Тяжка, жорстока, безжалісна війна. Нікому не потрібна. Біль. Печаль. Сльози. Сирітство. Жах в дитячих очах. Ненависть, сум, образа в очах ще такого молодого бійця-захисника і вдячність медсестричці. Відтягнула його важкопораненого в укриття. Зупинила кров, вгамувала біль, заспокоїла: « Все буде добре. Ти такий молодець. Красивий, сильний. Все налагодиться». Стомлено обіперлася на стіну окопу. Цей – не перший. А там – ще пекло. Гуркало гучно. Прикрила очі.
Як там мама, сестра, братик. Бо тато тут, поруч. Мама. Що сьогодні? Субота. Певно хліб пече. Звечора внесла пікну дубову діжку. Вілляла заздалегідь підготовлену підмолодь (дріжджі розколочені з грудкою кислого тіста, залишеного з попередньої випічки). Зробила розчину з білої уже пшеничної муки. Закутала покривалом. Залишила до ранку, щоб «сходило». Літня ніч, як помах руки, вже й сіріє. Мама встає, розкриває діжку, розчина підійшла до половини, – то є добре. Зручно вмостивши ємність на табуреті, мама тісно миє руки, закочує правий рукав. Збиває тісто, воно враз падає на дно. Додає теплу воду, сіль, сироватку. Перемішує, сипле уже житню муку і приступає до вимішування. Робить усе це вправно, щоб тісто не захолонуло, не стухло. Місити треба стільки, щоб рука стала чиста від тіста. А житнє тісто – чіпке. Орися знає, бо мама уже довіряла їй цю відповідальну роботу.
– Вчися, дочко. Це твоє найперше діло – спекти хліб.
Справу зроблено. Рука чиста. Тісто аж пихтить і пахне полем після дощу. Витерши спітнілого лоба, мама хрестить тісто і накриває діжку дерев’яним віком. Чимось трошки укутує, щоб не захололо і швидко зійшло. Іде до хліва, доїть Нюрку, випускає кури. Орися знає, що і їй пора вставати, вигонити до череди. Мама приступає до печі. Потрібно вгадати. Вміло напалити, щоб хліб вдався. Дрова палахкотять по всій черені. Полум’я лиже челюсті. Піднебіння кадуба біле. Чи готово? Для цього потрібно шурнути кілька разів по черені коцюбою. Якщо іскри скачуть – то лади. А щоб хліб не смагнув, потрібно мокрим солом’яним віхтем на тичці вигасити піднебіння. Орися теж це робила. Пекло в руки, але ж то – щоб хліб вдався. Піч готова. Помічниця на своєму місці. Вона підсипає грис на дерев’яну лопату, щоб тісто не пристало до черені. А мама готує миску з водою. Мочить руки і вихоплює тісто з діжки. Це потрібно було зробити швидко, бо піч захолоне. Загладити поверхню, вправно вихопити руками кусень тіста, зробити швидко з нього кулю(бо розтікається), покласти рівненько на лопату і посадити в піч, також рівненько. І цю процедуру мама доручала Орисі. Бо це було дуже важливо для дівчини. А які смачні підпалки! Бо поки хліб спечеться, а це десь біля двох годин, мама розміщувала на припічку, зразу за затулою, невеличкий, тонкий корж (пляцок). Він пікся швидше і його можна було раніше вийняти з печі. Ох і смачний був той, трішки кисло-солоний підпалок.
Піч закривали затулою і вартували. Через хвилин 10-15 відкривали, присвічували, чим було і дивилися чи не смагнув. Якщо ні, то закривали знову. А якщо смагнув – то залишали на декілька хвилин відкритою, щоб піч трішки вичахла. Тоді закривали і спокійно йшли поратись по господарству. А коли на вулицю виривався неповторний, лоскотливий запах уже спеченого житнього хліба або хтось з прохожих глибоко вдихнув його запах...
– Маринка хліб пече.
І повертав голову на хату, щоб ще раз вдихнути живильний запах печеного, домашнього житнього хліба. Тоді вже пора йти і виймати людське творіння – Хліб. Першим, за правилом, потрібно було дістати перший буханець – проткнутий вказівним пальцем. Якщо хліб готовий, до нього торкалися кінчиком носа, якщо не пече – значить спечений. Або клали на ліву долоню, а правою вдарити по зап’ястю, – хлібина має підскочити, відірватися від долоні. Тут уже мама, не поспішаючи, діставала коцюбою такі гарні, великі рум’яні буханці, деякі з «шишками». Здмухувала ватру і обов’язково вмивала водою з великої миски. Ложила на полицю і накривала полотниною щоб відійшов. Всі хатні сходились до хати, бо зараз найголовніше – мама своєю рукою вмивала усіх цією водою, примовляючи: щоб були гарні і люди поважали. Витиратись було не гоже.
Діжка вишкрябувалась. Залишки тіста спихались у маленьку череп’яну баньку, до наступної суботи. Діжку – на кілок. Обсохне – тісто обшуровували грубою полотниною. Після цього діжу зберігали в прохолодному місці, щоб не розсохлася – в здебці.
Шарахнуло зовсім близько. Так, що посипалось на голови. Застогнав боєць. Схопилася Орися. Прислухається. Слава Богу, на допомогу не кличуть.
Мамо, бережіть пікну діжку. Ми ще обов’язково спечемо у селянській глиняній печі нашого найсмачнішого у світі українського житнього хліба.
Слава Україні!
Галина Журба
