Продовження, початок у газеті № 33 від 18 серпня 2022 року
Розповідаючи про село Троянівку та її жителів, не можу не згадати про своїх предків і родичів, починаючи зі свого прадіда Парфена Ковальчука. Тим більше, що мій прадід мав пряме відношення до всього вищеописаного Н. І. Теодоровичем про Троянівку і сільську церкву.
Прадід мій був заможною людиною, користувався повагою односельчан, мав чимало землі. Багато років був старшиною села. В 1875 році, за його ініціативою і його фінансовою підтримкою та коштами громади села, було розпочато будівництво церкви. І, як описує Теодорович, спорудження цього храму було завершено 1879 року.
Одночасно з будівництвом церкви прадід розпочав спорудження приміщення, половина якого відводилась під канцелярію, а інша – житло для сім’ї. Тут теж усе було скріплено дерев’яними цвяхами. Через багато років я це бачив на власні очі.
Мені відомо, що в прадіда Парфена Ковальчука не було своїх дітей і він взяв за вихованця мого майбутнього діда Омеляна. Малолітній хлопчик був родом зі Строків. Тут зауважу, що про мою прабабусю мені нічого не відомо.
Про діда Омеляна знаю, що він разом з бабунею Фросиною займалися сільським господарством. Вона теж була зі Строків, з роду Кравчуків. Дідусь і бабуся теж мали чималий шмат землі. Тому доводилось працювати зрання й до пізнього вечора.
А ще колись в селі багато людей займалось домашнім самолікуванням, їх ще називали в народі знахарями. Одні приймали пологи в жінок, інші вміли замовляти різні хвороби і «качати» курячими яйцями, треті вдавались до траволікування і т. п.
Саме лікуванням травами займалася моя бабуня Фросина. Я пам’ятаю в нас на городі великий квітник, на якому красувалось багато лікарських рослин: сердечник, пижмо, аконіт та ін. Вона допомагала людям і вдень, і вночі, бо була дуже доброю і ласкавою, чуйною. А ще бабуня Фросина любила мене малого і ніжно ставилась до моєї мами, - як невістки. Мені ж розповідала чимало казок та легенд про те, як татари вирізали цілі села, спалювали їх, якнаше населення переховувалося в заростях лепехи на ставку тощо…
Відійшла моя бабуня у потойбічний світ 7 квітня 1936 року, якраз на Благовіщення. По собі залишила славних нащадків - синів: старший Прокіп, середній Степан і наймолодший Костянтин – себто, мій батько. В Першу світову війну (1914 рік) дядько Прокіп служив в армії, брав участь в боях, але потрапив у полон і три роки перебував в Австрії. Після повернення з полону поїхав до Одеси і там навчився крою та шиття. Згодом в нашому районі ніхто не вмів так гарно, зі смаком пошити одяг, як він. До речі, в ті далекі часи магазинів готового одягу майже не було, тому переважна більшість людей користувалася послугами кравців, які шили на замовлення. Серед таких поважних спеціалістів був і мій дядько Прокіп.
Нe буде зайвим наголосити, що дядько Прокіп був дуже розумною та кмітливою людиною. Взагалі, моя рідня була велика і красива, не з гіршого десятка. Дядько багато читав, мав чимало книг, зокрема, на релігійну тематику. Він один на нашій вулиці передплачував кілька газет.
В дядька з тіткою не було своїх дітей, тому вони з прихильністю ставились до племінників. А оскільки ми мешкали в одному будинку на дві половини з одними сіньми (це колишня канцелярія), то я частенько забігав до дядька Прокопа. І це він навчив мене читати не по буквареві, а по газеті. В шість років я вже вільно читав, хоча до школи тоді приймали лише у вісім років. Він дуже радів, коли я вечорами їм з тіткою і моїй мамі читав вірші з Шевченкового «Кобзаря». Особливо до сліз їх доводило читання «Катерини» та інших творів. Отож, коли я пішов до школи, то навчання мені давалося дуже легко.
1920 року дядько Прокіп одружився і взяв за дружину Єлизавету Баранюк. Згодом і Степан вирішив одружитися. То ж їхня мама Фросина, насамперед, розділила між ними землю. Кожному наділили по 3,5 морги. Прокіп отримав свій наділ навпроти своєї половини хати; Степан – з іншого боку разом з місцем для спорудження будинку; а бабуні з моїм батьком лишився город посередині.
Дядько Степан, одружившись з сільською дівчиною Югинкою (так її всі звали), розібрав камінний льох, клуню в бабуні, заклав фундамент і побудував хату, яка є й досі. Там тепер живе його син Павло. У дядька Степана було троє синів: Микола 1919 року народження; Михайло – 1922; Павло - 1930 року народження. Хлопці, як і їхні батьки, зростали добрими, розумними і ввічливими, користувались повагою в односельчан. Микола був здібним до навчання. Після закінчення десятирічки вступив на навчання до Тульського танкового військового училища, яке закінчив напередодні війни. Коли почалася війна він, очевидно, брав участь в бойових діях, скоріше всього, при обороні Москви. Пропав безвісти. Був неодруженим.
