Пропагуємо українську літературу

Категорія: № 6 від 10.02.2022 року

На початку 1990-х років Валентина Мастєрова, ця талановита письменниця з Полісся, спокійно і впевнено зійшла на літературний Олімп України і залишилася, немов завжди там перебувала. Письменниця - лауреат престижних вітчизняних і міжнародних літературних нагород, серед яких премії Стуса і Коцюбинського, а також премія «Благовіст». Автор пише розповіді, повісті, романи, вірші. І у всіх книгах Валентини Мастерової звучить тривога і біль за долю рідної країни.
Те, що її призначення - література, письменниця усвідомила, коли їй було далеко за 20. Дівчина стала студенткою факультету журналістики Київського університету, звідки випустилася з червоним дипломом. У 1991 році вона виграла конкурс «Гранослов». А вже через рік, після виходу книги оповідань «Так плакало дерево», про автора заговорили як про нову зірку української словесності.
Хоча перу письменниці належить безліч віршів, в першу чергу, вона майстер оповідної форми. Її романи й оповідання («На тому боці», «Смарагд». «Суча дочка»)присвячені складності і жорстокості життя, людських трагедій, поламаних доль. Серед героїв книг - нелюбимі діти, які залишилися без допомоги і підтримки близьких старі, спустошені через нестачу любові серця. Автор не прикрашає дійсність. Книги Валентини Мастєрової - зліпки з реальності, пройняті такою щемом, що чіпають до сліз. Письменниця абсолютно щира з читачем. Кожна книга - шматочок життя, яким воно є, з успіхами і розчаруваннями, радощами і печалями.
Пропонуємо нашим читачам прочитати оповідання «Коли сходить сонце» та “Гріх” з її збірки «На тому боці». Неважко зрозуміти, про який час йдеться, адже авантюра тодішнього вищого партійного керівництва СРСР обернулася страшною трагедією для матерів радянських воїнів, в тому числі для українських. Бо ж повернулися їх сини до рідного дому в «чорних тюльпанах»(а хтось і до сьогодні тужить за совком, коли люди були просто гарматним м’ясом).

