Продовження, початок у газетах №№ 33-39 від 18, 25 серпня, 1, 8, 15, 22 та 29 вересня 2022 року

Того ж року вступив на заочний відділ біологічного факультету Бердичівського вчительського інституту з дворічним терміном навчання. Але навчатися довелося лише один рік, тому що інститут був перепрофільований для навчання вчителів молодших класів. Частину студентів перевели на навчання в Глухівський педінститут, а частину, в тому числі й мене, в Одеський державний університет ім. Мечникова. Там я навчався до 1960 року.

Хочу сказати, що багато екзаменів довелося здавати додатково, тому навчатись було важкувато. Але я сумлінно писав усі контрольні і курсові роботи. Не було випадку, щоб роботи були не зарахованими, або отримали низьку оцінку. Екзамени здавав, в основному, добре. В університеті, крім учителя хімії та біології середньої школи, ми – кілька студентів, вивчали курс фізіології рослин.

Фінішем мого навчання в університеті була дипломна робота на тему: «Вплив калійної солі гетероауксину на стан спокою плодових та інших деревних і кущових порід». При її захисті мною на екзамені отримала відмінну оцінку і була надрукована в університеті, як наукова праця. Для написання цієї роботи я ставив дуже багато дослідів з пагонами різних рослин.

Усі випускні екзамени я також склав з від­мін­ними оцінками, отримавши диплом учителя хімії і біології та фізіології рослин, що давало право працювати не тільки в середній школі, але й в будь-якій науково-дослідній станції. Наприклад, такій, як Самчики Хмельницької області. То ж мене і мого однокурсника Іва­на Кравчука готували до вступу в аспірантуру по курсу фізіології рослин, яка була при Львівському державному університеті ім. Івана Франка. Попередню бесіду ми пройшли, але трапилось так, що Іван не захотів їхати, то і я відмовився.

Ще працюючи у Волицькій семирічній школі, в червні 1954 року, мене, як члена ВЛКСМ, запросили на роботу в Теофіпольський райком комсомолу на посаду інструктора. На цьому наполягав тодішній другий секретар райкому комсомолу, мій старший і добрий товариш Микола Митрофанович Приходько. Після посади інструктора я потім обіймав посаду завідувача шкіль­ним відділом, а згодом – другого секретаря РК ВЛКСМ, оскільки М. Приходько перейшов на роботу в райком партії. Піз­ніше його обрали головою колгоспу в селі Карабіївка.

1956 року я став членом КПРС. 1957 року я перейшов з комсомольської роботи на посаду інструктора Теофіпольського райкому партії. Пізніше мене призначили ін­струк­тором Хмельницького обкому партії по Теофіпольському району при парторгові обкому партії з центром в м.Волочиську. Нас було троє інструкторів: Клютов – по Красилівському, Головкін – по Волочиському, і я – по Теофіпольському районах.

Як я працював, про це яскраво видно зі щоденника роботи, який я ретельно вів. Моя діяльність була пов’язана безпосередньо з колгоспами та сільськими радами. Про мою бездоганну роботу багато писалось у різних періодичних виданнях. Нині було б дивним, а тоді я добирався до колгоспів велосипедом, а взимку – пішки. Але ж моя заробітна плата була високою – близько 200 карбованців. То були часи, коли один американський долар коштував 90 радянських копійок. А за один карбованець тоді можна було гарно пообідати.

Моя мати вже була на пенсії. Вперше за перебування при владі в СРСР Генерального сек­ретаря ЦК КПРС Микити Сергійовича Хрущова були встановлені пенсії для колгоспників. В основному ця пенсія складала 12 карбованців, але підмога для селян була вагомою. Та й буханка хліба в магазині коштувала 14 копійок. Колгоспні ферми були переповнені живністю. Тут вирощувались корови, свині, вівці, кури, качки, індики.

Радили колгоспникам, хто бажає, здавати свої корови до колгоспу і щоденно брати з ферми молоко для сім’ї в тій кількості, скіль­ки треба.

Невдовзі пенсія для колгоспників сягнула 28 карбованців.

М. С. Хрущов спеціально їз­див до Америки вивчати досвід вирощування кукурудзи, яка давала досить високі врожаї зерна. Наші лю­ди почали жити набагато краще, заможніше. У магазинах можна було купити за дешевими цінами картоплю, буряки, капусту, моркву і т. п. Вчителі, наприклад, отримували пристойні зарплати і навіть гадки не мали, що через десятки років доведеться їм нині торгувати на базарах, або наймитувати за кордонами.

В той далеченький час М. С. Хрущов проводив багато реформ, в тому числі й в сільському господарстві. Пар­тійні комітети, в яких і я був інструктором, були ліквідовані. Мене наполегливо направляли працювати заворгвід­ді­лом Волочиського рай­кому партії, навіть квартирою забезпечували. Моя ж дружина Валентина Петрівна категорично відмовилась переїжджати туди. І я був вимушений відмовитись від такої пропозиції.

