(На могилі Василя Симоненка)
Назва цієї статті в газету запозичена з одного із віршів Василя Симоненка. Цей вірш в минулу епоху, в якій так « вольно» дихав чоловік, рідко друкувався із зрозумілих причин - дуже вже була велика «любов» до патріотичного Львова. Але про нього в кінці статті, в другій його частині, а зараз побудьмо в теплих спогадах його автора, великого вірного Сина його рідної Батьківщини – України.
Літо 1982 року. Ми вдвох з моїм колегою Петром Куликом, відомим львівським скульптором, жертвою польсько-сталінської операції «Вісла», в Черкасах: погоджуємо проект пам'ятника козацькому отаману Війська Запорізького Івану Підкові, наш подарунок місту з нагоди вже близького 700-літнього ювілею.
Успішно погодивши проект, вже на дружній щедрій гостині, ми заговорили про їхню, всеукраїнську славу і гордість – поета Василя Симоненка, який жив, працював в Черкасах, писав, тішив нас, українців вдома – в милій Україні, а також українців, розкиданих по світах, своїми поетичними шедеврами. Поет, відвідуючи і наш Львів, столицю його мрій, присвятив йому вірш «Український лев».
Перед тим, як їхати на кладовище, де похований поет, добрі і щирі люди - українці(!), відчувши наші відкриті душі, порадили нам спочатку відвідати одне кафе, що на окраїні Черкас при автотрасі біля лісочка: там, кажуть, добрі господині кафе щось вам розкажуть, тим більше, що ми зі Львова, робимо для Черкас дуже цінну роботу.
І ось ми там: затишний зал, відчувається лісова свіжість, людей немає, тільки в найдальшому куточку за столиком сидить закохана пара. Привітались з господинями кафе, представились, хто ми, чого приїхали в Черкаси, розповіли хто нам порадив приїхати сюди. Розговорились: жіночки показують нам столик, що подальше, біля вікна. На ньому в невеличкому керамічному чорному збаночку стоять польові білі ромашки. Часто, кажуть жіночки, до них приходять люди з квітами, і той збанок постійно на тому столику : за ним і сидів Василь, (сам!), попиваючи каву, щось зосереджено записував у блокнотик. Поклавши ручку, підперши підборіддя обома руками, замріяно дивився за вікно у лісок. В цей час і прийшли за ним два невідомих амбали, щось показали Василеві і всі троє швидко вийшли. В тому лісочку нелюди і зробили свою чорну справу.
По-звірячому побитий, з відбитими нирками, довго Василь хворів, мучився, тіло зів'яло, пожовкло і в розквіті сил, в такому високому творчому злеті, на 29 році життя, серце не витримало і зупинилось…
Мовчки, в глибокій задумі, допили ми каву, сердечно подякували добрим газдиням за теплий щирий прийом, нас, львів’ян, за цінну розповідь, і ми поїхали на могилу великого Сина України.
І ось ми на могилі поета – наша мрія здійснилась: стали, молимось, ні живого духу, гробова тиша, тільки десь далеко каркнув ворон. Дивимось на надгробний пам’ятник – молодець скульптор: із сірої гранітної природної важкої брили піднялась голова поета з далеким поглядом в небесну синь; легким рельєфом появилась рука, прикладена до серця. За брилою – сумна, вся в скорботі, його вербиченька, опустивши коси, тріпоче своїм листячком - лоскоче душу поета…
Чорні думи клубочуться в голові - потішаєтесь, нелюди прокляті?! Зі щемом у серці стоїмо, сльоза покотилась по щоці і впала на граніт. А губи шепочуть:
«Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…». Василь виріс і пішов. Йшов доброю дорогою, не їхньою, і виросли за ним приспані тривоги.
Так і сталось: контрольованою кагебістами дорогою йшов ти, Василю, молодий, завзятий, вольовий, безстрашний - «…хай замовчать Америки й Росії, коли я з тобою( Україною - Б.В.) говорю!». Скільки ще міг би написати, потішити нас, українців, свою рідну Батьківщину – Україну!
