Черства хлібина

Коли доносить вітер запах жита, напівзабутий, пшениці ж кругом, зринають в пам’яті оті, що жити змогли б, якби насущного шматком змогли від смерті вчасно боронитись.
Хліб – це святиня. Хліба викидати не зможе той, хто матір не забув.
Довгу дорогу проходить хлібина, допоки потрапить на наш стіл. Багато часу, вміння, турботи, тепла, душі потрібно вкласти, щоб взяти в руки пахучу життєдайну хлібину. І ось вона на прилавку. Ідуть хлібороби, великі трударі і беруть, беруть, беруть все, але, насамперед, хліб. Бо він усьому голова. Підставляють рум’яні щічки буханці, бажаючи потрапити на стіл кожної оселі. Але не завжди потрапляють. Інколи перебрані хлібини залишаються в куточку полиці в магазині, або навіть і в оселі. День-другий і все. І зачерствіла хлібина. І втратила привабливість. І лишається непоміченою. І якась рука боляче кидає її в нижній ящик. А там пропадає вся надія на своє призначення. Принишкла хлібина. Засумувала.
І раптом чиясь тепла рука обережно взяла хлібину і легенько поклала в кошик і кудись понесла.

І побачила хлібина знову таке знайоме з того часу, коли вона була колосочком в полі, листя, голубе небо і таке привітне тепле сонечко, яке наповнювало дорідного колосочка всякою живністю. Помандрувавши вулицями, принесли хлібину в хату. Обережно поклали на столі. Огляділась хлібина. Скрізь чисто, затишно. Цвітуть квіти. Сонечко крізь чистеньке віконечко пробивається, як колись на полі, літечком. Повеселіла силодайна. І знову чиїсь теплі руки вмили її холодною водою, поклали на чисту мисочку і поставили в білу скриньку. А там повіяв теплий жнивний вітерець і закружляла хлібина в легенькому вальсі. Розправила зморщене личко, запихтіла від радості. Стала м’якою, рум’яною, пишною. Ті ж самі руки дістали її з скриньки, поклали на стіл.
Загомоніла затишна хата. Сходилась родина на обід. Запахло незамінною українською стравою – борщем.
Молода господиня взяла хлібину в руки, перехрестила, поцілувала і почала ділити між всіма. І хлібина скибочками, з великою вдячністю, йшла до кожного в руки, віддавала свою силу, свою поживу добрим господарям – трударям, які вберегли її від пересохлих тріщин, від їдкої цвілі, від іншої руки, яка б недбало швирнула її в сміттєвий ящик, або ж боляче кинула під ноги бродячим собакам, які б рвали її боляче, довго, валяючи в холодному снігу або в літньому болоті.
Бережімо Хліб. Він – безцінний, незамінний.
Черствого ж хліба, вибачте, нема. Бувають у людей черстві душі.
Галина Журба