14 липня – дуже шанований в нашій родині день – 65-а річниця весілля наших батьків Тетяни Терентіївни та Петра Антиповича Блажків з Гальчинець. Зветься воно залізним, бо тільки такі міцні, як залізо, відносини, можуть встояти перед життєвими труднощами. А було їх в наших батьків чимало.

Тато старший за маму на п’ять років, зростали по-сусідству. Знаємо з їх розповідей, що тоді люди бідними, та добрішими, допомагали одне одному. Мамі було легше, бо в неї був батько-фронтовик. А в тата батька німці забили, дуже з матір’ю вони бідували. Тато в нас і до цього часу, а нещодавно минуло йому 90 років, має прекрасну пам’ять, як ото було, розказує, як книжку читає. Після семи класів Шибенської школи вчився в Новоселицькому ветеринарному технікумі, добирався туди і назад на канікули босоніж, бо шкодував порвати взут­тя. Забрали його з технікуму в армію, 5 років служив на Північному флоті, ясно, що було не з медом. Та вистояв, все пережив, зберіг свою доброзичливу та балакучу вдачу.

Мама ж після Базалійської середньої школи вступила до Гнатівської школи бухгалтерів біля Меджибожа, потім ще два роки вчилася в Шепетівському бухгалтерському технікумі. Вернувся тато з армії на третій курс технікуму. З мамою вони вже дружили, переписувалися. І ото 14 липня 1957 року було весілля. Розкошів, звісно, не було, та пригадують, що було весело. Розживалися, будували нову хату, працювали, нас ростили.

Тато завідував Великолазучинською ветеринарною дільницею, обслуговував чотири колгоспи. Були тоді такі часи, в кожному селі були ферми, телятники, вівцеферми, курятники, свиноферми. А потім 24 роки проробив головним зоотехніком в колгоспі імені Шевченка в Гальчинцях. З ранку до смерканку пропадав на роботі. І дотепер не може змиритися – нащо ті колгоспи треба було порозвалювати?

А наша мама працювала бухгалтером в колгоспі, і на ділянці була, а потім 28 років пропрацювала секретарем Гальчинецької сільської ради.

Ми щиро дякуємо татові та мамі за науку, за те, що привчили нас до праці, що навчили нас давати собі раду, перемагати труднощі, завжди робити добро та радіти життю. Низько вклоняємося їм за любов та ласку, за те, що передали нам секрет сімейного довголіття – дорожити одне одним, жити з Богом в душі. І, головне, щоб всі були здоровими, щоб в Україні запанував мир та спокій.

Володимир, Світлана та Василь Блажки зі своїми сім’ями,
село Гальчинці