Не судилось: чорний крук, родич двоголового кремлівського орла-стерв'ятника чатував над тобою, Василю, добре вислідив тебе самого!
Ось так в широких роздумах, переплетених з поезією поета, стоїмо, вдивляючись в худорляве гранітне обличчя Василя, то кидаємо погляд на коси його сумної вербиченьки. А він Звідти, за межею Вічності, з Раю де він і далі пише вірші :
«А якщо впадеш ти, на чужому полі,
Прийдуть в Україну верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть».
Так, Василю, в той якраз час і падали сини України на чужих розпечених на сонці, глиняно-пісчаних, скалистих диких афганських просторах, куди силою погнала їх на смерть імперська Москва, розширюючи свій ненаситний кривавий міфічний «рускій мір». За ними «завжди будуть мандрувати очі материнські та білява хата»…
Пора прощатися. Сфотографувавши могилу, прощаємось: вічна світла пам'ять тобі, Василю! Ти перейшов у Вічність, в Безсмертя! Хай душа твоя зі святими упокоїться!
Післямова
От і все. Поховали…
Він тепер вже не встане
І ранком не піде з косою під гору круту…
Закопали навіки у землю святу.
І не стане мантачкою тишу будити,
Задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
І пливтимуть по нім непомітні віки…
Василь Симоненко
Чи поет сам відчував щось трагічне, недобре, що з такою тугою, журбою написав ці такі чутливі, душевні рядочки про когось із своїх рідних, чи дуже дорогих йому близьких людей.
Львів.
Лютий 2019 р.
Український Лев
(Продовження)
Люблю, обожнюю поезію Василя Симоненка, таку українську по духу, таку патріотичну, душевну! А ось цей вірш, на свій сором, я віднайшов і прочитав значно пізніше того часу, коли ми, українці, дружно співали: «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу». А в той час інші ( хохли, малороси) в пияцьких притонах горлали їх застольную любимую «Выпьем за Родину, выпьем за Сталина!!!».
Український лев
Бубнявіють думки, проростають словами,
їх пагіння бринить у завихренні днів —
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається — Львів.
Є міста-ренегати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, наче коти, —
Божевільно байдуже облизують ґрати
І пишаються з власної сліпоти.
Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло —
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.
Сивий Львове! Столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій!
Вибухає душа — я тебе розумію,
Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.
Я до тебе прийшов із захопленням сина
Од степів, де Славута легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили хлюпнуло у серце моє.
Прекрасний вірш: яка могутня оборона Львова, одного із символів України, його фортеця в патріотичному рідному слові, в поезії, в українській правді, в любові, в братерстві! Як цей вірш великого Сина України контрастує їдучою «прозою», яку я постійно і вислуховував, і вислуховую досі, відвідуючи свій рідний край, своє рідне село Святець – ніяк не вивітрюється той ще давній пропагандистський кремлівський чад( !), навпаки – постійно напомповується свіжий, ще більш токсичний.
Важко переноситься, терпиться, наприклад, ось таке, дуже колюче, злюще з чорним піднебінням ( а наслухався я всякого):
- Я на той Львів(!) пустив би два состави з фосфором!
Чому тільки два, а не більше, я не знаю. То було випалено з криком, з піною в роті тоді, коли сталася відносно недавня фосфорна аварія на залізниці неподалік Львова. Як мені шкода такого хлопа! Людина ж приходить на світ Божий для добра, любові, краси, для продовження роду людського! А засліплений зашорений хлоп, замість спокійно жити з любов'ю до свого ближнього, ходить злий, як чорна пантера, з напханою в його малу голову кремлівською братовбивчою люттю, яку регулярно підсипає йому 5-а колона Москви в Україні, яка сидить і у Верховній Раді – вірний відданий слуга імперської путінської Росії( ?!). Як такому хлопу, зачумленому зомбованому хохлу, малоросу, аплодує Путін, свої яничарські притони баранів-мерзотників, які посприяли такому «невинному» вовку-агресору, окупанту розпочатись, розгорітись оцій повзучій путінській війні з благословення кагебіста в попівській рясі Кіріла!
