Це про оселю Ганни Петрівни Масловської з Шибени. Бо похоронила двох своїх синів. Болить її душа за меншого Сашу, і за старшого Льоню. Бо страшна це несправедливість, бо могли ще жити та жити. Не може з цим змиритися. Не може змиритися з цією проклятою війною, через яку пішов з життя Льоня.
Був старший лейтенант Леонід Масловський заступником командира танкової роти з озброєння танкового батальйону 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила Галицького. Мав вже 55 років, як пішов боронити Вітчизну, мав бойові нагороди, був поранений та контужений. А помер наприкінці березня 2020 року у військовому госпіталі у Львові від хвороби, що стала наслідком травми, отриманої на фронті.
– І коли мені хтось каже, той, кого не болить, – промовляє з серцем, – а чого він пішов? То розривається моя душа. Схаменіться, люди! Він пішов захищати своїх дітей, ніхто його не примушував, сам зробив такий вибір. Казав, як він(путін) Крим взяв, то й полізе на Херсон. А його ж діти там живуть.
Не замкнулася у своєму горі Ганна Петрівна. З перших днів повномасштабного вторгнення стала підтримувати Збройні Сили України. І гроші в старостат приносила, і, як стали в школі маскувальні сітки плести, дала 20 метрів чорної тканини, тримала собі на смерть. Та вже такою матерією труни не оббивають, хай тим нещасним дітям послужить. А як збори продуктів довготривалого зберігання стали оголошувати, чи збори кошів, не минала жодного разу. Ще ж збирає та передає у Теофіполь кришечки з пластикових пляшок, щоб таки була – ворогам кришка!
– Прочитала я у нашій газеті «Життя Теофіпольщини», – продовжує, – що активісти Гуманітарного штабу збираються поїхати до спеціалізованого медичного закладу у Скаржинцях. Там лікуються та проходять реабілітацію поранені та контужені бійці. Я таких, а знаю, що й є серед них хлопці, які не мають рідних, дуже шкодую. Бо хто їм має помогти? Отож, зібрала дещо – постільну білизну, рушнички, серветки та й передала до штабу. Бо мені скільки треба, а там комусь пригодиться, бо ж щодня щось треба. Знаю, що воно туди потрапить.
Пахне у її хаті свічками та ладаном, молиться за померлих, за загиблих, за своїх, за чужих. Бо всі вони – її. А в кого ніхто не загинув, не на фронті, не зрозуміє. Нема на душі радості, бо біда кругом страшна. А від чого її серце розтає – від доброти, від теплого слова. Нещодавно навідалися до неї працівниці відділення по роботі з ветеранами та членами їх родин КУ «Теофіпольський центр надання соціальних послуг» Світлана Кислюк та Тетяна Череп’юк. Принесли їй гостинці, благодійну допомогу від ТОВ «Астарта» (Київ). Розчулилася, плакала. Що хтось про неї згадав.
Вірить у перемогу. Бо що, капітулювати? То за що діти погинули? То що, простити? І за удар росіян по «Охматдиту», де працює її онучка Світлана? Не простить, не забуде.
Галина Тебенько
