34-а річниця Незалежності України. Четвертий рік кривавої, несправедливої війни проти України. Четвертий рік боротьби проти повномасштабної агресії російської федерації, за волю та свободу, за право на власний вибір. Четвертий рік цю волю та свободу виборюють наші героїчні, доблесні Збройні Сили України. Саме вони стали символом мужності та незламності України у цій війні.
Тож наша розповідь про тих, кого найбільше болить ця війна, про одну з родин нашої громади, де воюють батько та син. Про дружину та маму, яка завжди чекає, яка підтримує, яка стала для них у цей важкий час найбільшою опорою. Яка завжди має бути сильною.
Це про Лілію Яковчук з селища цукрового заводу, досвідченого психолога, а віднедавна фахівця з супроводу ветеранів та демобілізованих осіб відділення по роботі з ветеранами та членами їх сімей КУ «Центр надання соціальних послуг».
- У моїй родині троє чоловіків, - розказує Лілія Степанівна, - це чоловік Віктор, наші сини Павлик та Максим. В Збройних Силах України служать чоловік та старший син. В кожного з них своя історія, свій шлях. Для мене вони обоє – моє життя, моя радість, моя біль. Біль, бо йде війна, біль, бо з ними я проживаю кожну хвилину, кожну мить. Знаю, що не маю права занепадати духом, бо вони будуть це відчувати. Чекати — це не просто рахувати дні. Це жити між надією і тривогою. Це вміти знаходити сили в тиші ночей, коли серце стискається від невідомості. Це навчитись бути опорою навіть на відстані. Отож, Віктор працював трактористом на цукровому заводі, він в нас спокійний, розважливий, дуже сумлінний, абсолютно цивільна людина. Мобілізований був 15 лютого 2023 року. Принесли повістку і пішов. Пройшов навчання, три місяці був в Старокостянтинові, треба було все купити, форму, взуття, амуніцію. А далі їх відправили в зону бойових дій у Запорізьку область, тоді в Донецьку, і знову в Запорізьку. У своєму відділенні знайшов справжніх друзів, вірних побратимів. І от восени, в листопаді, ми пережили страшне потрясіння. Кілька діб він не виходив на зв’язок, вже по селищу пішли чутки, що пропав безвісти. І їх, його та побратима з Шепетівки ніхто не шукав, я пішла в Теофіпольське відділення ТЦК, а мені начальник каже – він не наш. Як не ваш, ви ж його мобілізовували? Я звернулася в обласний військкомат, далі до командира частини. Але мені відповідали, що все добре, що вони виконують бойове завдання, що мають повернутися. А вони були з пару патронами в автоматі, без їжі, без води, одне печиво ділили на двох. Ще ж витягнули одного побратима, Сергія Мотюка з Поляхової, своїми силами рятували його. Так тривало майже місяць. Їх, виснажених, знесилених, з обмороженими ногами врятували бійці 128-ої гірсько-штурмової бригади. При цьому один з цих бійців, молодий хлопчина, пішов далі виконувати своє завдання, і загинув, його просто розірвало. І вони себе страшно картали, що якби не вони, він був би живий. Пережили зневіру, розчарування, довгий час давали пояснення, їх нікуди не приписували. Тож період відновлення був дуже важкий. Був визнаний обмежено придатним, його перевели в підрозділ ППО у Красилів, згодом в Черкаську область. Він старший групи, йому 55 років. Чекаю, надіюся, що вбереже його Бог, що повернеться, знову будемо разом.
Зовсім інший шлях був у Павлика. У школі був активним, займався спортом, був боксером, танцював бальні танці. Закінчив Київський Національний університет біоресурсів та природокористування. Працював у Хмельницькому в приватних структурах, одружився з однокласницею Мариною, тішилися маленьким Маркусиком.
- Павлик пішов мотивованим, - продовжує Лілія Степанівна, - казав, я йду за свою сім’ю, моя дитина має жити у вільній країні. Був мобілізованим у лютому 2024 року. Його частина формувалася на Хмельниччині, деякий час не була на забезпеченні. Ніколи не забуду, як мене послухали волонтери з Гуманітарного штабу Теофіпольщини, як завантажили бус продуктів, довантажили на трасі коло Колок, як все це Андрій Петринюк та Наталія Гонюк доправили до місця призначення. Павликові 26 років, він головний сержант, виконує бойові завдання на сході країни. Але це війна, є в них і «двохсоті», і «трьохсоті». Я кажу йому: «Сину, молися, укріпи свій дух». А він мені: «Мамо, а де був твій Бог, коли гинули наші побратими?» І я психолог, не могла знайти що йому сказати, бо нема таких слів. Бо слова – ніщо поряд з тим, що йому вже довелося побачити, відчути. Ніколи не прощу тим, хто приніс в Україну таке горе. Робота, якою займаюся, дуже мені близька, бо працюю з родинами загиблих, безвісти пропалих. Аби здійснювати супровід, треба розділяти їхній біль, розпач, їхню тривогу, переносити все на себе. І весь час тримати себе в руках. Але хтось мусить це робити.
Завантажує себе по повній, аби бути зайнятою, не мати вільного часу. Тож постійно долучається до волонтерських акцій, надає продукти, готує домашні солодощі. Дуже боїться нічних дзвінків, не може спати. Та переконана: навіть у темряві є світло. Навіть у найважчому дні є сенс.
- Бо поки ми чекаємо — ми поруч із нашими рідними, серцем і душею, - каже наостанок, -
а віра — це те, що повертає додому. Тож щиро вірю, що повернуться мої хлопці, що будемо знову всі разом. Що настане мир, спокій в Україні. Але те, що довелося нам пережити, ніколи не забудемо.
Галина Тебенько
