Мама загиблого воїна Майя Окаєвич з Новоставець бере активну участь в роботі волонтерської групи Наталії Гонюк. Каже, що так її легше, так вона між людьми, хтось домашні страви для її Богдана готував, коли після поранення лікувався у Шепетівці, а тепер вона пригостить тих, хто живий.
- Так тяжко на душі, - промовляє, - і досі не віриться, бачила ж на впізнанні, що то він, та не можу прийняти, не віриться. Така чорна біда, час іде, уже й Дем’янкові, онучкові нашому, два з половиною рочки, а його нема. Не ховався, дали повістку, 30 серпня 2022 року пішов. Служив у 81-ій окремій аеромобільній бригаді. Рік та місяць воював, загинув 28 вересня 2023 року біля Білогорівки на Луганщині. Було йому лише 28 років. І щось відірвалося у моїй душі, по-інакшому дивлюся на світ. Та вірю, що перемога буде, що недаремно мій син загинув. Тільки всім нам треба об’єднатися, згуртуватися та підтримувати ЗСУ. Бо надія тільки на них, на наших хлопців. Як їм там, бідненьким, в окопах, на передку?
Для кожної мами її син найкращий. Найкращим був Богдан і для Майї Дмитрівни. Був добрим, справедливим, відповідальним та надійним. Після закінчення школи вступив до Міжнародного Університету розвитку людини в Києві. Вчився, розвивався, займався тайським боксом. Та після першого курсу вернувся додому, вирішив йти служити строкову службу. Казав, що його діди служили, тато служив, і він піде. Пішов, служив в Національній гвардії. Як повернувся, трохи був на заробітках в Польщі, став працювати кранівником на цукровому заводі, закінчив курси, ще й в Теофіпольському ПАПЛі вивчився на тракториста. Раділи батьки, що одружився, прийняли невісточку Настю, народився Дем’янко. Ще й так схожий на Богдана. Та війна перекреслила його молоде життя.
- І що тепер, здатися? Ні, ми не здаємося, - продовжує, - я мама воїна, і що, вони прийдуть та розстріляють мене, волонтерів, всіх, хто за Україну? Я беру участь у всіх акціях, які проводяться в громаді, в селищній раді на підтримку полонених, зниклих безвісти. Страшне горе об’єднало нас, сім’ї загиблих, ми так зблизилися, бо знаємо, як нестерпно болить душа, коли в могилі лежить твоя дитина. Я з радістю допомагаю моїм дівчатам, роблю все, що можу, готую все, що мені доручають. Буду готувати та брати участь у відправленнях на схід, готувати на благодійні ярмарки до самої перемоги. Бо надіюся тільки на перемогу.
Побудували свою хату Окаєвичі у Новоставцях майже поряд з Оленою Глов’юк. Та відчули споріднені душі, подружилися сім'ями, стали, як рідні сестри. Завжди разом, і в радості і в горі. Як це багато важить, коли поруч справжні друзі, добрі, надійні сусіди, на яких можна покластися. Які не лукавлять, не обсудять. Це вже велике щастя.
- Довелося мені і в Італії на заробітках бути, - каже, - таке було життя, по пів року ми з сестрою були, чергувалися, бо треба було маму доглядати. Але вже відійшла вона, наша рідненька, більше не поїду. Хочу бачити, як Дем'янко росте. Таке миле хлоп'ятко, таке кмітливе, розумненьке. Знає, де тато похований на Алеї Героїв, знає, де його банер на Алеї Слави. Розказуємо йому про тата, хочемо, щоб знав, що він загинув як Герой, за рідну землю, за свою родину, за Україну. Бережемо, як святиню, орден України «За мужність ІІІ ступеня», яким він був нагороджений посмертно 3 квітня 2024 року. Вручили його мені в селищній раді в жовтні минулого року.
Коли життя розділилося навпіл, коли в серці безмірне горе, знаходить Майя Дмитрівна в собі сили жити далі, вносити свій внесок у перемогу. Задля мирного майбутнього Дем'янка, заради молодшого сина Юрія, задля кращого життя молодого покоління українців. Щоб ніколи більше вони не зазнали війни.
Галина Тебенько
