Моя гордість -

мої церкви 

Дуже цінним для мене, як архітектора, є ті архітектурні і архітектурно-скульптурні проекти, які народжує мрія. Колись я мріяв проектувати церкви, і коли над нашою Україною повіяв свіжий вітерець, - я перший на нашому архітектурному факультеті Львівської політехніки дав своєму студенту завдання на розробку дипломованого проекту «Українська греко-католицька церква» (в одному із містечок Львівщини». Захист диплому був дуже успішним.
На даний час біля двох десятків моїх храмів хрестами торкаються Небес у самому Львові, на Львівщині, на Тернопільщині і на нашій Теофіпольщині. Тільки жаль мені, що декотрих з них я не бачив в натурі, навіть на світлині, і не знаю чи при будівництві було дотримано мого проекту, чи не зіпсувала їх архітектурно –художній образ самодіяльність.
Як гармонійно вписалась церква в природний ландшафт села Великий Лазучин нашого району, побудована з повним дотриманням мого проекту при доброчинному сприянні великого патріота нашого рідного краю, Господаря з великої літери, нашого дорогого , незабутнього, світлої пам’яті Василя Корнійовича Шуляка!
А ще, як гріє душу український патріотизм парафіян села: ще було далеко до святого Томосу, а вони вже слухали службу Божу і молились рідною мовою в своїй рідній Українській Православній церкві Київського Патріархату.

Не знаю, чи на освяченні Великолазучинського храму патріархом Філаретом був настоятель УПЦ КП в смт.Білогір’ї отець Степан, але чутки про добрі справи завжди біжать попереду людини, і він приїхав у Львів. Ми зустрілись, переговорили, я отримав усне завдання на проектування їхньої церкви, світлину з новозбудованої дерев’яної каплички, де зараз йде відправа.
Також горджусь патріотизмом наших сусідів – парафіян вже ПЦУ у Білогір’ї. Тішусь, що і в нашому Божому містечку Теофіполі патріотичні парафіяни ПЦУ слухають Богослужіння і моляться рідною мовою в своїй рідній церкві. А ось хто проектував її – не знаю.
Отець Степан також запитав мене : скільки буде коштувати проект і я відповів йому словами Василя Корнійовича: «Ми всі під Богом живемо і повинні дотримуватися Його заповідей, допомагати ближньому, робити гідні його справи».
Помолившись, я з великим натхненням приступив до розробки проектної пропозиції всього церковного комплексу – встала з колін наша канонічна рідна церква, вирвалась з вікових обіймів удава! Мабуть, і тому так легенько спрацювала моя уява і з такою ж легкістю поклав її на папір. І така ж церквичка легка.
Любив я своїх студентів. І вони відповідали мені взаємністю. Дружимо, зустрічаємось, радимось і донині. Дуже успішно працюємо разом з моїм колишнім здібним студентом Ігорем Михальчуком, доля якого так подібна на мою, тільки московські кати, їх прислужники в 1938 р мого тата розстріляли за любов до України, а майбутній тато Ігоря, патріот в рядах УПА воював з тими ж окупантами, від яких і отримав «нагороду» - Богом проклятий Сибір.
Ігор оцінив мої пошуки, активно включився в роботу, осідлав свого комп’ютера, видав різні перспективні ракурси, уточнив деталі. Зібравши все, ми передали проект отцю Степану в Білогір’я. Наша досить об’ємна проектна пропозиція їхнього церковного комплексу отримала схвалення Владикою, успішно погоджена владою міста, району, сподобалась парафіянам. І ото в жовтні отець Степан отримав наш робочий проект – подарунок моїм дорогим краянам-патріотам від Львова. Автори : архітектори Володимир Блюсюк, Ігор Михальчук.
Скажу відверто: маю велике моральне задоволення від того, що ти – вірний син свого рідного Святця в таких глибоких осінніх літах ще потрібний людям, служиш їм! І як хочеться творити їм добро!
А як дивуєшся тим, хто «дере» з простих людей, кому не догодили, не принесли йому бажане, кому трохи недоплатили, хто постійно скиглить, чогось чекає, а воно не йде само до рук, хто злий на всіх і все.
«Хто у серці вселив недогоду,
Хто із грішним тасує святе,
Не лишивши ні стежки, ні броду
На той берег, де щастя цвіте».
Микола Петренко
О, та Любов, те Добро, а з ними Радість і Щастя, Віра, - ой… все те не те(?), що дехто чекає від них, а те(!) – що ти хочеш дати їм !!!
Коли, вітаючись, ми кажемо «Добрий день», то так хочеться подякувати тим, хто його таким творить! Як бракує патріотизму, честі, гідності, совісті багатьом нашим владним мужам, не бути байдужими до добрих справ, бути відповідальними перед Богом і людьми, як вибирали їх, тому що крім пихатої гордості за своє крісло, в яке так спритно втрамбувався, власного збагачення за рахунок бідних, свого матеріального грішненького благополуччя – є ще відчуття сорому, і людина, яка позбавлена цього відчуття, мені здається, вартує мало.
«…Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний»».
Олександр Довженко
Дорогенькі краяни, дорогі просвітяни - працівники редакції нашої заслужено народної газети «Життя Теофіпольщини», - творіть наші дні добрими! А ми, митці, будемо допомагати вам!
Володимир
Блюсюк,
архітектор, м. Львів