Зовсім не подивуюся, коли чимало опонентів не погодяться із таким визначенням особи, начебто й далекої від мистецтва, зокрема, музики. Але зразу зауважимо, що Анатолій Андрійович Корнієнко з Теофіполя вже давно переріс статус спеціаліста широкого профілю, майстра на всі руки і йому цілком доречно вищезгадана іпостась.

До того, як стати нашим колегою, Анатолій вже відмінно освоїв секрети фотосправи, отож на посаду фотокореспондента газети «Червона зірка» вписався без особливих проблем. Хоч останніх вистачало, бо ж протягом кількох років його праці в журналістиці обов’язковою нормою тижневого відробітку при триразовому виході періодичного видання було в середньому 10 ілюстрацій різного жанру. І це, зауважимо,за тодішньої технології знімків: плівка-проявник-фіксатор тощо. То й не диво, що сучасникам при розквіті комп’ютеризації та давня фотосправа є анахронізмом.

Для людини творчої, а наш ювіляр саме з цієї когорти, часто-густо двадцяти чотирьох годин на добу замало, він просто не встигає задуми ті реалізувати, особливо коли щось нове завважить. Це ж саме він був піонером, тобто першопрохідцем, як і колишній годинниковий майстер Володимир Мельник, коли в моду входили гіпсові подарункові вироби.

Кажуть, що статистика знає все. Проте й вона безсила перерахувати тисячі (як не більше) портретних та сюжетних світлин фотомайстра Анатолія Корнієнка, не менше – віньєток випускників тодішніх загальноосвітніх шкіл, які й донині зберігають на чільному місці як святиню, свою давню історію. А портрети наших земляків, чорно-білі і кольорові, занесених на районну дошку Пошани!

Для людей творчої натури, як Анатолій Андрійович, під силу було опановувати самотужки і відеозйомку, і фото на кераміці та металі – кухлі, кварти, тарелі та інше, воно й досі в побуті сотень родин. Але чи не найзнаковішою ознакою вшанування пам’яті людей, які відійшли у вічність, Анатолій Андрійович вважав посмертні ритуальні пам’ятники. Й тут він не став останнім серед подібних, хто цією справою займається. Але є й паралель. У японській мові немає слова «брак». Корнієнко усе робить на «відмінно», отож будь-які рекламації не для нього.

Цілком доречними й характерними для нашого ювіляра є й слова поета, «який звів собі пам’ятник нерукотворний». За життя,знаєте, це чомусь не фуричить. Але він залишає по собі гарну пам’ять тим, що зафіксував, і, без сумніву, що те зробив своїм умінням у літописі наших буднів та свят, котрі ми називаємо нашою історією та вікопомні дати, і їх головних творців – людей наших. Лише б здоров’я не підводило.

Отож, Анатолію Андрійовичу, зичимо тобі й сім’ї, усій родині лише гараздів: довгих літ і доброго здоров’я, неодмінного втілення у життя нових задумок. Нехай твої наступні десятиліття будуть увінчані радістю і задоволенням від того, що три чверті віку прожито недаремне, а й з користю для сучасників та нащадків.

З роси та води тобі, маестро!

Ветерани редакцій «Червоної зірки та «Життя Теофіпольщини», первинна організація Національної спілки журналістів України