбільше характеризує їх участь у бойових діях в далекому від нас Афганістані.
-Йому ще й досі не дають спокійно спати спогади й рани, - не стримує сліз, розповідаючи про свого чоловіка В. Ф. Левчука Раїса Вікторівна. – Після повернення з армії й до сьогодні він живе якимось невидимим афганським синдромом з його болем і тривогами. Особливо ж, коли у снах появляються його живі чи загиблі в боях товариші по службі. Але ми вже якось звиклись до цього, бо ж не один мій Володя був у тому афганському побоїщі.
З перших днів служби в Афганістані рядовий Володимир Левчук був водієм потужного автомобіля «УрАл» із спеціальним пристроєм для запуску двигунів військової авіації на аеродромі, який знаходився біля великого афганського міста Баграм. Саме під час бойової операції аеродром обстріляли душмани. Один із снарядів розірвався неподалік установки рядового Левчука. Загорілися автомобіль і літак. Володимир разом з іншими бійцями гасив полум’я, рятував вцілілі агрегати, зброю, провізію. Хоча й був Левчук надто обачливим, але під час обстрілу його важко поранило. Рана, нібито, на перший погляд, була не дуже уразливою. Та поки боровся з вогнем, а ще – допоки доставили його до шпиталю – з ногою ставало все гірше й гірше. Тому для подальшого надання медичної допомоги рядового Левчука відправили на територію Радянського Союзу – в Ташкентський військовий шпиталь.
Мама Володі Тетяна Григорівна Левчук – в тому далекому 1983 році працювала головним зоотехніком у колгоспі імені Фрунзе. Її син у листах додому завжди писав, що служба іде нормально. Ніколи не скаржився на труднощі армійських буднів. Але одного разу висловився, що його «трішечки царапнуло». Материнське серце защеміло. Не давали спокою всілякі тривожні думки…
Мати зібрала все необхідне в дорогу і вирушила до Ташкенту, аби навідати там у шпиталі свого кровиночку-синочка.
Провідала-побачила. Живий, слава Богові. Помаленьку одужує, набирається сил. Куди правді дітися: матері надто хотілося, аби її син залишився дослужувати строкову службу в Союзі. Але не так сталося, як гадалося і… І рядового Володимира Левчука знову направили воювати в чужу країну.
Не перерахувати всілякі труднощі, нелегкі клопоти, біль і страждання, що довелося пережити хлопцеві з Михиринець. Якось їх військовий підрозділ підняли по тривозі. Було поставлено завдання: йти на допомогу автоколоні, яка опинилася у пастці. Як виявилося, вороги підірвали в’їзд і виїзд тунелю, через який проїжджала техніка, люди.
Коли ж військова допомога прибула на місце події, то побачене шокувало: допомагати там вже було нікому. Окрім того, що тунель підірвали, то душмани використали там ще й невідому газову суміш. Ті, що перебували в тунелі, всі стали мертвими. Тому прибулим бійцям поставили вже інше завдання: прибирати тут трупи і техніку.
- Я ще й донині не можу стримати сліз, - розповідає Володимир Филимонович Левчук, - коли пригадую цей страшний день. Моторошно стає, жаль і біль огортає душу. Адже нам треба було споряджати своїх бойових друзів у цинкові труни. А вони ж усі молодесенькі, гарненькі – вочевидь, що тільки нещодавно призвані на військову службу. Отака підла жорстокість панувала на тій війні!
Тяжкі наслідки і глибокий скорботний слід залишила участь у бойових діях Володимира Филимоновича Левчука. І досі його непокоїть поранення, не дають спати нестерпні «південні» хвороби. Та після демобілізації він продовжував і продовжує бути у життєво-трудовому строю. Здебільшого шоферував, доставляв у колишньому колгоспі різні вантажі, брав участь у жнивах, осінніх польових роботах. А поруч з ним трудилися і підтримували у скрутні хвилини дружина Раїса і мама Тетяна Григорівна, котрі сумлінно працювали в тваринницькій галузі.
Окремо тепле слово заслуговує Раїса Вікторівна. Їй не виповнилося й десяти років від народження, як залишилась сиротою То ж з малих літ зарекомендувала себе невтомним працелюбом. А коли доля поєднала її з Володимиром Левчуком, то ділилась навпіл і радістю, і горем, і всілякими іншими негараздами життя-буття. Відрадним залишається й той факт, що подружжя Левчуків зростили й виховали сина й доньку, а тепер радіють ще й онукам.

