У крайніх двох випусках Вашої газети (вирішила, як військові, не використовувати у цьому випадку слова "останній") прочитала розповіді про людей з добрим та чуйним серцем, котрі в ці нелегкі для усіх часи відчувають потребу та знаходять у собі сили піклуватися про тварин-безхатьків. Ця тема є також мені особисто близькою, водночас дуже болісною, адже моя мама-пенсіонерка, Тамара Христофорівна Харчук, яка пропрацювала понад 55 років зоотехніком / головним зоотехніком у селі Поляхова, через своїх улюбленців - двох котиків, а до недавна ще й собаки Рекса - не має змоги приїхати до нас, щоб відпочити, в тому числі й від усіх негараздів, зумовлених війною. Вона не може залишити їх напризволяще, особливо у період, коли в Україні лютує зима. Своє рішення мама пояснює всім нам з дитинства відомою цитатою з "Маленького Принца" Антуана де Сент-Екзюпері: "Ми несемо відповідальність за тих, кого приручили". Важко з нею не погодитися.
Однак нерідко трапляються ситуації, коли "брати наші менші" опиняються на вулиці. Причини для цього бувають різні: якщо говорити про Україну, то зрозуміло - страшна війна; фінансові проблеми; хвороби чи смерть господарів, а як наслідок небажання або неможливість родичів забрати тварин собі; несподіваний, часто недоречний, подарунок на Новий рік тощо.
В Австрії утримання та розведення домашніх тварин чітко регулюється законодавством. Щоб завести собі, наприклад, котика, потрібно враховувати такі аспекти: систематично відвідувати ветеринарного лікаря, мати усі необхідні щеплення, занесені у "котячий паспорт", враховувати місце проживання. Якщо господарі живуть у власному будинку, а котик виходить на двір, то він (чи вона) має бути кастрованим і не заважати сусідам ( краще заздалегідь з ними про все домовитись, щоб не стало для вас несподіванкою запрошення до суду). Власникам квартири не потрібно ніяких дозволів, якщо котик не буде виходити на вулицю, а увесь час проводитиме в приміщенні. Тим, хто винаймає житло у приватних осіб чи організацій, доведеться отримати від орендодавця письмовий дозвіл з прописаними умовами утримання тварини.
Любителі собак, окрім зазначених вище вимог, повинні неодмінно пройти підготовку у кінологічному центрі (так званій "собачій школі") і скласти іспит. Усі собаки (на відміну від котів) підлягають обов"язковій реєстрації і за них сплачується податок, сума якого залежить від породи. До речі, утримання/ розведення певних порід собак контролюється, чітко регламентується або забороняється законом.
Незважаючи на бюрократичні незручності дуже багато жителів Австрії є щасливими власниками домашніх тварин, значна кількість яких не є представниками дорогих чистокровних чи рідкісних порід. На вулиці часто можна зустріти господаря, який з гордістю вигулює звичайну " дворняжку". А з розмови із ним дізнаєшся, що він взяв цього собачку (чи котика) з притулку для тварин. Іноді доводиться чекати на "свого" декілька місяців.
Варто віддати належне відношенню австрійців до тварин вцілому. Іноді мені здається, що (у деяких випадках) навіть краще, ніж до собі подібних. Тому й не дивно, що Австрія є однією з небагатьох країн Європи, де практично немає бездомних котів та собак. Цьому потрібно завдячувати послідовній програмі з кастрації, суворим законам та високим податкам для заводчиків тварин і, звичайно, різним громадським організаціям, що утримують чи підтримують притулки для тварин, і волонтерам, які там працюють у свій вільний від роботи час. Їх завдання полягає не лише в тому, щоб нагодувати тварин і почистити їх місце перебування, а й в організації різних заходів по збору коштів, розширенню площ, покращенню умов утримання, заохочення до волонтерства, інформування населення, тощо. Однак найголовніший преорітет усіх притулків - це знайти для тварини новий дім та хороших господарів, які будуть її любити та піклуватимуться про неї.
На кінець хочу додати, що з перших днів війни багато австрійців приносили нам корм для тварин як гуманітарну допомогу, на що я реагувала не завжди однозначно, вважала "не на часі". Напевно, вони були тоді більш об"єктивними, більш далекоглядними, мислили раціональніше, ніж я.
Оксана Харчук-Шпігель, місто Дорнбірн, Австрія
