Спочатку доля подарувала селянському синові славу і владу. Потім через зраду він московським в’язнем потрапив із квітучої України аж у Забайкалля. Проте витерпів муки й знущання, вижив, ще й добре погуляв на чужині: здобув Москві величезні території.

Бо якщо не зміг врятувати Україну, то хоч відвоював для себе та сім’ї можливість вільного життя в довічному засланні. Та як прожити козакові без п’янкого бою? Відпусти ж, Боже, гріхи Дем’янові Ігнатовичу, прозваному Многогрішним, який перший з українських гетьманів мусив скуштувати і московського канчука, і каторжного етапу, і сидіння на ланцюгу в сибірському острозі. У День Україн­ського козацтва ми згадаємо саме про нього – наразі виповнюється 400 років з дня народження.

На вершину

Дем’ян народився в селі Короп (нині смт) на Чернігівщині в родині селянина, а селян у козаки не приймали. Однак війна проти Польщі настільки збурила Україну, що селян також почали брати під прапори Хмельницького. Демко воював так відчайдушно, що незабаром став осавулом, Хмельницький помітив його, наблизив до себе. 1664-го Демко, вже Черні­гів­ський полковник (в Україні полки були адміністративною одиницею, як сучасні області), почав відігравати помітну роль у по­лі­тичному житті країни. А воно ставало дедалі гарячішим.

У відповідь на поділ України гетьман Вій­ська Запорозького Іван Брюховецький 1668 року почав війну проти Московського царства. Дем’ян гаряче його підтримував. У перспективі Брюховецький хотів об’єднати під своєю рукою праву і ліву частини України. Цього також хотів гетьман Правобережжя Петро Дорошенко. 1668-го вони зустрілися під Диканькою для спільної військової ради. Там особиста охорона вбила Івана – «на замовлення» Дорошенка. Після цього Петро успішно воював проти Москви й таки об’єднав правий і лівий береги Дніпра.

Здавалося, ось вона, перемога українців! Однак у тил Дорошенку вдарили поляки й полки ще одного то­діш­нього гетьмана, якого підтримували татари – Суховія. Щоб розібратися з ними Петро Швидко повернувся на Правобережжя, а Демка призначив наказним отаманом на Лівобережжі цей час на Чернігівщину посунули московити. Уявляєте круговерть? Ігнатович, скіль­ки стримував війська боярина Ромодановського. Однак, не о мавши ніякої допомоги від Дорошенка й піддавшись проросійським настроям своєї старшини попросив у Москви миру.

За цей час Дем’ян устиг пізнати смак влади — і в грудні 1668 року на козацькій рад Новгороді-Сіверському змусив (буквально під дулами мушкетів) представників Чернігівського, Стародубського і Ніжинського полків обрати його Сіверським гетьманом, третім тоді в Україні, Суховія і Дорошенка, Незабаром Дем’ян поширив свою владу на все Лівобережжя, його визнала Москва, з ним змирилася Січ. Залишалося найважче: укласти договір про подальше співіснування Лівобережжя і Московського царства. Ігнатович був єдиним гетьманом не козацького й не шляхетського роду. Він не вчився ні в Київському колегіумі, ні в європейських університетах, був неписьменним. Однак природна кмітливість допомагала йому вирішувати нагальні політичні питання. Дем’ян стояв на тому, що Москва має дотримуватися Переяславських угод 1654 року й не нав’язувати Україні свого панування.

І треба віддати гетьману належне: 1669-го він домігся підписання з Москвою так званих Глухівських статтей, котрі стали єдиним документом після смерті Хмельницького, що дав змогу зберегти українську державність – гетьманщину ще більш як на сто років.

В угоді було передбачено, що московські воєводи з гарнізонами залишаться тільки в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, до того ж вони жодним чином не мали втручатись у справи української адміністрації. Гетьман отримав право на створення найманого війська, що підпорядковувалося безпосередньо йому, а не полковникам. Податки й мито мали збирати не московські зайди, а тільки українська старшина тощо.

Спочатку Дем’ян демонстрував лояльність стосовно Москви, навіть воював проти Степана Разіна і Петра Дорошенка. Та він був українським гетьманом, а Україна потребувала свободи.

«Дитина боярська»

Незабаром Ігнатович почав «смутьянить»: домагатися, щоб цар звільнив із московського ув’язнення полонених українських полковників, сотників та ігуменів. Він пригрозив цареві військовою непокорою, коли той хотів віддати Польщі Київ (за Андрусівським договором). Навіть більше: коли стало зрозуміло, що Московія поступиться Польщі землями в басейні річки Сож, які здавна контролювали козаки. Дем’ян вибив звідти і росіян, і поляків. А найголовніше: Ігнатович помирився з Дорошенком і планував разом із ним виступити проти Польщі й Москви, а політичного покровительства шукати в Стамбулі.