Коли сходить сонце

Я не повернусь. Я знаю точно, що не повернусь. Мати дивиться на мене поглядом, від якого хочеться плакати.
- Мамо, я... - Слова бгаються в горлі якимось гарячим шматтям.
Силоміць ковтаю їх. А вона витирає сльози, намагається всміхнутись, стримуючи дрібне тремтіння підборіддя. Холодний вітер куйовдить зібране в пучечок волосся, кидає на обличчя, ніби хоче затулити ту усмішку. Невже знає, що не повернусь? Ні, вона не знає. Це знаю тільки я. А може, і ще хтось? Обертаюся. Моїх ровесників купками обступили рідні. Але ж вони повернуться.
- Синку... - Хоче притулитися до мого плеча. Я відхиляюся, бо той останній доторк материної любові обпече мене на всі мої надто довгі короткі дні.
Ще хвилина - і поїзд рушить. Товстопикий прапорщик кричить, щоб сідали у вагон.
- Мамо! - Вириваюся від зойку очей і першим кидаюся до вагона.
Старий рюкзак летить на верхню полицю, але не до стіни, і потерті ремінці зісковзнули, зависли над вікном, ніби намагаються в нього зазирнути. Нараз мені хочеться розбити головою це брудне скло і нікуди не їхати.
Напівпустеля. Спека. Спрага. Я ще не солдат. Я тільки «дух». Насправді ж — раб у військовій формі. Муштра вдень і муштра вночі. Остання — наука перетворення людини на робота. Вже на другу ніч після карантину хтось зідрав із мене ковдру, крикнув: «Підйом!» - І наказав знайти туалетний папір. Я довго не міг збагнути наказу і того, що відбувалося, аж поки удар в обличчя не відкинув мене в якесь дике коло.
У казармі — дим, реве музика, днювального не видно. Обкурені «травичкою» «діди» з божевільними очима. Трохи осторонь — «черпаки», значно нижчі за рангом, але вже вищі від нас, «духів» і «слонів». Навколо мене «молоді» в простирадлах, мов римські сенатори, підперезані солдатськими ременями, танцюють під музику і регіт, удаючи розбещених дівчат. Я стою між ними босий, у самих лише трусах, і намагаюся отямитися від удару. На мене теж хтось кидає простирадло. Я відступаю. Я — не буду. .
Мене не б’ють. Адже на ногах уся казарма, і стукачі також. Але наступної ночі викидають із ліжка разом із ковдрою і матрацом. За мить я лежу «крокодилом», зачепившись ногами за одну дугу ліжка, руками – за протилежну. Під животом, на пружинах — багнет-ніж. Чийсь шепіт наказує відлежати ось так десять хвилин. Але уже через хвилину здається, що сухожилля витягується, живіт провисає, наколюючись на вістря багнета, в очах темніє. Моє тіло тремтить у нелюдському напруженні, я щосили намагаюся втриматись, але дуги сковзують. Хтось збиває ніж тієї миті, коли я падаю. Тоді піднімають весь мій призов і разом зі мною змушують віджиматися на кулаках. Доти, доки на кісточках не злузується шкіра.
Мені не прощають. Вранці «молоді» тісним колом обступають у туалеті і б’ють, навіть тоді, коли я падаю на мокру, слизьку підлогу.
Мій одяг смердить, і командир взводу підозріло дивиться на мене, а весь стрій бридливо верне голови. Я теж відчуваю до себе огиду, але не через сморід. Мозок даремно намагається знайти якусь шпаринку, у якій би на деякий час сховалося моє людське єство.
- Ра-два, лєвой! Равнєє, скати...
Я ніколи не бачив моря. Хлопці кажуть, що воно тут недалеко. Не віриться. Не віриться, що оця солона, порепана земля десь закінчується. Не віриться, що у світі є колодязі й криниці. Є тільки оця напівпустеля. Напівпустеля і пекельна спрага.
Постійно болить голова. Інколи здається, що вона розколюється навпіл, особливо — на світанку, коли сходить сонце. Його промені, мов сталеві леза, ріжуть мені очі, колючками впинаються в мозок. Тоді я раб не тільки сержанта, а й цього жахливого болю. Кожний новий день — мій особистий ворог. Він цілиться у свідомість своїм велетенським жерлом, і я відчуваю, що ось-ось має вибухнути в мені.
Я попросився в капітана до санчастини, сказав, що дуже болить голова, — я забув, що за кілька днів наш перший стрибок з парашутом. Капітан поставив мого сержанта перед шеренгою і суворо запитав:
- Чому ваш солдат ухиляється від стрибка?
З першого дня я боюся свого сержанта. У нього очі, мов у кота: чи то жовті, чи зелені, або і те, і друге разом. Він і сам наче звір, весь час не ходить, а ніби підкрадається. Із усіх — найбільш натренований. Б’є до втрати свідомості, але ніколи на моєму тілі не залишає слідів. Коли він став перед шеренгою, колір його очей мінявся, наче вогні світлофора. Навіть не глянув у мій бік, зате «молоді» пожирали очима — спочатку заплатять за мене вони, а потім я — за всіх.
Коли б померти відразу, отут, на місці, не чекаючи нічної Голгофи. Ну чому не сьогодні той клятий стрибок! Я чув, що в «молодих» інколи не розкриваються парашути.
Команда «Розійдись!». Шеренга ламається і розтікається по плацу, один лише я не зрушив із місця. «Треба щось робити до відбою», — устиг прошепотіти мій друг Сашко, земляк із сусіднього району.
Що робити? Он купкою стоять офіцери, сержанти — біля «молодих». Нехай що буде. Зриваюся і біжу в напрямку санчастини. Два «діди» перехоплюють мене дорогою і мовчки, мов під конвоєм, ведуть туди, де стоїть мій кат із жовтими очима.
З надією дивлюся на вишку. Тиждень тому, вночі, із неї кинувся солдат, якого я не знав. Вишка близько, але там вартовий і мене по черзі пасуть «діди» та «черпаки». Лишається ремінь. Я підходжу до сержанта, прошу дозволу сходити в туалет. «Варта» іде слідом. Перед самими дверима заступає мені дорогу:
- Зніми, бля... ремінь.
Сашка теж пасуть. Але він раз у раз ловить мій погляд, хоче щось сказати, та я вже нічого не розумію. Я відчуваю, що саме цей день вибухне в мені.
У казармі тихо. Як ніколи, всі роздягаються мовчки і мовчки лягають, тільки старі пружини стогнуть, немов зґвалтовані каліки. Я довго стою біля свого ліжка, мов біля хреста, на якому цієї ночі мене розіпнуть.
Навіщо така тиша? Її не мусить бути. Невже ніхто не бачить, як велетенські чудовиська насуваються на мене з усіх боків. Потворними тінями виступають із дверей, вікон, зі стіни. Величезні голови гойдаються на гігантських тулубах. Я кричу і першим кидаюся на них.
Біль у грудях, у серці, у мозку. Відчуваю, що стікаю кров’ю у когось під ногами. Я — мертвий. Ні. Ні? Моя душа піднімається над понівеченим тілом, і я з огидою дивлюся на нього.
Хто це кричить? Здається, Сашко, тільки я чомусь його не бачу.
Навіщо чіпають моє тіло? А-а — хочуть загнати туди мою душу. Вони не можуть здолати мою душу. Не можуть! А тіло вже мертве — його не можна вбити двічі.
Чому вони одягли білі халати?

