Не раз доводилося мені писати про робочі будні комунального підприємства «Теофіпольлісвод». Адже зрізати дерева, не просто вирізати, як часом закидають недоброзичливці, а у відповідності із лісорубним квитком, бо ж і дерева не вічні, вони доживають до певного віку, і їх треба зрізати, порізати на складометри, вручну повантажити, зачистити ділянку, посадити молоді деревця, пильнувати, аби вони прийнялися – це нелегка робота. Не раз доводилося спілкуватися з лісниками та працівниками лісорубних бригад. І якось зажди вирізнявся серед колективу лісник одного з обходів (Михнівка, Котюржинці) Іван Петричук. Хоч ще був зовсім молодий, та справляв враження хазяйновитої, поміркованої, виваженої людини, завжди був привітним, із незмінною доброзичливою усмішкою.
Народився, виріс і до цього часу живе Ваня в Котюржинцях. Батько Іван Петрович та мама Надія Михайлівна з дитинства привчили хлопця до праці, до старанності та відповідальності, то ж завжди могли на нього покластися. Після Малолазучинської дев’ятирічки пішов вчитися до Теофіпольського СПТУ, здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю. Працював шофером у ФГ «Рідний край», далі перейшов у «Теофіпольлісвод». Все складалося добре, ще разом з батьком, як одноосібник, обробляв свої земельні паї, прикупляв техніку, піклувався про свою молоду сім’ю – дружину Любу та сина Володю.
Цей день, 15 жовтня 2015 року, він ніколи не забуде. Адже розділив його молоде життя на «до» і «після», а минуло йому тоді лише 31 рік. Було це в лісі, вантажний автомобіль розвертався, Ваня стояв поруч, командував, невелика гілка, товщиною з кулак, відломилася і впала йому на спину.
- Я одразу впав, - розказував, - знепритомнів, перестав відчувати ноги. Відвезли мене в Хмельницьку обласну лікарню, у відділення нейрохірургії, зробили обстеження, встановили діагноз – забій спинного мозку. Гематома, яка утворилася, зробила мої ноги нерухомими. Поруч постійно була зі мною моя Люба, підтримували батьки, брат Володя, Сестра дружини Надія Мех, родичі, товариші по роботі, особливо наш директор Володимир Богач. Були у мене хвилини відчаю та розпачу, страшно було змиритися, з тим, що сталося. Та лікарі давали мені надію, то ж після Хмельницького, лікувався і в Києві, був в санаторії в Микулинцях. Тричі на рік проходжу МРТ, гематома зменшується, прогноз позитивний, якщо вона розсмокчеться, будуть проходити імпульси. Так минув наступний після отриманої травми 2016 рік. Ще ж народилася у нас донечка Вероніка, для нас це було великим щастям. Я вірив, вірю, що обов’язково буду ходити, все робити. І от в минулому році я почав з візка пересідати в автомобіль, їздити, деякий час обходитися без допомоги. Так хотілося вернутися на роботу, бути разом із своїми хлопцями, бути знову у строю. Наш директор Володимир Васильович запропонував мені на громадських засадах сприяти роботі на лісових масивах Михнівки, Котюржинець, Борщівки, Василівки та Михиринець, лісниками тут працюють молоді хлопці Денис Федоришин та Володимир Євтушок. Я з радістю погодився, почав цим займатися, організаторська робота мені до душі.
Дуже схвально відгукнулася про Івана Петричука начальник відділу освіти Майя Мельник, адже підприємство постачає дрова для котелень восьми х шкіл району. Казала, що була вражена його відповідальністю, зрештою, силою духу.
- Ця робота додає мене впевненості в собі, - усміхався, - хлопці дуже хороші, і директор наш – просто класний. То ж буду і далі робити все, що можу, думаю, що на осінь вже й на трактор сяду. Але треба ще лікуватися, планую пройти реабілітацію в госпіталі у Львові. Напевне, судилося мені у житті перенести таке випробування, та без цього навряд чи відчув, яке прекрасне та дороге життя.
То ж залишається Ваня у строю, не зламався, і щиро вірить, що стане на ноги. Хай допоможе йому у цьому Бог, хай трапляються на його шляху лише добрі люди та хороші лікарі.
Галина Тебенько