Подивіться, обмануті в дзеркало на себе : вам підсунули чужинця у ваше власне тіло без національної свідомості. Повчіться в національно-свідомих українців, в українців Західної України і її столиці Львова, які також віками були поневолені чужинцями, але не піддавалися,
не здалися: зберегли свою рідну мову (какаразніца в них не було), культуру, національні традиції, свою рідну українську церкву з Богослужінням рідною мовою, незламний український козацький дух, -« Дух, що так рве до бою, рве за поступ, щастя, волю, він живе, він ще не вмер!» (ІванФранко)
Так, цей Дух живе! Дописую цю вставку 20 лютого – в 5-у річницю початку звіриного розстрілу Майдану Гідності українців, над яким і витав цей незламний Дух. А коли у вогні, під кулями беркутівців Майдан похитнувся, порідів – зі Львова, прориваючись через кордони міліції, дуже вчасно прибули автобуси із сотнею галичан – нащадків Івана Франка, прибули патріоти і з інших міст, і цей Дух Каменяра не вмер – зло було переможено! Але якою ціною? Впали Герої Небесної Сотні…
У свій час, в душну минулу епоху, до Львова приїжджав Василь Симоненко, поклонився могилам Івана Франка, Маркіяна Шашкевича і попросив Львів, щоб його «серце одчайдушне левине краплю сили вдихнуло» і в його серце.
І якраз до слова: Різдво 1972 року, і у Львові також постав другий Василь, і також поет – Василь Стус. Разом із своїми львівськими колегами-побратимами ходили вертепним гуртом колядувати. Василь був сяючий – у обладунках лицаря. За кілька днів його заарештували.
Ще сама запам’ятається свіча
Спалахом любові і відплати,
Ще свого звитяжного меча
Ти пощербиш об мордовські грати.
Микола Петренко
Такі трагічні долі обох Василів – великих синів України, які так полюбили Львів… Така ж трагічна доля і В'ячеслава Чорновола, родом з Черкащини.
Як цей вірш Василя Симоненка, поета-патріота допомагає мені боронити, обороняти і мою також столицю Львів(!) від таких і інших дикунських шизофренічних нападів! Разом з тим, а навіть ще гіршим, з матюками північного ординського сусіда, доводиться оборонятися і мені самому : я не буду терпіти таке зло на моїх етнічних українських братів, таку наругу над українським Львовом, над тою Западною – «бандерстаном», яка колись рятувала своїх братів за Збручом від голоду, в тому числі і нас: мама ходила за порятунком в с. Козачки, що біля Лановець, і за її допомогу на жнивах добрий господар дуже щедро, з глибоким співчуттям, віддячив мамі, (я добре пам’ятаю все). Ось чому я не мовчу, присікаю наклепників, бороню і обороняюсь сам.
У моєму дорогому Львові, в престижному Львівському політехнічному інституті я успішно навчався рідною мовою, здобув дуже якісну вищу і фахову освіту архітектора. Отримавши червоний диплом, Львів не заслав мене на роботу, як то було модно(?), в глибинку Росії, чи в Республіки Середньої Азії, прийняв до себе, як сина, дав роботу, а згодом і зароблене мною житло: ти, хлопче, добре вчився, малював мої храми, полюбив мене, вмієш творити, - віддавай свій талант, даний тобі Богом, мені, своїй рідній землі, своїй Батьківщині – Україні, нашим людям, принось їм радість!
Отак я, вже зрілий юнак-студент, сформувався в моєму дорогому Львові. Наляканий ще в шкільні роки «бандерівцями», ОУН, УПА, уніатами, криницями, закиданими трупами людей, я тихо до всього приглядався, прислухався. З місцевими хлопцями-друзями бував в їх селах, дуже обережних, вже дуже знав живу правду про звірства кремлівських банд – «бандерівців», дуже засекречених енкаведистами. Місцеве населення хлопців УПА називало повстанцями, які воювали із жорстокими каральними загонами енкаведистів, а не бандерівцями, - то витвір Кремля.