м. Мена, 1997—1998 рр.

Гріх
Великим ключем батюшка відімкнув замок. Двері легко подалися, і він зайшов до церкви. Перехрестився, став на коліна. Похилив голову і ніби вкляк. Чорне волосся спадало на чорний підрясник, на високе чоло, затуляло неспокій в очах. Стояв на колінах довго, нарешті підвівся. З усіх боків, навіть зі стелі на нього дивилися суворі очі святих великомучеників. Підійшов до вівтаря і знову опустився на коліна. Перехрестився, підвів очі на ікону Спасителя. Підборіддя йому затремтіло, коли впівголоса вимовив:
-Помилуй мя, Боже, по великій милості Твоїй і по множеству щедрот Твоїх, очисти беззаконіє моє. Наіпаче очисти мя від беззаконня і від гріха очисти мя.
Сльоза скотилася в густу бороду. На якийсь час замовк, молитовно складені перед грудьми великі чоловічі руки безсило впали до підлоги. Зітхнув важко. Не зітхнув, а застогнав уголос. Потім знову підніс руку до чола.
- Яко беззаконіє моє аз знаю, і гріх мій переді мною, аз вину... — Затулив обличчя долонями й заридав. - Прости мені, Господи. Прости мені...
Каявся щиро, але відчував і не міг подолати в собі той солодкий щем, який наростав з кожним словом, з кожною хвилиною.
До вранішньої віддправи було ще далеко. Ніхто не турбував отця Володимира, окрім власного сумління. Носив глибоку рану в собі не тільки із Афганістану. Мав дружину і доньку, а кохав сусідку Олесю. І так кохав, що часом не міг зрозуміти — чи то осколок підступає до серця, чи то болить у ньому його любов. Але про те ніхто не знав, навіть не здогадувався. Сама Олеся часто називала його не «отче Володимире», а просто — Володя. Жартувала із його старої ряси і так, жартуючи, одного разу сказала: «Гляди ж, Володю, щоб нову рясу надів, коли вінчатимеш мене з Андрієм». Тоді в нього несподівано вирвалося: «А як же я на світі житиму, коли ти вийдеш заміж?»
Сьогодні б Олеся вінчалася. Отець Володимир підвівся з колін і поставив перед вівтарем велику свічку. Промовив тихо:
— Упокой, Господи, душу раба Твого Андрія. Притулився плечем до дерев’яної колони посеред церкви, заплющив очі. Уявляв собі, як одягне нову рясу, візьме в руки великий срібний хрест, а вона стане перед ним, уся в білому, наче ангел небесний. Він би її так обвінчав, як нікого в цілому світі. Чому той хлопець так поспішав? Чому дві золоті обручки впали на дорогу, біля розбитого мотоцикла?
Карався отець Володимир, але більше від того, що його душа осміхалася гріховно, рвалася з грудей аж до куполів і билася-билася об урочисто мовчазні дзвони.
м. Мена, 1994 р.

