Погода

Яка настала лиха година – не розказати словами. Біда, та й годі, бо війна, нема нічого гіршого за неї. Всім страшна гриза, а найбільше матерям, чиї сини на фронті. От і мій син Ваня 25 років відслужив у Збройних Силах України.

Хтось на комбайні робить, хтось на заводі, хтось людей лічить, дітей навчає, а він таку вибрав стежку. Бо має в державі бути армія. Ніколи не було йому легко, бо то воєнщина, дисципліна. І в Лівані був, а з 2015 року на Донбасі був. Учасник АТО, і поранений був, а скільки довелося йому пережити. А мені серце рвалося, нерви зірвала, болячок купа. Коли ж хтось ще скаже, що пішов гроші заробляти та сачкувати, то хай піде посачкує та заробить.

Минулої осені вже вийшов на пенсію. Тільки потішилася, що спокій буду нарешті мати, якусь поміч – війна почалася. Через пару днів забрали мого Ваню. Знову не знаю, на якому я світі. А жити якось треба, город обробляти, давати собі раду. Те, що можу сама зробити, роблю, а те, що не можу – мушу когось просити. Слава Богу, є ще добрі люди, які мене слухають, підтримують. Дуже дякую Володимиру Зиборєву, Борису Саркізу, Олександру Поберезькому, Олександру Оніксімову, Леоніду Блошуку, Олександру Луцюку, Петрові Іванюку, родині Білих, Ніні та Володимиру Бурлакам, соціальному працівнику Наталії Ткачук.

За людяність щиро дякую директору нашої Шибенської школи Людмилі Креденцар. Побідкалася я, що все скрізь позаростало, є мотокоса, пальне, та сама не справлюся. І прислала мені ця добра людина свого завгоспа Віктора Ткачука. Покосив мені так гарно, я аж плакала. Бо таки світ не без добрих людей. Тепер молю Бога, щоб війна закінчилася, щоб мир настав, щоб повернулися живими наші діти. Це вже моя єдина мрія.

Ганна Надал,
село Шибена