АФГАНСЬКА СИВИНА

З Миколою Петровичем Полі-щуком розмовляти приємно й легко, бо випромінює він, гадаю, надто позитивну ауру. То ж і дізнаємося, що 1978 року закінчив він Волице-Полівську середню школу, після якої, за направленням райвійськкомату, навчався на курсах шоферів у Теофіпольському професійно-технічному училищі №34. Отримавши кваліфікацію водія, зразу ж пішов працювати у колгосп імені Леніна с. Волиця.
Маючи вже посвідчення шофера, вирішив опанувати у тому ж училищі спеціальністю механізатора широкого профілю. Бо ж у сільській місцевості мешкає – все пригодиться. Як задумав – то так і вчинив. Але довго навчатися не довелося, бо 11 квітня 1979 року призвали юнака до лав Радянської Армії.
Спочатку служив у Німецькій Демократичній Республіці, а вже 14 січня 1980 року рядовий По-ліщук з артилерійського полку разом із своїми товаришами по призову дислокувався біля міста Термез в Афганістані. Оскільки в армії вже набув спеціальність зв’язківця, то всю свою строкову службу був на посаді механіка-радіотелефоніста.
Непомітно, але тривожно минав час служби, яка в рядового Поліщука продовжувалась вже в місті Кундуз.

Саме десь тоді зустрів молодий новобранець Микола земляка-подолянина прапорщика О. Майхера, котрий був родом із Старокостянтинівщини. Олександр був старшим за Миколу лишень на кілька років, але надто допоміг молодшому товаришеві оволодіти військовою справою в умовах гірського невидимого фронту. Між ними зародилась міцна дружба, товариські взаємні відносини, які не пориваються й до цього дня. Та й мешкає Олександр Майхер нині із своєю сім’єю вже недалечко – у Хмельницькому.
- В ті далекі 70-80-ті роки радіотелефонний зв’язок в армії був не надто прогресивним, - пригадує Микола Поліщук, наприклад, щоб координувати хід бою, командир із зв’язківцем змушені були всілякими способами в

афганських умовах діставатися з мотком кабелю на якусь висоту, щоб звідти потайки бачити й корегувати бойовими діями підлеглого йому підрозділу. Тим більше, що ведення боїв у тій місцевості для радянських бійців було новинкою з новин. Але наш воїн витривалий, метикуватий. Хоча й не завжди все було гаразд.
Третього грудня 1980 року рядовий Поліщук із своєю радіостанцією супроводжував у БТРі з десяток солдатів, які відправлялися на демобілізацію – так звана ротація – бо ж назад мали взяти нове поповнення, як прибувало з «учебки». Все було, ніби, гаразд, але раптом у БТР влучив снаряд душманів. Всі без винятку були контужені. З вух чи рота кожного текла кров, окремі оглухли. Микола Поліщук окрім цього ще й поранення ноги отримав… Не знати чим би це все закінчилося, якби не підоспіла наша допомога. Адже майже всі були без зброї – йшли ж на дембель. Та, слава Богу, всі залишились живими. А Миколі Поліщуку 8 грудня мало виповнитись тільки 20 років від народження. Як переконуємося – на все Божа воля.
-Нема чим хвалитися, - каже Микола Поліщук, - але була в мене ще одна контузія, коли ворог влучив у мою КШБ (командно-штабна машина). Але й на цей раз захистив мене ангел-хранитель. А я вже було подумав про знешкодження себе разом з машиною (в ній на такий випадок завжди знаходилось 7 кілограмів тротилу і запал), але знову ж таки підійшла своєчасна наша бойова допомога.
- Про якийсь там спокій в Афгані було нам годі й думати… Звідусіль на нас чатувала смерть, - резюмує вголос, - коли вже ті жахіття завершились і я повернувся на Батьківщину, то думав, що таке вже ніколи не повториться. Та де там! Он у мирний час нав’язали Україні війну на Донбасі. Вже й мій син Олександр – кадровий підполковник Західного регіону пізнав запах пороху: вже тричі побував на передовій. Господи, коли ж це все скінчиться!..
Далі Микола Петрович розповів, що син Сашко має свою сім’ю у Львові, де на нього в домівці завжди чекають люблячі дружина Руслана і дванадцятирічна донька Карина. А ще гордиться Микола Петрович разом з дружиною Валентиною Федорівною донькою Наталею і зятем В’ячеславом. Гарно відгукується колишній воїн-інтернаціоналіст про свого однополчанина Олександра Мірошниченка із села Воздвижівка Гуляйпільського району Запорізької області, бо ж підтримує з ним дружні зв’язки й понині.
- Ви не подумайте, що це мої порожні слова, - каже, - ні, коли ми вже їхали на дембель у червні 1980 року, то заїхали у Воздвижівку до Сашка погостювати. Знаєте, того словами не передати. Те треба було бачити! Можливо, ті гостини були б ще довшими, але треба було їхати на Теофіпольщину, щоб своєчасно стати на облік у райвійськкоматі. Хоча райвійськком підполковник Войтович Олександр Олександрович був серйозним й принциповим до підлеглих, але до «афганців» він ставився прихильно. Міг би й пробачити моє запізнення…
А ще ми дізналися, що Микола Поліщук передзвонюється з Василем Паламарчуком із села Капустяни Новоушицького району, котрий колись на службі вмів гарно «крутити сонце» на перекладині. Відрадно, що Афган міцно подружив чоловіків, спрямував їхні погляди на самостійне життя.
То ж не зайвим буде сказати, що Микола Петрович у своєму житті не сидів, склавши руки. Ні! Після служби сумлінно трудився шофером у колгоспі імені Леніна, що згодом перейменували у «Хлібороб». Працював по-ударному. Тому, як передовому виробничнику, правління колгоспу доручило йому новенького «КАМАЗа». Профспілка ж преміювала Поліщука санаторно-курортною путівкою на відпочинок до Криму.
А вже після цього односельці делегували шофера представляти їхні інтереси у виконкомі Волице-Полівської сільської ради. Коли ж переконалися, що сповна віддається тут своїй діяльності, то обрали у 1987 року його депутатом до Хмельницької обласної Ради. Відрадно, що й там він виправдовував народне довір’я.
До цієї невеличкої розповіді можна лишень додати, що Микола Поліщук нині живе-поживає у Волиця-Польовій при непоганому здоров’ї та гарному вигляді. Щоправда, колишні його чорні вуса стали сивими. Та й скроні, волосся на голові мають такий окрас. А сам Микола Петрович напівжартома стверджує, що то Афган подарував такі кольори того часу. І не тільки йому... І це – воістину правда!