Пам’ятаємо

Категорія: № 5 від 3.02.2022 року

Вшанували пам’ять

жертв Голокосту

27 січня в Україні і світі відзначили Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Дата 27 січня обрана не випадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау неподалік польського Освенціма. 
Варто нагадати, що Голокост з давньогрецької перекладається як «всеспалення» й означає систематичне переслідування і знищення (геноцид) євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933-1945 років. У ширшому розумінні, голокост – систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих. 
Офіційно визнано, що до 6 мільйонів євреїв було вбито протягом Голокосту, з них від 2,2 до 2,5 мільйона на території колишнього Радянського Союзу, значною мірою в Україні. Як відомо, одразу після окупації України нацисти розгорнули широку мережу гетто (найбільшим було Львівське), а згодом почали масово розстрілювати єврейське населення. Одними з найбільших і найвідоміших були розстріли у Бабиному Яру в Києві, але знищення євреїв України було систематичними і повсюдними. 

Детальніше...

Щира вдячність

Категорія: № 5 від 3.02.2022 року

Дякую  своїм  рятівникам

Пройшло вже трохи часу, як я захворіла на коронавірус та потрапила в ковідний госпіталь нашої Теофіпольської лікарні. Була у важкому стані, 9 днів лікувалася в терапії. Та досі не можу забути лікарів, медичних сестричок, санітарочок, які мене рятували. Що то вже за віддані цій нелегкій роботі люди! Я була просто вражена, як всі вони вболівають за кожного пацієнта, як вони ціле чергування весь час на ногах! Ще ж як їм у тих скафандрах вибути!
То ж від усієї душі дякую лікарям терапевтичного відділення Тетяні Войтович, Надії Стечишиній, які призначили мені ефективне лікування, переймалися станом мого здоров’я, щиро переживали за мене. Навіть важко віднайти слова вдячності медсестрам, настільки вони постійно були у роботі, бігали з палати в палату, ставили крапельниці, дивилися за ними, підтримували нас, втішали.

Детальніше...

Точка зору

Категорія: № 5 від 3.02.2022 року

НЕВТІШНІ

ПІДСУМКИ РОКУ

Прочитавши звіт селищного голови Михайла Тененева про роботу Теофіпольської селищної ради та її виконавчого комітету у 2021році, складається враження що ми проживаємо в одному із кантонів Швейцарії. Але достатньо одного погляду через вікно і зразу ж стає зрозумілим, що реальність набагато гірша, ніж нам її «малюють». Звичайно, структурні підрозділи селищної ради, в якійсь мірі, виконували завдання, які були перед ними поставлені місцевою владою. Але чи були ці завдання направлені на покращення життя жителів громади? Це вже питання.
Мені здається, що коли керівництво громади йшло до влади, то думали, що це просто шоу, а пізніше з’ясувалося, що це шоу для когось іншого, а для них – це шлях в нікуди. А вони до цього часу не можуть це зрозуміти.
У керівництва ради якась маніакальна ідея всюди мати право керувати. Але так, як вони керують, краще вони не ганьбили б себе. З такими підходами до розвитку громади, як у нашого керівництва, ми скоро будемо жити як в Раю: голі, босі і яблука їсти…
На запитання одному з працівників громади: «Ти розумієш, що в громаді відбувається?», я почув наступне: «Ну як вам пояснити…». Пояснити я й сам можу, я зрозуміти не можу. Майте совість навіть коли 2+2=5. На кого ви працюєте?
Для керівництва громади сніг чи ожеледиця в грудні-січні місяці викликає подив, тобто завжди неочікувано і, відповідно, служби до цього не підготовлені. Я вже не говорю про стан доріг в селах громади.

Детальніше...

