Це про завідуючу Колковецьким сільським клубом Людмилу Бас, яка працює в культурі вже 32 роки, самовіддано береже перлини народної творчості, пісенні традиції рідного краю, в якому народилася, зросла, увібрала у свою чутливу душу найкраще з безцінної скарбниці українського народного мистецтва.
А з початку цієї жахливої війни, крім відповідального ставлення до своїх обов’язків, стала волонтером, бере активну участь в акціях на підтримку Збройних Сил України та палко вірить у перемогу.
– От тоді ми будемо співати, – промовляє з душею, – тоді відродимо нашу «Колків’янку», бо як тепер співати, коли в чотирьох учасниць колективу хтось рідний на фронті, є й загиблий Роман Члек, син нашої хорошої подруги Валентини Члек. Таке страшне горе, така біда, як з цим жити! Тому роблю все, що можу, щоб підтримати ЗСУ, наших бійців-земляків.
Вже два роки як з ініціативи начальника відділу культури та туризму Теофіпольської селищної ради Інни Букевич сільський клуб перевели з аварійного приміщення до колишнього дитячого садочка.
– Все ж таки це якийсь вихід, – продовжує, – бо аварійним приміщення нашого сільського клубу було визнаним вже біля п’яти років тому. Хоч було збудоване ще 1939 року, але добротне, з метровими стінами, та перегнили шість балок, протікає дах та падає стеля. Була виготовлена проектно-кошторисна документація вартістю у 750 тисяч, та коштів так і не виділили. Масові заходи доводилося мені проводити надворі, а репетиції нашого народного аматорського фольклорного колективу «Колків’янка» – у мене вдома. Проживає зараз у наших Колках 180 людей, звісно, переважно це пенсіонери, але з них 21 дітей шкільного віку, одне дошкільнятко. Але ж це не так мало. А з об’єктів соціальної сфери – у нас лише клуб та фельдшерський пункт, де двічі на тиждень фельдшер з Олійницького ФПу обслуговує наших людей. Тож я дуже вдячна Інні Олександрівні за таку ініціативу. Тут кілька великих кімнат, хоч нема опалення, відрізана вода та газ, досить місця для занять з дітьми. А скільки тієї зими! Тож малюємо листівки на підтримку ЗСУ, розучуємо обрядові пісеньки до народних свят, вчимося готувати пиріжки, ліпити вареники, все робимо згідно плану, повідомляємо на нашій сторінці у фейсбуці. Ще ж до нас кожного понеділка приїздить перукарка з Теофіпольського центру надання соціальних послуг, приймає людей. Дуже радію, що за підтримки Теофіпольського центру культури та дозвілля у серпні ми провели великий благодійний ярмарок. Дякую моїм чудовим подругам-волонтерам, разом ми понапікали, понаготовлювали смачну випічку та страви. Я з допомогою моєї подруги та сестри Світланою Чернегою облаштували фотозону, було дуже привабливо, гарно. Прекрасно співав народний аматорський вокальний гурт «Гук», грав духовий оркестр. Вторгували 9,5 тисяч гривень,віддали їх на потреби Збройних Сил України. З нашого села 15 бійців захищають зараз Батьківщину, це Андрій Чайківський, Дмитро Чайківський, Петро Чайківський, Олександр Демедюк, Андрій Михальчук, Ігор Глабай, Валерій Члек, Юрій Богданець, Вадим Хвищук, Михайло Хвищук, Олександр Хвищук, Віктор Наглов, В’ячеслав Васільєв, Денис Кушнірук, Віктор Федонюк. Коли вони приходять у відпустки, організовую зустрічі з ними. Бо це дуже важливо, щоб вони відчували підтримку земляків, бо проста увага, доброзичливе ставлення теж багато важить. От у понеділок, 6 листопада, разом з волонтерами ми зустрілися з бійцем Першого прикордонного загону Державної Прикордонної Служби України Валерієм Члеком. Всі ми були розчулені, зворушені, вражені впевненістю цього хлопця у перемозі, його незламністю. Мобілізований був у жовтні 2022 року, три місяці був в Бахмуті, чотири рази був контужений. Молимо Бога, щоб повернувся додому з перемогою, живим-здоровим. Ще ж зараз готую стенд з їхніми фото, буде він розміщений у нашому клубі.
У новому приміщенні клубу Людмила Максимівна в одній з кімнат облаштувала народний музей. Зібрала тут чудові вишивки майстринь з Колок, інших сіл, як сучасні, та і давні. Тут і чудові теперішні рушники, і рушники, яким вже зо сто років, і вишиті розкішні килими, давні сорочки, скатертини, доріжки, серветки. Є тут і вишивки, килими її покійної матері Валентини Василівни Слюсар. Тобто, зробила величезну роботу, щоб зберегти, передати молоді, передати у спадок ці неоціненні зразки української самоідентичності. Бо, власне, і за наш український рушник триває зараз жорстока війна з нелюдами, для яких не існує ніяких моральних цінностей.
Ось така вона, Людмила Бас, аматорка народного мистецтва, людина, для якої духовність – понад усе. Бо є справжньою берегинею давніх обрядових пісень, народних обрядів, легенд рідного краю, скарбів народної творчості. Така її почесна місія на цьому світі.
Галина Тебенько
