Травень 2022 року, триває героїчний спротив Збройних Сил України орді російських загарбників. Наближається вшанування найбільш скорботних дат у світовій історії – 8 та 9 травня, Дня пам'яті та примирення, Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Війни, яка принесла горе чи не в кожну українську родину, в кожне місто, селище, село. Війна, про яку нагадують пам'ятники загиблим воїнам-землякам у селах та селищах Теофіпольщини. Війна, про яку нагадують у громаді  44 ДОТи, недобудовані бетонні споруди, частина Старокостянтинівського укріпрайону. Саме ця лінія укріплень мала стримати німецько-фашистську навалу по лінії старого радянського кордону 1939 року. Але, як виявилося, цей укріплений район до оборони не був готовий: вогневі точки не були обладнані, смуга загороджень, система траншей в проміжках між спорудами не була створена, гарнізон не був укомплектований, вогневі точки необхідним озброєнням не були обладнані. Про це йшлося у доповідній записці комісії зі штабу Південно-Західного фронту 1 липня 1941 року, а вже 3-5 липня бійці-червоноармійці в таких умовах намагалися зупинити поступ ворога. Всі вони загинули.

Як це було: завдяки кому маємо «Поле безіменних героїв»

Минуло рівно 80 років, як на нашій рідній, дорогій Теофіпольщині воїни Червоної Армії на початку липня 1941 року вели мужній, відчайдушний опір просуванню на схід фашистських гітлерівських полчищ. Якраз цим подіям до Дня скорботи і вшанування пам'яті полеглих 3-ого липня і був присвячений мітинг на одному із святих місць Теофіпольскої землі – на «Полі безіменних героїв» поблизу села Дмитрівка.

Цій події була присвячена стаття Андрія Рудюка «Їх остання висота», надрукована в нашій газеті «Життя Теофіпольщини» № 27 від 8 липня 2021 року. Гарна, змістовна, дуже потрібна стаття для читачів, вважаю, що і для молоді. В ній мова йшла, крім історичних фактів, і про величний, неповторний пам'ятний меморіальний комплекс – «Кінь з плугом» на тому полі.

В статті Андрія Рудюка читаю: «Чимало старань, щоб пам'ять про загиблих у Другій світовій війні була належним чином пошанована, доклала молодь Теофіпольщини, яку у часи, коли споруджувався комплекс, тоді очолював ініціатор цього задуму Анатолій Доманський.

Як мені важко жити тільки пам'яттю про моїх дорогих колег-побратимів(Царство їм Небесне), з якими ми разом працювали над тим комплексом, говорити про них у минулому часі.

Забігаючи наперед, скажу: то Анатолій Доманський, який вже добре знав нас – мене, архітектора, та ще й уродженця нашого краю, моїх одних з найближчих колег-скульпторів зі Львова – привіз на Львівську скульптурну фабрику те замовлення. З її директором Юрієм Скрипченком, з яким дуже швидко знайшов спільну мову, заключив договір на виготовлення майбутнього твору в натурі, і ту роботу на прохання Анатолія Івановича доручили нам, нашій стабільній авторській групі. ЇЇ склад – світлої пам'яті скульптори - брати Юрій та Мирон Амбіцькі, Михайло Лозинський, архітектор я, Володимир Блюсюк, координатором роботи, нашим консультантом став Анатолій Доманський.

Отримавши від нього всю інформацію про ситуацію, існуючий ландшафт, почувши всю історичну довідку про ті давні трагічно-героїчні події, ми приступили до роботи. Працює уява: чисте безмежне поле, колосяться, цвітуть жита і довоєнний оборонний залізобетонний, зарослий мохом, ДОТ, зі зловісними очима-амбразурами, з вглибленим вузеньким входом. В жорстокому бою всі бійці загинули, десь їх поховали, імена невідомі. Ось і все, думайте, творці.

