Я вже у поважному віці, та впродовж 66 років наша районна газета постійно була та залишається зі мною. Спочатку це був «Ленінський шлях», далі «Червона зірка» та «Життя Теофіпольщини». Районка стала мені рідною, бо завжди, в усі часи, в тому числі і в радянські, вона писала про життя людей, про їх трудові будні, про їх нелегкі долі, про загиблих та живих ветеранів Другої світової війн, звісно, і про владу. Бо довелося нам тоді жити, і перекреслити це неможливо.

Люди важко працювали, зазнали голоду, холоду та злиднів, до останку віддавалися роботі, хто де трудився – на колгоспному полі чи на фермі, в школі чи дитячому садку, лікарні, на пошті – скрізь. І була надія на краще, села розбудовувалися, народжувалися діти, бо була робота. Можна про це безкінечно розказувати, було і добре, і погане, в кожного була своя доля, своя життєва історія.

Та життя йшло, Україна здобула Незалежність, все старе руйнувалося, запроваджувалися реформи. Як на мене, були вони суперечливими. І наша районка про це писала. Бо історію творять люди. Чому газету вважаю своєю? Бо в ній можу прочитати про те, що відбувається – в громаді, в країні, в ній розкриваються різноманітні теми нашого суспільства. І про любов та зраду, і про правду та кривду. І про цю страхітливу війну, бо моє покоління не могло повірити, що таке може бути. Що наші діти, внуки та правнуки її зазнають. Дуже, страшно мене це болить.

Та вірю, що настане перемога, хочу дожити, дочекатися до цього дня. Разом з моєю улюбленою газетою.

Лідія Романюк, ветеран педагогічної праці, село Волиця