Вивчаючи в інституті «світле вчення» - марксизм-ленінізм, змушено слухаючи войовничий атеїзм(Бога нема!), прочитавши заборонену книгу «Історія України – Русі» Миколи Аркаса, видану ще в 1912 році в Кракові( де б я щось подібне прочитав, якби навчався в повністю русифікованому Києві, чи Харкові, в тій же Одесі?), я часто почав протирати очі - і мені прояснилося, розвиднилось. Я навстіж відчинив Шухричу в голові – і з неї вивітрились всі залишки чаду, який тримався ще з Святця (перевернутий в МануЇльське (?!).
Але ще й досі залишився в пам'яті дуже важкий тривожний спогад: 1957 рік, позаду третій рік навчання в інституті, канікули, я не дармую, працюю – на фронтоні новозбудованого будинку культури в Святці долотом вирізаю, формую на штукатурці рельєф досить великого Герба УРСР. Я тішився : сам, всіма шанований Віталій Іванович Тритько, голова колгоспу, прекрасний талановитий господарник, художник в душі (гарно малював). Час від часу спускаюсь з риштувань, відходжу подальше подивитись чи добре все і тут підходить до мене мій добре знайомий, старший чоловік. Вітаємось, хлопає мене по плечку, питає, як справи, як наука і , що найголовніше, як поживає ваш(!) Львів? Відповідаю, хвалю красу Львова, а він перебиває мене і ніби вистрілив:
- А я на той Львів, Володька, збросив би атомну бомбу!
- А чому не на Кремль? - з такої несподіванки запитав я. І тут вкусився за язик..
- -О-О-О-..Но-но(!), Володька, осторожно на поворотах, а то… І накивав пальцем на мене шанований мною чоловік, почервонів, розвернувся і пішов. Я стерп… Невже донесе і за мною завтра приїде чорний воронок. Але десь на самісінькому дні його душі, під тою його злістю, прокинувся тоненький пролісок жалю: чоловік добре знав мене, «головного художника» школи, клубу, села, і, на моє щастя, не подзвонив туди, звідки добре видно Сибір, Соловки, не здав мене, а то з Володькою, оборонцем Львова, був би повний порядок, за яким тужать деякі мої земляки і досі.
Як важко забути зло, кривду, несправедливість, брехню! Як перегукнулись ті состави з фосфором з давньою атомною бомбою!
Після автоматичного виходу з кошари – всесоюзного ленінського комсомолу -по віку) моя вже зовсім біла голова і досі безпартійна.(?!): вона вільно повертається на всі сторони, вверх, вниз, не прив'язана ні до одного із вже декілька сотень партгеносе – політичних цвіркунів! Тому я для декого із моїх земляків якийсь не такий, не святецький – обтесав його той Львів!
А таким, яким я є, який з 1954 року у Львові ( вже буде 65 років), я завдячую не тільки йому, патріотичному галицькому краю – «бандерстану», а й своєму рідному селу – моїй колисочці так рано осиротілого дитинства, яке після повернення з висилки за татові «гріхи» назад прийняло нас, дітей «врага народа», з мамою, накормило, зберегло нашу глиняну хату, ніхто не засипав викопану ще дідом криницю, з якої мої рідні ще і досі п'ють воду.
Таким, яким я є, я завдячую і своїй рідній Святецькій школі, яка дала мені міцні відмінні знання і я дуже легенько став студентом.
Зі своєю надійною сильною зоровою пам'яттю я досі чітко бачу милі, дорогі мені обличчя моїх вчителів, Царство їм небесне! Дуже прошу редакцію надрукувати їх імена:
- Марія Іванівна Андрійчук – моя перша вчителька, навчила мене писати, навчила каліграфії. Мій почерк подобається людям.