СВОЇМ СЕБЕ НЕ ВІДЧУВАВ

У сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття, коли я працював у редакції районної газети, було чимало матеріалів ТАРС (телеграфне агентство Радянського Союзу) для обов’язкового публікування на сторінках преси. Обурливо, що жодне з повідомлень не містило інформації про суворі і страшні будні так званого обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані. Про масові отруєння кращих синів нашої Вітчизни, що розповів живий очевидець вчиненого душманами злочину в тунелі, ТАРС зловісно замовчувало. А треба було кричати, бити в набат, кричати усій громадськості, аби припинити оту нікому не потрібну війну.
Не згадувалось у тодішніх засобах масової інформації і ще про такий кричущий факт.
Ось що нам розповів ще один колишній призовник з Михиринець Олег Миколайович Котенков. У 1985 році навідник артилерійської установки молодший сержант Котенков охороняв недалеко Кабула Шиндантський аеродром. Охорона здійснювалася і радянськими, і нової Афганської влади військовими підрозділами. На охоронців, здебільшого радянських, часто здійснювали напади, обстрілювали артилерійською та стрілецькою зброєю. Підлеглі молодшого сержанта Котенкова виставили пости, днювали і ночували у виритій та обладнаній землянці, звідки й вели спостереження за ворогом. Одного разу оту землянку затрясло так, ніби в епіцентрі землетрусу. Неподалік на аеродромі пролунали вибухи. Вгору – високо-високо піднялася заграва з полум’я і диму.
Як згодом з’ясувалося, ворог підірвав два десятки літаків. Неушкодженим залишився лишень один. Чому? Встановили, що у вибухівці, підкладеній саме в цей літак, не спрацював годинниковий механізм.
- Це ж треба тільки уявити, - ділиться враженнями Олег Миколайович, - як міг ворог проникнути на наш військовий об’єкт, котрий перебував під нашою пильною охороною. Диверсанти могли дістатися на цей об’єкт тільки через наші трупи. Висновок: очевидно, що зрадили «друзі» серед афганських військових нової влади. Тобто, в охороні були десь не спільники, а вороги – серед нас знаходились зовсім чужі, вороже налаштовані до ДРА люди. То ж не один раз завдавав собі гнітюче запитання: за кого і за що ми воювали? Одночасно напрошується висновок: своїми серед них ми себе не відчували.
Про Шиндатський аеродром Олег Котенков додав ще таке. Мовляв, за даними радянської розвідки цей військовий об’єкт мали повністю знищити з наявною техніком і живою людською силою. Однак, що стало на заваді цьому – невідомо.
Безперечно, нелегкий бойовий шлях пройшов молодший сержант Олег Котенков за понад два роки служби в армії. Його чатувала смертельна небезпека на автотрасі від радянського мису Кушка до Кабула. Смерть дивилась йому у вічі в гірських ущелинах та долинах, де молодий воїн знешкоджував бандитські формування. І навіть тоді, коли серед мирного афганського населення інтуїтивно відчув занесений на своєю спиною ніж. Однак, усім смертям на зло хлопець з Михиринець вижив, повернувся до рідної домівки.
Втім, не в буквальному розумінні слова, а таки до рідної. Бо ще в дитинстві пережив гіркоту сирітства. Його виховувала бабуся. Потім навчався в Ленінградському сільськогосподарському технікумі, де здобув професію агронома. А до Збройних Сил Союзу РСР Олег Котенков призивався з Виборга. Потім, як знаємо, був Афганістан.
Після служби в армії Олег прибув у рідні Михиринці, де його охоче прийняли на посаду агронома в місцевому колгоспі імені Фрунзе. Довелось йому працювати тут ще і фуражиром, і трактористом.
Звісно, Олег Котенков в парубках не засиджувався, а оженився, як і належить українському парубкові. Разом з дружиною виростили дітей, дочекалися аж трьох онуків. Є кому й чому радіти. Аби лишень здоров’я та мир були на землі.
І останній акорд до розповіді про прекрасний Афгано-Михиринецький дует. Частенько колишніх воїнів-афганців Олега Миколайовича Котенкова і Володимира Филимоновича Левчука бачать у рідній школі, в сільському будинку культури на зустрічах з молоддю. Вони ніби продовжують свою бойову службу на мирному фронті патріотичного виховання підростаючого покоління. До того ж, добродій Котенков очолює сільську ветеранську організацію. Пліч-о-пліч зі своїм бойовим товаришем, іншими активістами захищають права та інтереси тих, хто завзято трудився і трудиться в рідній Україні, хто завжди був вірним військовій присязі, хто віддав заради інших найдорожче – життя.
Тадеуш ОСТРОВСЬКИЙ, журналіст.
Березень, 2020 року.