Як завжди, починаючи працювати над ескізами, ми тиждень не бачимося, не спілкуємося, кожний вдома, хто в майстерні, творить сам. І ось сходимося в братів Амбіцьких і розкриваємо всі «таємниці». Одноголосно приймається мій промальований ескіз – проектна пропозиція, і мої хлопці своїх наліплених в пластиліні солдатиків відкладають на поличку.

Є ідея! – вродилася: біля ДОТу, на неораному полі, в червоних маках стоїть кінь, сам, з плугом, з похиленою головою, сумний-сумний, оглядається назад, чекає орача, а його нема і нема… А він загинув у бою з ворогом, не повернувся додому, не дочекалася свого синочка заплакана матір; не дочекалася і рідна земля свого орача – легенько прикрила його в могилі… І спить він вічним сном на своїх таких молодих літах.

Яка то була напружена, відповідальна робота: влучно попасти в ідею твору, в задум, розробити проект, скульптурну модель-макет, погодити із замовником, після цього подати його на розгляд архітектурно-художньої ради при Львівській скульптурній фабриці, вибраній Львівськими спілками художників та архітекторів України.

Рідко коли такі проекти проходили погодження на «ура», а частіше бували зауваження, поради. А наш неповторний проект художня рада одразу схвалила одноголосно, з похвалою, дала високу оцінку твору, його ідеї.

Напруженою була та робота в наших скульпторів на подвір'ї майстерні братів Амбіцьких, в майстрів на скульпторній фабриці. Великим було і моє переживання як архітектора-конструктора: треба було зробити надійний каркас під коня, щоб витримав тонну з гаком ліпку з гіпсу разом з формовкою; а при набивці у гіпсованій формі мозаїчним бетоном треба було добре заармувати ноги коня-ваговика з плінтом, з плугом на ньому, щоб при перевезенні зі Львова на місце вони не потріскали і коник не впав. Але все склалося дуже добре.

Велику роботу, дуже відповідальну, по постановці скульптури на місці, організації всіх робіт провів Анатолій Доманський, який згодом став заступником голови Теофіпольського райвиконкому. А ще за його ініціативою до роботи над цим меморіальним комплексом був залучений наш талановиий колега, друг, художник-коваль Олег Віталійович Боньківський. Він виїхав на місце, у кузні викував з металу прекрасні декоративні тематичні грати на амбразури і вхідний проріз ДОТу. Але, на превеликий жаль, знайшлися негідники, які зрізали цей шедевр ковальського мистецтва, видно, здали на металолом та пропили…

Ото не раз чуєш від заздрісних людей: щасливі ті, хто має талант! А я переінакшу – то тепер таланту треба мати щастя, щоб його цінували, шанували (!). Вже звичною стала і наша доля, доля творців – скульпторів, особливо архітекторів, авторів архітектурних об'єктів, пам'ятників, меморіальних комплексів, як ото наш «Поле безіменних героїв» - люди на своїх всяких урочистих заходах часто забувають згадати імена авторів таких пам'яток. Ото пишу про те, може, хтось з читачів збереже ту газету і колись згадає, нас, авторів зі Львова, «незлим, тихим словом»…

Передаю слово шановному теофіпольському та кременецькому патріотові, краєзнавцю Анатолію Доманському, ініціатору спорудження цієї важливої історичної пам'ятки, хай він розкаже, як організовував людей, особливо молодь, прийти і допомогти спорудженню цього неповторного меморіального комплексу. Він дуже фахово, дуже відповідально, замість нас, авторів, провів авторський нагляд над установкою скульптури коня з плугом, доглянув його. Недарма вдячні краяни кажуть, що то кінь Доманського! Заслужена похвала…

Ще за життя моїх колег, які стали добрими друзями молодого, енергійного Анатолія Доманського, ми сердечно подякували йому за допомогу, за нашу тісну спільну благородну працю на загальну скарбницю Добра та Духовності України. А тепер я продовжую з ним міцно дружити та творчо співпрацювати.

Отож, йому слово.

Володимир Блюсюк, архітектор, Львів, 28 липня 2021р.