У зв’язку з цим я написав три листи в Київ, в ЦК КП України, з проханням: дати мені можливість працювати в школі за спе­ціальністю. За тре­тім разом було дано розпорядження обкому партії звільнити мене і дати можливість влаштуватись на роботу в школу. А там якраз вивільнилось місце вчителя хімії: Марія Борисівна Харнам переїхала в смт Ямпіль за місцем роботи свого чоловіка Абрама Захаровича Бріна.

Нагадаю, що Теофіполь тоді належав до Волочиського району і відділ народної освіти призначив мене в Теофіпольську середню школу вчителем хімії. Цій роботі я присвятив майже сорок років свого життя. Окрім денного навчання я викладав і у ве­чір­ній школі.

Незабаром знову був відновлений Теофіпольський район і райком партії пропонував мені йти директором школи в село Новоставці, або завучем у Теофіполь. Я відмовився від обох пропозицій, бо хотів бути вільним учителем.

За всі роки роботи в школі я мав добрі стосунки з учителями та дирекцією школи. Декілька років обирався секретарем партійної ор­ганізації школи, а потім заступником секретаря (Ганни Порфирівни Денисюк) по роботі з комсомольцями та молоддю школи. Пізніше працював головою профкому школи. На цій безоплатній посаді я трудився 22 роки. Одночасно бездоганно працював 24 роки головою районного об’єд­нання вчителів хімії та керівником школи передового досвіду з хімії.

Разом з цим постійно під­вищував свій професійний рівень учителя хімії: в 1971 році один мі­сяць присвятив курсам по удосконаленню кваліфікації при Тернопільському педінституті; 1979 рік та 1985 рік – курси при Чернівецькому університеті; 1986 рік – курси вчителів-методистів при Київському Центральному інституті.

1985 року я розробив збірник задач з хімії виробничого змісту. Наступного року, перебуваючи на курсах у Києві, домовився за рецензентів до збірника. Ними були Н. Г. Буринська та О. М. Савчук. На жаль, відправити працю до друку не встиг: почалися буремні 1990-1991 роки. Отож, рукопис задач залишився ненадрукованим. І нині, при зміні системи та безгрошів’ї, задачі залишаються в мене, як мовиться, мертвим багажем.

Повторюся, але скажу, що я завжди мав добрі стосунки з колегами та учнями, користувався в них повагою. Відчуваю це і нині, особливо від своїх колишніх вихованців. За це я їм щиро вдячний.

Коли я в думках підсумовую прожите й зроблене за минулі роки, то й сам не знаю, де в мене бралось стільки енергії і сил на всі роботи вдома, в школі та на громадську діяльність? Адже я звертав увагу не тільки на старанне навчання учнів, але й на їхнє виховання. Всім у школі було відомо, що я працюю без двійок, бо був твердо переконаним: поставиш учневі кілька двійок, то він взагалі перестане вчитись. Отож після уроків, переважно по суботах, я разом з кращими учнями у кабінеті хімії розтлумачували слабшим школярам теми з хімії. Результати цьому були позитивними.

Як класний керівник, я доручав учням готувати політінформації та лекції, з яким вони виступали перед школярами навчального закладу. Разом зі своїми вихованцями ми обладнали кабінет хімії так, що він був найкращим не тільки в Теофіпольському районі, але й в області. За це нашому кабінетові хімії було присвоєно звання зразкового і видано паспорт під №16 серед шкіл Хмельниччини.

А ще я з учнями обладнав у підвальному приміщенні школи кінотеатр, де демонструвались фільми в основному виховного характеру. Я уклав угоду з Шепетівським регіональним кінопрокатом і нам доставляли кінострічки на замовлення.

Квиток на сеанс коштував 5 копійок. Директором кінотеатру був школяр Едуард Муляр, а його заступником мій син Сергій Ковальчук.

Свого часу я разом з учнями створив групу юних кореспондентів. Керівником цієї групи була учениця 9 класу Людмила Коханець – нинішній кореспондент республіканської газети «Голос України», заслужений журналіст України.

За період роботи в школі мені було присвоєно зван­ня «Відмінник освіти України», нагороджено медаллю «В ознаменування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна», відзначено Почесною Грамотою Міністерства освіти СРСР та рядом інших грамот. Я з гордістю носив звання «Вчитель-методист». Якщо загалом, то маю 9 урядових нагород-медалей.

1989 року було оформлено документи на присвоєння мені звання «Заслужений вчитель Радянського Союзу». Ці документи Київ направив до Москви. На жаль, це потрапило під розвал Союзу РСР. Так що ні відповіді, ні якогось результату не було.

1990 року я вийшов на пенсію, але продовжував працювати в школі включно до 1999 року.

Мені дуже шкода, що нині зразковий кабінет хімії залишився повністю без всього того, що було там зроблено. Це просто звичайнісінький клас, в якому майже не проводяться уроки хімії, бо ніяких практичних робіт тут не продемонструєш.

А тепер кілька слів про свою військову приналежність. Після демобілізації я двічі був на військовій перепідготовці. Був командиром взводу зв’язку на маневрах на Яворівському полігоні. 1964 року я був переведений із військ зв’язку до служби державної безпеки. Закінчив спецшколу в Києві. Моя посада, на випадок призову на військову службу, старший опер­упов­но­важений полку. Військове звання – майор. Нині вже у відставці.

Андрій Ковальчук

Далі буде