Михайло працював в колгоспі. У 1938-1939 роках, коли руйнували церкви, Михайло, як комсомолець, разом з молоддю села порушили клопотання, щоб храм не руйнували, а дозволили зробити там клуб. Посланці з райцентру зняли з церкви всі дзвони, забрали все церковне начиння, зняли хрести, вилучили церковні та реєстраційні книги. Молоді ж залишалось лише влаштувати тут місце для розваг та дозвілля. Отож, таким чином вдалося врятувати церковне приміщення від руйнації. Коли ж німці окупували Троянівку, то в наступному році богослужіння в церкві було відновлено.
Так була збережена святиня, започаткована нашим прадідом Парфеном Ковальчуком. Дядько ж Степан до останніх своїх днів залишався старостою цієї церкви. Нині цю скромну посаду обіймає його син Павло – мій двоюрідний брат.
Я, Андрій Костянтинович Ковальчук, від імені своєї сім’ї: дружини Валентини Петрівни, сина Сергія, дочки Ірини, внуків Андрія, Дарини і Сергія зробив свій внесок – виготовив чотири великих ікони і подарував Троянівській церкві з підписом: «Від роду Ковальчуків». Вони збережуться там на віки.
Та повернемося до Михайла. У травні 1942 року він разом з багатьма хлопцями-однолітками був насильно вивезений на невільницькі роботи до Німеччини. Працював аж до визволення нашими військами австрійського міста Відень.
Коли закінчилась війна, Михайло приїхав додому і працював на будівництві вузькоколійної залізної дороги Коров’є – Антоніни. Пізніше обіймав посаду виконроба на будовах міста Волочиська.
На жаль, помер Михайло в молодому віці, напевне, далося взнаки невільницьке життя в Німеччині.
Ледве не забув: Михайло був одружений з Галиною, котра родом з Харківщини. В них була єдина дочка Надія. Галина дуже молодою відійшла у потойбічний світ і Михайло одружився вдруге. Взяв за дружину рідну сестру Галини – Антоніну. З нею в нього народився син Микола. Всі вони мешкали в місті Волочиську. Надія і Микола мали свої сім’ї. Микола помер молодим. З їхніми дітьми я не знайомий, бо вони ніколи зі мною не родичалися.
Брат Миколи і Михайла Павло тривалий час працював у колгоспній Троянівці. Потім з братом Михайлом будували вузькоколійку в напрямку Антонін. Далі була робота комірником у м. Волочиську. Після виходу на пенсію мешкає в Троянівці в батьківській хаті. З дружиною Катериною маютьдвох дітей: сина Миколу, який проживає в Одесі, і дочку Віру, котра оселилась у Волочиську.
А тепер розповім про найменшого сина діда Омеляна, тобто про свого рідного батька Костянтина Омеляновича Ковальчука. Ми вже знаємо, що двоє старших його братів – Прокіп і Степан - відокремились та завели кожний власне господарство, влаштувавши кожен життя по-своєму.
Костянтин, як наймолодший (було йому тоді неповних 20 літ), залишився із матір’ю, маючи в обійсті 7 моргів землі та ще й присадибну ділянку. Як мовиться, роботи тут - непочатий край. А хто ж її виконуватиме, коли вже мама в роках і без здоров’я? А в обійсті, окрім живності, - ще є один кінь, рало, віз, плуг. І все це, в основному, на руки молодого Костянтина. То ж довелося спрягатися із сусідом Захаром Баранюком, бо в нього теж один кінь, яким необхідно обробляти землю і в себе, і в батька.
Виходячи з усього цього, сімейна рада Ковальчуків вирішила, що Костянтинові варто женитися і приводити в сім’ю невістку.
Довго думали: вибирали дівчат, які живуть у селі, аналізували їхню здатність до ведення господарства. Зупинились на Домці, круглій сироті, дуже працьовитій дівчині. Та Домка Ільківна мала стати невісткою і моєю майбутньою матір’ю. Вона була старшою за мого батька, але сирітське життя і робота по наймах то в пана, то в попа навчили її бути гарною господинею.
Завдяки соціалістичній революції (1917 рік) дівчина мала землю і корову, завела ще й десяток овець. Так що вже можна було їй виходити заміж та обзаводитись сім’єю.
Коли заслали до неї сватів, вона дала згоду вийти заміж за Костянтина Ковальчука. Після цього Домка (моя майбутня мама) пішла пішки до Почаєва (так тоді всі ходили, а не їздили), щоб купити там пару шлюбних ікон. 1929 року вона й побралася з Костянтином.
Шлюб брали в церкві в січні, коли були дуже сильні морози. То ж коли йшли до церкви та з неї, то все замерзало, ледве дістались домівки.
Так була створена сім’я з молодою жінкою – напрочуд мудрою, розумною, працьовитою, хоча й неписьменною. Бо, як я вже казав, сирота Домка не мала змоги навчатися в школі.
