Із приємністю згадую сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття, коли я очолював відділ листів і масової роботи редакції газети «Червона зірка» - попередниці теперішньої «Життя Теофіпольщини». Це був період величезного творчого потенціалу, розквіту видання. Тільки уявити, що всі працівники, за винятком редактора Вадима Шептицького, приблизно одного віку, молоді, енергійні, амбітні. Завершили навчання або ще навчалися на факультеті журналістики Львівського державного університету Валентин Дузяк, Лідія Пейда, Людмила Довганюк, Тетяна Базилюк, Павло Пасєка та автор цих рядків. Жодна редакція районних газет Хмельниччини тоді не могла похвалитися тим, що всі творчі працівники - фахівці і всі доморощені, вихідці із так званих сількорів. Власне про сількорів. Десятки позаштатних авторів в ті далекі роки дружили, а окремі й до нині дружать з газетою.
Друкувалися сторінки, цілі розвороти і номери виключно із матеріалів добровільних помічників, велися постійні рубрики, добірки: «Нам пишуть», «Листи до редакції», «Наша пошта», «Від головного кореспондента», «Ви нам писали» та ін.
Моя розповідь про окремі дещо надзвичайні епізоди тодішнього редакційного життя.
ЛИСТ ІЗ… ПОТОЙБІЧЧЯ
Кожного дня до редакції газети надходили листи з населених пунктів Теофіпольщини. Та чи не найчастіше із Лютарівки. Писали голова профкому колгоспу Дмитро Жук, очільник сільради Анатолій Кротик, головний агроном Микола Щур. Побачили збіг цікавих прізвищ – Жук, Кротик, Щур. Крім них доволі часто на шпальтах газети красувався підпис Ганни Бомберук – пенсіонер або сількор. Без перебільшення – чи не в кожному триразовому тижневому випуску «Червона зірка». Ганна Митидорівна сповіщала у листах абсолютно про все з життя рідного села та Ординець: хід сільськогосподарських робіт, новини культури і спорту, урочисті проводи в армію, реєстрація шлюбів, новонароджених і, звичайно, про людей світанкової зорі. Буквально все описувала. Навіть і те, як сусід із сусідом посварилися.
Щодо публікацій, то в редакції був вибір: редактор у своїй резолюції писав: «Підготувати до друку» або «В архів». В основному друкували найбільш злободенне і цікаве. Прізвище і фото колишньої невтомної трудівниці Лютарівського господарства, активістки сількорівського руху заслужено красувалося і в райгазеті, і на Дошці пошани в редакції «Червоної зірки». Ганну Бомберук неодноразово преміювали, нагороджували почесними грамотами, цінними подарунками. Похвально, що Ганна Митидорівна до останніх хвилин свого життя не розлучалась з творчим пером сільського кореспондента.
Одного робочого дня листоноша принесла в редакцію чергову пошту. Був там також лист із Лютарівки. Редактор у своїй резолюції на ньому написав: «Зав.відділом сільського господарства Михайлу Червоному». Коли Михайло Олександрович ознайомився зі змістом листа Ганни Бомберук, то тремтливим голосом вигукнув:
- Не може такого бути! Адже десь місяць тому Ганна Бомберук похоронили…
А згодом з’ясувалося таке. Наш сількор приносила 5 – 6 листів у місцеве відділення зв’язку і просила поштовиків відправляти їх в редакцію не одночасно, а з певним інтервалом днів, щоб дотримуватися своєрідної географії газетних публікацій.
Але трапилось те, що трапилося: одного разу жінка принесла у відділення чергові листи і залишила на попередній умові їх пересилання. Та невдовзі Ганна Митидорівна захворіла і раптово померла… Листоноша ж сумлінно виконала свій обов'язок. Ось так і вийшло, що лист прийшов від Ганни Бомберук вже із потойбіччя.
Світла пам’ять цій прекрасній людині.
А ГОЛОВА ЛОВИТЬ РАКІВ
Окрім сількорів із редакцією «Червона зірка» дружило чимало керівників сільгоспформувань, підприємств, організацій, установ. Вони допомагали газеті з питань передплати, ділилися слушною інформацією, у них брали інтерв’ю. У числі активних був і новообраний голова колгоспу імені Богдана Хмельницького с. Човгузів Володимир Андрійович Баранюк. Зовсім молодий, але енергійний, завзятий. За рахунок колгоспу передплачував багатьом трудівникам районну газету.
Якось в редакцію зателефонували із «вище». Не рекомендували, а наполягали написати, чому Човгузів погано жнивує. Беру в руки зведення про хід сільськогосподарських робіт у районі. Дійсно, справи кепські. Мало обмолочено хлібів. Треба критикувати.
Вже безпосередньо на місці мені пощастило встановити, що справи йдуть повільно через часті поломки техніки. Отож бо керівник, нібито, поїхав «вибивати» запчастини.
- Та які там запчастини! – із сумнівом мовив котрийсь з «доброзичливців» голови колгоспу. – Він постійно десь їздить ловити раків.
Втім, про хобі Володимира Андрійовича почув я й від інших людей. То ж матеріал під заголовком «А голова ловить раків» підготував десь за хвилин двадцять та й одразу приніс у друкарню.
Наступного дня, коли репліка під заголовком «А голова ловить раків» мала верстатися і закладатися в друкарську машину, до мене знову зателефонували і порадили зачекати з критикою, бо голова вже взявся виправляти становище. А потім Володимир Андрійович запросив мене особисто зустрітися з ним. Як автор, то я особисто вирішив зняти цей матеріал з друку. Бо ж переконався після розмови із спеціалістами райуправління сільського господарства, особисто з паном Баранюком, що виробничі справи в Човгузові пішли вгору. Голова оперативно сприяв і в доставці запчастин, і безперебійній роботі техніки.
А раків голова колгоспу справді полюбляв ловити, але здійснював це задовго до початку робочого дня.
Згодом, після успішного жнивування, Володимир Баранюк дякував редакції за розуміння суті справи, запропонував мені показати місця, де відпочиває в неробочий час.
Їхали недовго. Глядь – десятки маленьких із чистою, як сльоза, водою озерець. Навкруги - буйна зелень, очерети, осока, квітуче різнотрав’я, наліво і направо – поля після жнив. Яка краса!
Отут, біля торф’яних кар’єрів Красилівщини, що неподалік Антонін, зупинилися. У мене на виду відбулося справжнє дійство. Герой неопублікованої репліки роздягнувся, взяв у руки плетеного мішечка, маску для підводного плавання, ласти і шубовснув в одне з озерець. Там він перебував ще менше хвилин, ніж писався мною матеріал про нього. Я очам своїм не повірив: на березі ворушився повнісінький мішечок раків.
А далі за рецептом колишнього морфлотівця варилася делікатесна страва. Господар з гордістю нею пригощав. Наостанок вручив подарунок з мешканцями підводного царства…
Тадеуш ОСТРОВСЬКИЙ,
дипломант Всеукраїнського журналістського конкурсу «Суспільство для всіх»
