Треба просто любити цю роботу
Людмила Закшевська (на фото) з Базалії трудиться соціальним працівником вже 27 років. Каже, щоб мати від цієї роботи задоволення, відчуття потрібності людям, треба мати велике терпіння. Саме терпіння, бо ж всі, кому надає соціальні послуги, є дуже різними людьми. І за соціальним походженням, за освітою, за характером, психологічними особливостями. То ж до кожного треба знайти свій підхід, домогтися порозуміння, завжди бути втіленням доброзичливості та милосердя.
- Треба просто любити цю роботу, любити цих людей, - міркує, - бо ж крім того, що я виконую свої обов’язки, приношу продукти, промислові товари, ліки, міряю тиск, оформлюю субсидію, пільги, моїм підопічним потрібне просте людське спілкування.
І коли чую від них – «як добре, що ти прийшла», розумію, що я на своєму місці, що їм потрібна моя увага, моє добре слово, моя допомога, моє співчуття, моє душевне тепло. Звісно, найкраще жити у родині, відчувати від рідних турботу, ласку та любов, та в кожного своя доля. Хтось залишився на самоті, в когось діти та внуки живуть далеко, навіть не в Україні, а десь в Росії чи Прибалтиці. Ніхто не знає, що кого чекає, то ж добре, що запроваджені такі соціальні послуги.
Підопічних у Людмили 15, живуть вони на різних вулицях, а Базалія ж велика, то ж добре, що з територіального центру надали соціальним працівникам велосипеди. Ще ж можна завантажитися пакунками з продуктами, вже ж не треба в руках нести.
- Взагалі, - продовжує, - зі сторони центру постійно відчуваю підтримку, коли виникає якась проблемна ситуація, звертаюсь за порадою, роз’ясненням, чи до директора, чи до заступника, до спеціалістів. І між собою, а в Базалії, крім мене, є ще два соціальних працівники – це Оксана Шевчук та Людмила Мельничук –ми дуже дружні. Нема такого, щоб кожний був сам по собі. Також ми співпрацюємо з нашою селищною радою – селищним головою Євгеном Білоусом, секретарем Людмилою Цвєтковою, спеціалістом Лілією Грелею. Вони завжди нас підтримують, допомагають вирішувати всі питання, які виникають. Коли є така підтримка, то й легко працювати.
Переймається Людмила Закшевська і тривогами своїх підопічних: як вижити на мізерну пенсію, як перезимувати, чого на все такі високі ціни? І чого так: все життя трудилися, а тепер доводиться лічити кожну копійку? А так хочеться, щоб люди у таких поважних літах, а їм всім уже за 80, жили в достатку, могли полікуватися, і ні на чому не економили. Чи ж настане така справедливість?
Галина Тебенько
