Цей текст писався вчора, 24 серпня, у день 31-ої річниці Незалежності України, у 182 день повномасштабної агресії російської федерації проти нашої суверенної країни. Вже півроку держава-агресор знищує українців, все українське, вбиває, калічить, руйнує, спалює, грабує, піддає масованим ракетним обстрілам практично всі великі міста країни, нищить Харків, Миколаїв, Одесу, Чернігів, Суми. І вже півроку доблесні Збройні Сили України протистоять цій навалі. Завдяки героїзму, мужності українських військових, спротиву всього українського народу не вдалося росіянам за три дні дійти до Києва та захопити його. Не вдається і досі ворогам вийти на адміністративні межі Донецької та Луганської областей. Крок за кроком, завдяки нечуваній військовій допомозі США, країн Європейського Союзу та НАТО, завдяки потужному волонтерському руху в Україні та всьому світі Збройні Сили України нарощують свою силу, знищують склади боєприпасів на окупованих територіях, завдають ударів по скупченню техніки, виводять її з ладу. Віримо, що вище військове керівництво країни , Генеральний штаб будуть приймати правильні рішення , будуть проводити вдалі контрнаступальні операції та звільняти окуповані території Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей, а далі - Крим. Бо це – Україна, це наша земля, і ми хочемо жити у вільній країні.
Щодня там, на передових позиціях, українські військові захищають нас, не дають ворогу просунутися далі. Під мінометними та артилерійськими обстрілами, під «Градами» та «Смерчами», але вони стоять. Стоять, щоб ми тут мирно спали, ходили на роботу, відпочивали, поралися на городах та в хліву, робили заготовки на зиму, мріяли та раділи життю. Щоб ми просто не бачили війни. То про це треба пам'ятати кожному з нас, по можливості підтримувати їх. Бо вони ще й щодня гинуть, отримують поранення.
З початку мобілізації з Теофіпольської громади до лав Збройних Сил України пішло багато чоловіків, в рази більше, ніж можна було сподіватися. Частина вже служили, були контрактниками, були готовими до захисту нашої Вітчизни.
Наша розповідь про одного з таких бійців – Максима Поєздніка з Карабіївки. 26 серпня йому буде лише 20 років, та в Збройних Силах України служить вже два роки, з 18 років. Було Максимкові 12, йшов 2014 рік, коли помер тато Олег, коли на війну пішов старший брат Олександр. Був в АТО три роки, отримав важку контузію. Чекав Максимко разом з мамою, бабусями Вірою та Галиною, бабунею Марусею на його повернення, переживав за нього. Завжди намагався підтримати Сашу, коли той повернувся, відійшов, дуже радів, коли брат одружився, коли народився у нього синочок Владик.
Максим же після закінчення Карабіївської школи пішов вчитися до Хмельницького вищого ТУ № 25 на електрика. Хороша професія, всюди знадобиться. Та вирішив піти служити, захищати Україну. А тут – війна.
- Що ми вже пережили, - розказує мама Людмила, - що переживаємо, не розказати словами. Не знаємо, де він, здогадуємося, що в гарячих точках. Як почалася війна, купили йому необхідне спорядження, бо ж все зношується, день і ніч в тому самому, і бронежилетів вічних немає. І їсти там їм ніхто не варить, ми вже кілька разів передавали волонтерам у Хмельницькому, а ті вже доставляли туди їм, мають з ними зв'язок, щось таке висококалорійне і що довго зберігається. А ото недавно був Максим у відпустці на десять день. То хоч трохи відіспався, бо ж сплять там по годині на добу. Знову закупили йому все, бо так треба. Дякуємо дівчатам з нашого села, волонтерам Інні Шевчук та Сніжані Ковтонюк, зробили вдома десять банок тушонки, принесли ще дві коробки печива. Дуже дякуємо за це, забрав з собою, все пригодиться, бо ж не сам там. День і ніч молимо Бога, щоб вберіг нашу дитину, щоб всіх вберіг, щоб настав мир, щоб закінчилося це страхіття, щоб всі повернулися живими. Руки ми не опускаємо, все переживемо, вистоїмо, дочекаємося. Бо ж він не тільки за нас там воює, а за всіх нас, за Україну.
Будемо молитися і ми, і всі, хто вірить у нашу перемогу, хто схиляється перед мужністю та хоробрістю українських бійців, таких як Максим Поєзднік з Карабіївки. Бо саме вони здобувають нам мир, таку бажану, довгождану перемогу.
Галина Тебенько
