Погода

ПЕРЕЖИТИ. ВИЖИТИ…

Біографія Івана Козачука з Гаврилівки дуже схожа з багатьма його однолітків: дитячі ясла, початкова і середня школи. А далі було здобування спеціальності тракториста-машиніста широкого профілю в Теофіпольському училищі №34. Після його закінчення Іван отримав направлення на виробничу практику аж до Казахстану: на сезон збирання зернових культур. Ці жнива тут для Козачука тривали довгих три місяці.
З Казахстану Іван повернувся в Гаврилівку вже з певним виробничим досвідом. То ж хлопця з радістю прийняли на роботу трактористом у місцевий колгосп імені Островського. Однак, Іван відчував, що для села однієї професії механізатора недостатньо. Тому знову вступає до Теофіпольського профтехучилища №34, де вже здобуває професію шофера.
А далі була армійська строкова служба. Розпочалась вона у м. Виборг Ленінградської області. Разом з Іваном прибули сюди на службу Микола Тимощук і Володимир Сокоть з Теофіполя, Віктор Гербредер з Олійників, Петро Матева з Михнівки. Тут вони пройшли курс молодого бійця.


Після цього теофіпольці перебазувались до Туркменистанського військового округу. Далі була Кушка. А вже через день-два сивочолий полковник вишикував своїх підлеглих, серед яких був рядовий Іван Козачук.
- Йдемо на Афган. Удачі ж нам, сини мої!
Добирались туди автомобільним транспортом. Так дістались до міста Герат, а звідти – в Шандант. Перше, що впало в очі, - це гори, пісок і верблюжа колючка…
Саме із Шанданту Іван Козачук ходив у бойові рейди на супротивника. Його бойова машина БМ-21 із сорока снарядами інколи приносила радянським воїнам перемоги, а іноді… й поразки. Під час однієї з таких на перевалі в 1980 році рядовий Козачук отримав нелегке поранення. Довелося пізнати й умови польового госпіталю. До слова, підвозив автомобілем боєприпаси на перевал рядовий Микола Тимощук.
- Варто наголосити, що радянські війська мали непогане озброєння, але й наш супротивник не відставав у цьому плані, - розповідає Іван Йосипович, тому мали втрати в живій силі по обидва боки невидимого фронту. Слава Богові, що мої однополчани Микола Тимощук, Петро Матева, Віктор Гербредер, Володимир Сокоть з честю виконали свій інтернаціональний обов’язок й живими повернулися на Батьківщину. І то вже не страшне, що окремі отримали в Афгані поранення. Головне - живі!
А ще Іван Козачук розповів, що він мав йти в листопаді 1980 року, але «дембельнули» його аж у лютому наступного року. Та гаразд! Нехай і так! Але ж повернувся до своїх рідних з Караїни й Гаврилівки живим.
Пішов працювати в той же колгосп імені Островського. Був вправним трактористом, шоферував, показуючи вже зразки трудової доблесті. А згодом приглянулась йому гарненька Валя Андрусик. Побралися з нею, відгулявши гучне весілля.
А далі, як воно й годиться, появилися на світ Божий їхні діти – Валя, Володя, Іринка. Нині вони вже дорослі, мають свої сімейства. Тепер у Івана Йосиповича аж п’ятеро внуків: Максимко, Володя, Оленка, Ліза, Вадик. То ж має кому розповідати дідусь Іван про свою юність, обпалену афганською війною. Уважно слухають розповідь бувалого солдата не тільки внуки, а й їхні батьки. І постають в уяві слухачів військові палатки без ліжок, бо ж матраци лежать безпосередньо на верблюжих колючках, а ще невимовна сорокаградусна температура повітря і нестача питної води.
Є у цих оповідях й про те, як гинули на перевалах під час рейдів наші майже беззахисні піхотинці. Як ото душманський снайпер «зняв» нашого бійця-росіянина, який через два дні вже мав йти на дембель… Або ж як ото тарандой (солдат афганської армії) вдень тобі найкращий товариш, а вночі він міг бути душманом – твоїм вбивцею. Доля. Доля. Для кожного вона своя – непередбачувана, та й майже непоправна...
Але все це треба було пережити Іванові Йосиповичу Козачуку з Гаврилівки, щоб вижити. І всім смертям на зло повернутися до рідної домівки.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ,
журналіст