Ненароджені

Гафійка в хаті одна. Батьки на роботі. В хаті холодно. Зима. Дівчинка замкнена в хаті, бо цигани ходять. Вкрадуть. Прошкрябала пальчиком шибку. Припала кирпатим носиком до вікна. Надворі сонячно,морозно. Сусідські дітлахи гасають на вулиці. Копирсаються в снігу. Кидаються сніжками. З’їжд-жають «паровозом» з ковзанки через дорогу, аж під сусідський поріг. Граються в партизанів. Добре сусідці Одарочці. В неї є братик. Він її возить на санчатах. Борсається, пробиваючи дорогу, як веде її до школи. А Софійка одна. І чому вона одна? Он в Миколи теж сестричка. А ще далі Пашка живе, теж один.

Відірвалась Гафійка від вікна. Згорнулась калачиком. Вкрилася кожушком і заснула.
Швидко плине час. Дорослою вже стала Гафійка. Життя, як життя. Із своїми радощами та печалями. Всякі негаразди. І злети й падіння. Адже життя прожити – не поле перейти. Не пройдеш, щоб не спіткнутись.
Спіткнулась і Гафійка. Бо жила окремо від батьків. Не завжди могли з чоловіком подолати життєві перешкоди. А тому їхня дочка також росла одна.
Сон…Дивний. Незабутній. Не сон, а біль. Сонечко. Ясний день. Садок великий. Весь в квіту. І світло біле-біле, аж сяюче. І тихо. Сад обкопаний ровом. А на валу – спориш, як перина. А в споришу сидить Гафійчина мама. Молода і красива. А біля неї двійко дитяток маленьких. Білявенькі, кучерявенькі, в білих платтячках. Граються.
Прокинулась. І зойкнуло, стислося її серце. Зринув в пам’яті той далекий, незабутній, дивний день. Гафійка ще мала була,але добре пам’ятає тривожного тата. Мами десь не було. Цілий день. Прийшла надвечір. Відчинила двері. Змученим поглядом глянула на тата і він швидко вийшов з хати. Аж тепер вона зрозуміла чому. І в пам’яті сплив свій тяжкий пекучий день, коли з важким каменем на серці Гафія повернулась з лікарні.
Ненароджені. Мама їх бавить там, в потойбічні. Бо тут їм не вистачило світла, місця, тепла. Тут вони чомусь були зайві. Вічні янголята.
Вона вже старенька. Але живуть в пам’яті ті страшні, чорні, непоправні дні.
І зустріч неминуча. Земна дорога все коротшає. Як вона гляне їм у вічі? Голубі і такі щирі.
«Ой не встану, не встану.
Бо й голівки не зведу.
Бо й голівка кволенька,
Земля сира тяжкая…»
Мамо, це я – твоя донечка. Мамо, це я – твій синочок. Візьми мене хоч тут на свої руки. Ми так тебе чекали, матусю.
Галина Журба