Юрій Левицький:

До мене часто приходять

афганські сни

Правду кажуть, що кожна особистість, як і доля людська, єдина і неповторна. Яскравим прикладом цього може стати Юрій Левицький провідний фахівець Теофіпольського районного центру зайнятості, адже поєдналися у цій людині сором’язливість та простота із навиками справжнього організатора, відповідального і непорушного перед будь-якими перешкодами.
Життєвий шлях Юрія розпочався у селищі Стара Ушиця Кам’янець-Подільського району. Змалку він вирізнявся своєю цілеспрямова-ністю, тому після закінчення восьми класів без вагань вступив до Хмельницького кооперативного технікуму, став здобувати спеціальність товарознавця. Так співпало, що дві найважливіші події у його тодішньому житті відбулися майже в один день: після здачі останнього екзамену і здобуття диплома, хлопця призивають до лав Радянської Армії.

– Із призивного пункту міста Хмельницького, – згадує Юрій, – забрали нас до Львова. Протягом чотирьох місяців вивчали устави, займалися фізичною та строєвою підготовкою, ходили в наряди та в караул. На політзаняттях нам розповідали про те, як почесно та відповідально служити в Афганістані, куди направляють найкращих та дисциплінованих солдат. Нам казали – краще воювати на чужій території, ніж на своїй. Але, яке ж було моє здивування, коли далі стали нас навчати не різних військових тонкощів, а ... пекарського ремесла. Чесно кажучи, спершу навіть думав, що це такий жарт. Але ні, стали ми з товаришами «молодшими годувальниками» армії.
У ті часи відправляли солдат не лише в Афганістан, а й на Кубу та Сирію. Юрій зізнається, що хотів потрапити саме у Афганістан, адже там служив зв’язківцем його брат і тому юнак не хотів пасти задніх, також мріяв виконати обов’язок воїна-інтернаціоналіста. Отож, після закінчення навчання доля закидає Левицького туди куди і хотів: відправляють його у Кабул, звідки розподіляють на хлібопекарню, що знаходилася за межами міста. Саме там назначають юнака на першу відповідальну посаду: очолює відділ охорони заводу.
– Наш вантажний літак взяв курс з Ташкенту на Кабул. Пам’ятаю, як літак, залишивши позаду горні масиви Гіндукушу, скидає висоту і наближається до залитої сонцем долини, в якій розташований Кабул. Афганістан зустрів нас непривітним ранком з ярким сонцем, незнайомим південним вітром та 50 градусною спекою. Перше враження: звуки вибухів та пострілів, що доносились із навколишніх гір, велика кількість бойових літаків та гелікоптерів, гул авіаційних двигунів. Одні літаки доставили поповнення, а інші, можливо, чекали на «вантаж 200»...
Але ми, молоді солдати, у той час ще не думали, що смерть може бути так близько. Кабул був великим пересильним пунктом. Звідси нас розкидали по всій території Афганістану. Місце, де буде проходити моя служба, здалеку здавалось досить тихим і красивим – кругом гори, а трохи нижче видніється місто Кабул.
І з цього моменту почались суворі армійські будні. До речі, до звуків війни людина привикає швидко і через три-чотири доби спить, не звертаючи уваги на вибухи та постріли. У цьому я переконався на власному досвіді. Стрілянина сприймається як звичайне, повсякденне, більше непокоїть затишшя.
– По різному було, – продовжує мій співрозмовник, – і обстрілювали нас, і ставилось місцеве населення не по-товариськи. Важко було звикати до чужої країни, пекельної спеки, гарячих пісків та гір, неякісної води. Побачити і пережити довелось багато. І хоч як би хотілось забути ті роки, а не виходить. Ми опинились не просто в іншій країні, а в іншому суспільстві – в якому інші традиції, релігія, закони, устрій життя. Афганці – народ бідний, але гордий. Їх можна знищити, стерти з лиця землі, але завоювати – неможливо. З давніх- давен армії великих держав хотіли завоювати цю країну, але нікому це не вдалося. Всі ми ходили під кулями. У мене склалось таке враження про мусульман – вони сміються в очі, а за спиною тримають ніж. Сьогодні вони з тобою приязно розмовляють, а завтра можуть вистрелити у спину. Та й що там казати, варто лише було подивитися на їхніх дітей: обідраних, засмалених палючим сонцем – і з автоматами у руках. З восьми років діти вже вміють тримати автомат в руках, вони майже сплять з ним. Можливо, саме тому ця країна і досі є світовим лідером у нарковиробництві і основним штабом терористичної діяльності. На мою думку, покоління, яке виросло у воєнні часи, по-іншому не може себе проявити у мирні часи, наслідуючи поведінку своїх батьків. До прикладу, коли наші солдати давали дітям кусень хліба – ніколи наперед не знали, чого їм чекати: слів вдячності чи кулю у живіт. Ось так і служили: «Для збереження наших кордонів» (саме так нам пояснювали перебування у Афганістані).
Майже 15 місяців провів сержант Юрій Левицький поблизу Кабула. Нас виводили з Афганістану в січні 1989 року, ми передали все своє майно афганській армії. Уже в Союзі із селища Какайди (біля Термезу, Узбекистан), потрапив у Ленінградський військовий округ в учбовий центр військової академії, де був призначений командиром відділення водіїв.
Отож, не лише афганська війна, а й відповідальні посади зробили з нього цілеспрямованого чоловіка, здатного правильно організувати роботу за будь яких обставин.
Кругом встигає: він шанований спеціаліст на роботі, і активний член правління районної спілки афганців, і люблячий чоловік та батько для дружини Наталії і доньки Юлечки ...
– Є такий вислів: «На війні, як на війні», - говорить Юрій. - Але мені здається, що не можна охарактеризувати ним ті події, які відбувалися у Афганістані. Адже для кожного солдата, ця війна була індивідуальна, бо ж і служба у всіх була різна. Та найголовніше: була армійська дружба, довіку в серці залишається відчуття дружнього плеча товариша, коли ти знаєш, що він тебе прикриє у важку хвилину. Ми розуміли, що від кожного з нас залежить чиєсь життя.
Для мене ця війна – школа життя, – продовжує Юрій - Допомагали бідному мирному населенню, яке повстало проти багатих, за їх же проханням. Але, перш за все, це був наш солдатський обов’язок – ми дали присягу й чесно виконували її, хоч жодна війна не має виправдання.
Останніми роками у середині лютого набагато більше говорять про свято Валентина, аніж про річницю закінчення афганської трагедії. Дорого заплатила Україна та й інші держави (колишні республіки Союзу) – за помилки і прорахунки радянського керівництва. Живі завжди є в боргу перед мертвими. І наші діти чи онуки мають знати своє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди...
Ольга Пачковська, член НСЖУ