Хто не знає у Теофіполі Любу Григорівну Швед! Бо ж корінна теофіпольчанка, тут, у багатодітній родині Гонюків народилася і виросла, і, головне, 40 років пропрацювала у торгівлі. Бо колись, за Союзу, в часи дефіциту, це була дуже відповідальна і почесна професія.
І от нещодавно ми з нею перетнулися. Люба Григорівна постійно передплачує нашу газету, із-задоволенням читає. Прочитала про те, як голова обласної ради Віолета Лабазюк зустрічалася з ветеранами у Теофіполі, як відгукується на запити людей. Зателефонувала до нас, розказала про свою проблему: вже десять років пересувається на двох палках, треба було замінити стегновий суглоб, та не було в неї, пенсіонерки, 100 тисяч гривень на операцію. Думала, що якось минеться, а воно ставало все гірше, ледве ходила, ще палець на нозі почорнів, хоч цукор був в нормі. Тож просила допомогти у придбанні возика, щоб можна було на подвір’я виїхати, на вулицю. Якраз такий возик був на базі ТОВ «Подільське», в Гуманітарному штабі Теофіпольщини. Привіз його додому Любі Григорівні голова штабу Анатолій Козак, та вона вже перебувала у хірургічному відділенні Теофіпольської багатопрофільної лікарні, готували її відрізати ногу. Спілкувалися ми з нею по телефону, а як син Володя на тому возику привіз її з лікарні, зустрілися, бо хотіла вона всім подякувати.
Що там казати, не красить хвороба людину, бо ж дуже нема сили, коли відрізана нога вище коліна, коли рана ще не зажила, коли мучать фантомні болі. Та більше розмовляли про життя, про колишнє, про молоді, активні роки, коли людина у строю, коли вона відчуває свою гідність, вагомість.
– Жили ми дуже бідно, – поринала у спогади, – нас було п’ятеро, четверо братів та я, батьки робили в колгоспі. Я після семи класів Теофіпольської середньої школи вчилася у вечірній школі. Не було мені ще 17 років, старший брат прийшов з армії та завіз мене у Кривий Ріг, там жив двоюрідний брат. Почала я працювати малярем у житлово-комунальній конторі, тоді вивчилася на маляра третього розряду. Працювала тут шість років, вийшла заміж. Що довелося пережити: похоронила трьох малесеньких дітей, аж четвертий, хлопчик, Григорій виріс. Переїхали ми додому у Теофіполь, стали обоє працювати у міжколгоспбуді. Та мій брат возив голову райвиконкому Косенка, а братова робила бухгалтером в райспоживспілці. Каже вона до мене: відкривається ларьок «Морозиво», йди, будеш торгувати. Хоч дуже я переживала, та пішла, помаленку руку набила і сорок років в торгівлі проробила. Закінчила курси продавців, пішла робити в продмаг, продавцем м’ясного магазину. 13 років робила, скільки тих туш перерубала! Була молода, здорова, крепка. І в рибному магазині робила, тоді, в сімдесятих роках, люди жили бідно, не мали грошей, а все було, і яке дешеве, риба була по п’ятдесят копійок за кілограм. А як вже не було продоб’єднання, в кафетерії, під рестораном, робила. Хочу сказати, що тоді була сильна дисипліна, контроль, санстанція постійно перевіряла, начальство було строге, план треба було виконати. Як згадаю, як зимою в буді їздила в Київ на базар, як треба було змерзнути! А як за капустою їздила на Закарпаття, а в Херсон за кавунами! Мала я тоді силу – мішок цукру з машини на плечі закинула і пішла! Чи 70-кілограмовий мішок муки! А які дівчата мої були, те, що треба – Катя Креденцар, Галя Мартинюк, Валя Архипович, Валя Попок. Та й начальство було хороше –Віра Іванівна Ткачук, Ольга Федорівна Варвінська, Марія Федорівна Михтонюк, Борис Антонович Зон. І зарплата була непогана, бо все залежало від виконання плану. Треба було його виконати і все, ніхто ні з чим не рахувався. І грамот в мене повно було, і подяк, якось просто хотілося жити.
Не склалося з першим чоловіком, розійшлися. Вийшла заміж вдруге, за Петра Ніколюка, народився в них Володя, хату на вулиці 30 років Перемоги поставили, прожили разом 50 років. Та у 38 років помер Григорій, все треба було пережити. Нема вже й чоловіка, помер наприкінці лютого 2022 року, як почался війна.
– Що осталася без ноги, – продовжує,– то сама винна, треба було хоч на кілька місяців раніше звернутися до лікарів. А хто мене таки підштовнув: заїхали до мене Надія та Юрій Квасюки, тепер вони живуть у Шибені, вони набагато молодші за мене, але ми разом у торгівлі робили. Оглянув мою ногу їхній син Сергій, він якраз закінчував проходити інтернатуру у відділенні судинної хірургії в обласній лікарні. Сказав, що негайно треба оперувати, бо буде біда. Вночі та нога стала мене так боліти, що на другий день я опинилася в лікарні. Оперував мене молодий хірург Володимир Баранюк, асистентом був завідуючий хірургічним відділеням Сергій Мороз. Дуже їм дякую, і молодому анестезіологу, і медсестрам, і санітарочкам. Ще за возик хочу подякувати організатору Гуманітарного штабу Теофіпольщини Андрієві Петринюку, І от вже я вдома, сили не маю, де вона поділася? Але здаватися не буду, приймаю ліки, а як трохи окрепну, будемо збирати гроші на протез. Вже за допомогою звернулася до Теофіпольської селищної ради, заяву зареєстрували, думаю, що таки мені допоможуть. Може, ще й до Віолети Лабазюк доведеться звернутися. Бо хочу ще жити, мені лише 77 років. Добре, що коло мене Володя, що все робить, доглядає за мною.
Поговорили ми і про свято, про День працівника торгівлі. Як це свято завжди відзначали, як було радісно, бо дуже важливо, коли про тебе не забувають, пам’ятають. І коли вже була Люба Григорівна на пенсії, ще збирали їх в райспоживспілці, вітали. Вже давно ніхто нікого не вітає. А таки колись було краще.
От таке життя, таке, як воно є. І коли людина вже у віці, коли обсідають її біди та хвороби, стає у ньому чомусь більше похмурих фарб. А так хочеться, щоб було більше яскравих та радісних.
Галина Тебенько