Норовистий гетьман почав дратувати Моск­ву. Пішли чутки, що цар замість Демка хоче бачити на гетьманстві іншу людину. Козацька старшина перелякалась: якщо Москва змістить Дем’яна, то їй буде непереливки. Отож у ніч на 13 березня 1672 року в Батурині члени уряду Ігнатовича увірвалися в гетьманську спальню. Гетьман схопився за шаблюку, його поранили пострілом із пістоля. За кілька днів Дем’яна доправили в Москві. І зрадила Многогрішного та сама козацька старшина, котра 1670 року склала в Батурині присягу особисто йому як гетьманові. Вважають, що старшині дуже не подобалася практика конфіскації маєтків, яку Дем’ян застосовував до своїх політичних опонентів.

Допити, катування. Дем’ян грав дурника, казав, що винен не він, а його неосвіченість, що проти царя молов його п’яний язик. Однак запопадлива козацька старшина надала цареві донос, у якому було аж 37 пунктів про антимосковські випади Демка. Збереглися (!) протоколи допиту гетьмана: він ні на кого не звів наклепу. Гетьманова голова вже лежала на колоді на Болотній площі, коли вістовий привіз царський указ: замість відтяти голову, відправити Ігнатовича разом із братом, дружиною. дітьми і племінником у Забайкалля.

...Цілий рік тривав каторжанський етап із Москви до Тобольська. звідти в’язнів перевели в Іркутську в’язницю.

Нестерпно довгі 10 років Дем’ян просидів за ґратами. Потім були два роки поселення в Забайкаллі. Тамтешній воєвода писав у Москву, що грошей на утримання поселенців казна не надала — вони старцюють по хатах і мало не помирають із голоду.

Тим часом тодішній гетьман Лівобережжя Самойлович, дізнавшись, що Дем’ян вийшов на волю, наполіг, аби Многогрішного знову ув’язнили. Вільною людиною Дем’ян став випадково. На Селенгінськ, де в острозі скнів гетьман, напали монголи і буряти. Селенгінський уряд­ник не зміг орга­ні­зувати оборону міста — до справи взявся Ігнатович і буквально розгромив нападників, очоливши зведений загін стрільців і засланців. Долина, де відбувався бій, досі називається Убієнною, а в бурятському фольклорі звід­тоді з’явилися пісні й казки про Дем’яна. Після монголів прийшли китайці – їх Демко також розгромив. Коли до Москви прийшла про це звістка, цар звільнив гетьмана, приписав його до «дітей боярських», тобто вільних людей, що відбували військову службу. Дем’янові тоді йшов 64-й рік.

Останні роки

До нього немов повернулася молодість. Він облаштовував й охороняв кордон між Московією, Монголією і Китаєм, воював із монголами за контроль над Бурятією — саме завдяки йому буряти стали підданими царя, входив до складу царського посольства в Китай і Монголію. Дем’ян навіть став прикажчиком Селенгінського острогу, отримавши владу над величезними сибірськими територіями. За примноження сибірських володінь Москви загинуло двоє Дем’янових синів. Це підкосило 80-літнього гетьмана. 1701 року він прийняв чернечий постригв одному із забайкальських монастирів. А за два роки помер, так і не діставши дозволу ні для себе, ні для своїх нащадків повернутися в Україну.

Многогрішному випало бути гетьманом у страшні часи: після загибелі Хмельницького визвольна війна українців захлинулася. 1667 року (Андрусівське перемир’я) лівий берег Дніпра опинився під Москвою, правий – під Варшавою. У лівобережних містах стояли московські війська, московські воєводи підміняли собою місцеву адміністрацію і застосовували московські закони, провели перепис населення, щоб обкласти українців податками. Навіть гетьманів мала затверджувати Москва. Цар не хотів чути про угоди рівноправної співпраці, які Хмель ницький уклав у Переяславі, Москва перетворювала Україну на свою губернію. Українці, розірвані між двома державами, «кипіли і пінилися»: хтось був готовий шукати прихильності нових правителів, хтось ставав до борні.

Правобережжя, Лівобережжя, Запорозька Січ: і по три, і по чотири гетьмани одночасно бувало тоді в Україні, міжусобиці, зради, підступ і брехня. Недарма історики назвали цей період Руїною.

У тій кривавій каламуті Дем’ян намагався будь-що укріпити Україну і свою владу.

Передрук, тижневик “Пенсійний курєр”, № 41, 15 жовтня 2021 року