- Андрій Хомич Гончарук – мій перший вчитель по малюванню. Малюю і досі.
- Ірина Аврамівна Волик – навчила мене любити наше рідне слово, нашу рідну солов’їну мову, навчила грамотно писати твори літературною мовою, особливо на вільну тему, що я дуже любив. Пишу твори і досі, як бачите.
- Паша Омелянівна Пономаренко – моя класна керівничка, добра-добра, любила нас усіх. Викладала історію, вчила любити свою Батьківщину, знати її героїчно-трагічну історію, що нелегко було в ті часи. Вивчаю, досліджую історію моєї дорогої України і досі. Наша класна газета « Вперед» ( 8-А, ( 9-А, 10-А) класи була найкращою в школі: головний художник – я, писар – Лєна Сивак, помічник Міша Кедрун ( спочивайте з Богом).
І вчителі інших предметів:
- Станіслав Антонович Вишневський – директор школи,
- Іван Антонович Паламарчук.
- Василь Павлович і Надія Петрівна Гринькевичі.
- Микола Фомич Сичевський
- Іван Захарович Боярчук.
Я вдячний всім вчителям школи, тим, хто розпалював грубки взимку, щоб тепло було; тим, хто вишкрябував і мив підлоги від болота, нанесеного нами, хто доглядав все шкільне господарство.
Мій низький уклін тобі, моя рідна школо! Миру тобі! Вчи і далі діточок, виховуй їх в любові до рідного села, рідного краю, щоб вони, як виростуть, ніколи не забували батьківську хату, з якої її сторони сходить сонце. Вчи діточок безмежно любити свою рідну Батьківщину – Україну, як жертовно любив її Василь Симоненко.
« Все на світі можна вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».
А ось слова вірного сина українського Донбасу Володимира Сосюри:
«Любіть Україну, всім серцем любіть,
І вічні ми будемо з нею».
Як нам, українцям, на своїй рідній землі, на яку знову заліз наш багатовіковий окупант, бракує єдності, згуртованості, Шевченкового братолюбія, єдиномислія! Падають сини України на своєму рідному полі, оберігаючи нас, нашу рідну Батьківщину.
Там, в Раю, з тобою, Василю, вже тисячі таких, слухають тебе, читають нові вірші, недописані на Землі, з твоєю глибокою вірою, що наша українська Доля буде чистою, квітучою, гарною, як мрія; що вимріяне віками українськими патріотами наше щасливе майбуття твоєї, Василю, нашої дорогої рідної України, даної нам Богом, вже народилось разом з воскресінням нашої рідної Православної церкви, проростає, починає цвісти і скоро рясно заплодоносить! Ти вже Там, разом з хлопцями, уявляєш, вже бачиш, як свіжі твої степові вітри над твоїм сивим Славутою на широкому приволі, розплітають, розчісують коси вільній кароокій молодиці Україні - господині в своїй рідній хаті з іконами в рушниках.
Післямова
Так би хотілось на цьому закінчити написане, але чуть повернемось в наші реалії, в яких, на жаль, одні( жирні, пузаті) топляться в розкошах, сплять в грішних своїх палацах за високими мурами, накрившись з головою накраденими мільйонами, і в сні бачать червоні зірки кремля, а інші на своїх золотих чорноземах, обкрадені першими, тримають в руці гривні, йдучи по хліб.
Вже відбулися президентські вибори, а згодом пройдуть вибори до Верховної Ради. Все залежить від нас, братове українці! Єднаймося! Щастя, радість, любов, правда, добро, віра і, не допусти, Господи, біда повинні бути одні на всіх. Тоді буде порядок в Україні!
Я особисто був би дуже засмученим, якщо б мій рідний Святець після виборів, через деякий час, вже в мирі, але московській неволі, був перейменований в Путіно, як колись в Мануїльське, або Кіріловське з вічно російською церквою в ньому.
Володимир Блюсюк,
Львів, квітень 2019 року
