Татова криниця

Криниця була в нас одна на куток. На долині. За шість прольотів між електричними стовпами. Далекувато, щоб наносити води дерев’яним коромислом на домашні потреби, худобі. Пам’ятаю, щоб не носити, повели з братом Колею корову на водопій. І тут ні звідси, ні звідти - чорна хмара з Човгузова. Шквальний вітер, злива. Промокли до нитки. Мама швиденько натерла часником п’яти, ямку на шиї, напоїла гарячим молоком і закутала в лахи. Так лікувались колись.
Пройшло. А після цього випадку тато вирішив викопати свою криницю.

Привіз дядько Іван Кравчук піску з Турівки. Десь розжились кабелю, цементу. Стали робити форму з дощок на круги. Допомагав Колін друг Вітька. Його батько дядько Федько був перший столяр на селі, дещо передав синові. Сусіди помагали. Виклали 8 кругів. Ціле літо просихали. Ми хоч мали де хованки гратися.
Під осінь взялись за криницю. Ходили по подвір’ю з алюмінієвими дротиками. Клали на ніч яйця під глиняний горщик. І зупинились на великому кущі жасмину біля воріт. Дуже жаль було мені того жасмину, але його викорчували.
Копав криницю дядько Степан, татів двоюрідний брат. Відчайдушний чоловік. Пішла робота. Землю тягнули відрами. Штик за штиком, круг за кругом. Де не глянь - купи землі, потім пішла глина, крейда. Скрізь рух. Копошаться сусіди. З дороги спостерігають зіваки.
Раптом гучний крик дядька Степана :
- Тягніть! Рятуйте!
Витягнули. Промерз. Труситься. Швиденько йому склянку бурячанки. Попустило. Десяток голів схилились над криницею. А там внизу уже бурлила, блищала каламутна вода. Радості не було меж. Звичайно, «замочили», щоб вода була чиста. А на ранок уже сусіди сходилися по воду. Радо перемовлялися. А тато, щасливо посміхаючись, крутив самокрутку.
Дочекалися! Уже скуштували холодної своєї водички, покропивши криницю освяченою. Спочатку тягнули воду відром на мотузку. З часом зробили барана з корбою.
Стоїть вона, татова криниця і до сьогодні. Сусіди користуються при потребі. А я хочу кожного дня взяти в руку корбу, почути, як вона рипить. Як там, десь внизу хлюпне відро, набереться води, натягнеться ланцюг – можна тягнути, не поспішаючи. Напитись з відра, обмочивши кінчик носа і хлюпнувши за пазуху. Напитись живучої води… І кобилка Кетті п’є тільки з криниці.
Якось тягнула воду, розмовляла по мобілці з однокласницею Ганнусею Панасюк з Києва. А вона питає:
- Що ти робиш, певно воду з криниці тягнеш?
Я була глибоко зворушена. Через 45 років згадати й впізнати цей незабутній скрип криничної корби!
Стоїть татова криниця, працююча, рятувала не раз односельців і перехожих, не висихала. Дорога жива пам’ять, саме життя – татова криниця.
Галина Журба,
с. Новоставці