Бабуня Фросина була дуже рада такому одруженню, бо було вже кому працювати біля землі та по домашньому господарству. Мати моя з дитинства пройшла сувору школу життя. Вона в чотири роки залишилась без матері, а в шість – без батька. Правда, при мачусі. Бо після смерті матері батько одружився вдруге. У цьому шлюбі в них народився син Микола Салабай - брат матері моєї по батькові.
Отож, коли батько через два роки помер, мачуха гляділа тільки свого сина Миколу, а мати моя з шестилітнього віку та її рідна сестра Явдоха, якій було вісім років, пішли в найми. У той час в селі було дві панських сім’ї, котрі разом з попом володіли основними земельними наділами, що оброблялись селянами-батраками.
Домка пішла до попа пасти гусей і доглядати їх маленьку дитину, а її сестра Явдоха – наймичкою до пана, працювати по господарству. Трудились дівчата тільки за харчі.
Перед революцією (1917 рік) тітка Явдоха вже працювала в пана на кухні, а моя мати пішла до цього ж пана доглядати худобу.
Під час революції влада на селі мінялась майже щодня: то були червоні, то заходили поляки чи німці, то знову червоні. Коли ж встановилась радянська влада, пани покинули село і втекли в містечко Кременець, яке тоді належало Польщі.
Радянська влада поділила між селянами панські і попівські землі та їхню худобу. Тоді й дісталась матері частка землі й корова.
Заслуговує на увагу сім’я сестри моєї матері тітки Явдохи та її чоловіка Харитона Гавриловича. Дядько Харитон був невисоким на зріст, ходив, завжди спираючись на палицю, бо був кривим на ногу. Ще до революції (1917 р.) він молодим хлопцем поїхав на Херсонщину на заробітки до пана. Не знаю за яку таку провину пан, якому він служив, вдарив його так, що перебив наймитові ногу.
Харитон Гаврилович був людиною малописьменною, але любив читати Біблію та «Кобзаря» Шевченка. Я дуже любив бувати в дядька Харитона і вголос для всіх читати шанованого в нашій родині «Кобзаря».
Дядько, як інвалід, майже все своє життя працював на молочарні, приймаючи для держави від селян молоко. До речі, тоді з кожного обійстя повинні були здавати не тільки молоко, але й м’ясо, яйця, картоплю. Маючи постійну роботу, дядько забезпечував своїй сім’ї більш-менш заможне життя. А ще він вдома шив і латав людям взуття, з відпрацьованих автомобільних камер клеїв калоші. А ще вмів Харитон хату чи хліва змайструвати.
Під час німецької окупації у свої 11-12 років я був його учнем по шиттю та ремонту взуття. Не хвалюся, але дечому навчився!
Тітка Явдоха, як і моя мати, була дуже доброю і чуйною людиною. Працювала в колгоспі та обробляла свою присадибну ділянку. Було в її сім’ї три сини: старший, Степан - 1920 року народження; середульший Федір (1924 р.н.); найменший – Андрій (1927 р.н.). Була ще й донечка Ліда, але померла вона ще маленькою. Ця сім’я славилась на все село своєю прихильністю та любов’ю до музики. Сюди ж можу додати ще й дядька Арсена. Всі вони були сільськими музиками. Це передавалось у них з діда-прадіда. Чи на весіллях, чи на вечоринках, чи на якихось інших святах, - скрізь вони цілим сімейством. Харитон на скрипці, Арсен чи Андрій – на барабані, Степан і Федір – на духових інструментах.
Отакі були музиканти! Згодом окремі з них грали в духовому оркестрі місцевого колгоспу «Нове життя».
1940 року Степан був призваний на службу до Червоної Армії. Служив у Бессарабії. Коли розпочалась війна, потрапив у німецьке оточення і разом з іншими бійцями був узятий в полон. Там же, в Бессарабії, перебував у таборі для військовополонених.
Наприкінці 1941 року Степан утік з полону. Якось дістався до рідної Троянівки. Змучений, худий, весь у вошах. Вдома його відмили, підгодували.
Якось у Троянівці німці проводили схід (збори), на якому обирали осіб для служби в поліції та старосту села. Хтось з односельців запропонував обрати поліцаєм Степана, бо той служив в армії, мав деякий військовий досвід. Тітка Явдоха впала на коліна перед громадою і просила, щоб цього не робили, бо син її ледве по світу ходить після отого полону. Люди прислухались до благань матері й залишили Степана в спокої. Натомість обрали Івана Коляду, бо він мав середню освіту, і «знав» німецьку мову. Тоді ж обрали поліцаєм і Федора Ткачука – брата Василя Архиповича Ткачука.
Треба сказати, що поліцаї більше грабували людей, знущались над ними, ніж німці. Забігаючи наперед, повідомлю, що після війни Федора Ткачука засудили до 25 років тюрми. Він там і помер. Іван Коляда втік з відступаючими фашистами і опинився у Франції. Там він прожив одиноким до самої смерті. В Троянівці ще мешкає його найменший брат Василь Григорович.