Проблема

Категорія: № 5 від 3.02.2022 року

Напруга зменшується

Знову обговорюємо ситуацію з пересувними відділеннями поштового зв’язку у нашій громаді. Бо ж з часу їх запровадження вже минуло два місяці. То ж варто сподіватися, що відбулися хоч найменші позитивні зміни, що суспільна напруга хоч трохи спала, бо ж йдеться про обслуговування 39 сіл нашого краю. Чи вдалося досягти покращення поштових послуг? Чи вже не спостерігаються ті недоречності, які мали місце  впродовж грудня-січня? Коли люди стояли та мерзли в чергах, коли вчасно не доставлялися газети або їх чомусь не вистачало, коли люди справедливо нарікали на таку реформу. Про все це знову розмовляємо з начальником Теофіпольського відділення поштового зв’язку № 2 Альоною Середою.

Як ви на сьогодні оцінюєте ситуацію з роботою пересувних відділень, чи відбулися зміни на краще?
- Вважаю, що нарікань на нашу роботу у людей вже менше, адже ми постійно тестували, як працюють пересувні відділення, чи доступне навантаження на їх працівників, чи влаштовує людей графік роботи. Ми узагальнювали та аналізували недоліки, проводили навчання з начальниками та листоношами відділень, адже більша їх частина до цього не працювала у поштовій сфері.

Детальніше...

Пандемія

Категорія: № 5 від 3.02.2022 року

Спалах пандемії триває

В Україні за добу 1 лютого виявили 35 014 нових підтверджених випадки коронавірусної хвороби COVID-19, зокрема, захворіли 4 190 дітей і 940 медпрацівників, повідомило Міністерство охорони здоров’я. Минулої доби шпиталізували 4 314 людини, 9 894 – одужали, 204 людини померли. Найбільше нових випадків виявили на Львівщині – 2 953.
За весь час пандемії в Україні на COVID-19, за даними МОЗ, захворіли понад 4 мільйони людей, померли понад 100,5 тисяч.
Спалах пандемії спостерігається і в Теофіпольській громаді. За інформацією Теофіпольського лабораторного відділення станом на 1 лютого 2022 року у Теофіпольській громаді зареєстровано лабораторно під-тверджених 4052 хворих на коронавірус. З них – 331 – діти. 360 осіб лікуються, одужало 3599, з початку пандемії померло 92 осіб.

Детальніше...

Болить!

Категорія: № 5 від 3.02.2022 року

Мій біль – моя сповідь

Незабаром стрілка годинника мого життя покаже 85! І тільки 17 із них я ріс, виростав, був з тобою, моє рідне, дороге село, колиско мого сирітського дитинства, надійне гніздечко моєї ранньої юності. То в ньому осиротіли мої крильця, згодом стали пружними, легкими і я вилетів з нього назустріч моїй долі, даної мені Богом:  то Він, Господь, відвернув іншу гірку, колючу долю, яка стелилася маленькому синові «врага народа», то Він серед моїх ровесників дав сироті хоч невеличкий, але все ж талант, і велів дарувати його людям. Ось так я все своє життя при чесному хлібі, так чиню і далі ( я ще потрібний людям).

Дорогий мій батьку Святець! Я у вічному боргу перед тобою: мені, твоєму синові, який 63 роки ( з 1954 по 2017) з Львова лелекою літав до тебе, не вдалось, як архітектору ( першому і, видно, останньому з нашого села), сповна віддячити тобі за все-все, що ти,твоя школа дали мені, сироті. Мене те все гнітило, мені було соромно самим перед собою, я сповідався, написавши в нашу газету «Життя Теофіпольщини» велике оповідання «Уклін тобі, рідне село». Довго я писав його, скорочував, переписував. І з того пера ще й досі скапує мій біль, мій смуток, туга, печаль, жаль і розчарування… Хто не читав його – дещо з нього пригадаю:
«Беріг, бережу і назавжди збережу в моїй пам’яті мої дорогі береги дитинства, мою затишну гавань. Я з тобою, моє рідне дороге село! Тут закопана моя пуповина. Ти, само таке знесилене, виснажене, осквернене, прийняло нас, висланих за татові «гріхи» до себе, зігріло, нагодувало.

Детальніше...