Пам’яті  побратима

Вдосвіта , 19 грудня минулого року, на 86 році життя відійшов у вічність мій, (наш) добрий друг, колега, побратим по духу, неповторний талановитий скульптор, знаний в Україні, Канаді, США, великий патріот рідної Вітчизни - України Петро Іванович Кулик.
Навчаючись в школі, вивчаючи рідну мову, українську літературу, кожний із нас на все життя запам’ятав імена класиків літератури і письменників, поетів нашої доби. А ось імена видатних українських художників, скульпторів для багатьох багатьох-багатьох українців і досі не знані. Тож хай хоч хтось колись відвідає могилу Тараса Шевченка в Каневі і там, під Чернечою горою, побачать пам’ятник отаману війська Запорозького Івану Підкові, - пригадає ім’я скульптора Петра Кулика.

Там, на граніті, мій побратим висік і моє ім’я – архітектор В.Блюсюк.
Під час жорстокої антиукраїнської операції «Вісла» з батьками був депортований на Тернопільщину. Тут, вчиться в школі і все малює, і малює на клаптиках паперу, а то паличкою на пороховій грунтовій дорозі. Поступив в Чернівецьке художнє училище «Трудові резерви», закінчує один із перших випусків ( 1949 -1952 р.р.) за спеціальністю «Архітектурно-художня кераміка».
У жорстокому штрафбаті відмучив Радянську Армію ( помста за двох рідних старших братів, які в лавах УПА воювали за Волю України), повернувшись до батьків в село, шукає роботу за фахом і тихесенько зникає з Тернопільщини – «загубився» у Львові: зупинився в земляків – переселенців у Рясній під Львовом і з літа 1959 р почав працювати на Львівській кераміко-скульптурній фабриці. Закінчив вечірню школу. Поступив на вечірню форму навчання у славний Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва зі своїми традиціями, знаною школою – нині Національна академія мистецтв. При поступлені високі екзаменаційні оцінки з рисунку, композиції, ліпки «5» з похвалою (!) – затьмарили всі слабенькі «3»
з інших предметів, на нього звернули увагу, і 27 річний кучерявий настирливий хлопець став успішним студентом.(!)…
Пролетіло 6 років і 33-річний дипломант успішно, професійно захищає свою солідну дипломну роботу «Мати Україна» (!), що на ті часи оборонити таку назву твору було нелегко.
Я, на 4 роки молодший від Кулика, вже 5 років працюю на рідній кафедрі викладачем, і творчо працюю на архітектурній ниві і з львівськими скульпторами на тій же фабриці, де ближче знайомлюся з ним. Петро просить мене запроектувати йому творчу майстерню, разом підібрали місце. Я швидко все зробив, погодив проект з міською архітектурою, з фінансовою допомогою двох тих самих рідних братів –«бандерівців» з Канади мрія молодшого брата здійснилась: має світлу простору творчу майстерню із скромними умовами для проживання холостяка – кухонька, спальня, ванна, туалет.
Міцно назавжди подружились скульптор і архітектор з майже подібними долями, успішно і плідно почали працювати на скарбницю духовності України, - і з майстерні побратима полетіли на Україну десятки і десятки неповторних пам’ятників видатним постатям України, меморіальні комплекси Борцям за Волю України, полеглих у війні 1941-1945 років, в тому числі і в моєму рідному Святці буде віки стояти символічна статуя воїна з мечем, захисником рідної Вітчизни - України і статуя матері з дитям, що пригорнулися до нього. А за ними - стела з викарбуваними іменами полеглих односельців.
Наведу цитату відомого мистецтвознавця України Христини Саноцької:
Петро Іванович Кулик… « як скульптор прийшов у нашу культуру на зламі 60-70 років. Не належав до митців, обласканих долею та офіційним визнанням. Навпаки – майже відразу опинився в лавах опозиціонерів. Незважаючи на утиски, а часто й на вороже ставлення, скульптор не зрадив ідеалів національного мистецтва, якому прагнув служити своїм талантом.
Природжений монументаліст, Петро Кулик чудово володіє великими формами, добре відчуває фактуру матеріалу, любить працювати з природним каменем…
Свідомий громадянин і відданий своєму народові митець».
Стисло, але вичерпно.
Довго, більше 40 років, не бачились рідні брати, патріоти України, двох з яких доля, з відомих причин, закинула в далеку Канаду. І, нарешті, аж в 1988 р. молодший отримує дозвіл відвідати їх. Заповнив відповідні суворі документи, відніс ці папери їм (!). Прийняли. Ми,найближчі друзі, прийшли побажати щасливої дороги і щасливого повернення додому. Часто згадували, як 55-річний, знаний в Україні скульптор заповнив два пункти в тих дозвільних паперах:
1. Есть ли родственники за границей?
2. Какими иностранными языками владеете?
- Свободно русским со словарем -, відповів
Казав Петро: «Щось там шептались, казали, що « все эти художники чокнутые» і прийняли все.
У Канаді пробув 4 роки, але не дармував, не протягував бідну радянську українську руку – дайте(!), а зразу почав творити і там, обладнавши просторий гараж брата під майстерню. Привезли з братом спеціальну глину і, за відносно короткий час, був готовий цілий ряд портретів видних українців в Канаді.
За дорученням української діаспори скульптор зі Львова поставив пам’ятник Івану Франку в Торонто (!).
На прохання релігійної громади УГКЦ святих княгині Ольги і Володимира з Чикаго(США) той же скульптор ( не тамтешні) на честь 1000-ліття хрещення Русі – України виготовив дуже цікаві неповторні фігури обох подвижників християнства.
«Як мені, Володимире, бракувало тебе!» - часто наголошував Петро.
Пропонували йому,холостяку, залишитись в Канаді, мав би роботу, підшукали б йому канадську україночку. Ні! Не витримує більше на чужині і повертається на рідну землю, в рідний Львів, в свою майстерню, яка засумувала за ним…
Жертвуючи своїм особистим життям, не маючи сім’ї, дітей, скульптор Петро Кулик жертовно присвятив себе служінню рідній Батьківщині – Україні. Вже в досить високих поважних літах, за заслуги перед Львовом, отримав дозвіл від влади міста - на історичному Личаківському кладовищі сам вибрав маленьке місце, що недалеко від могили Івана Франка, і поставив собі скромний надгробний пам’ятник.
Вже давно мав готовий для встановлення невеличкий природній гранітний камінь, привезений ним з житомирських кар’єрів, полірований з однієї сторони, де він висік профіль голови сумуючої дівчини з калиною, свічкою і напис: «Скульптор Петро Кулик і дати – 1933 - 20…..»
Примусив мене розробити проект фундаменту з підставкою під той камінець, щоб гробарі вільно могли зробити підкоп, і ніякої надгробної плити,- засипати домовину, втрамбувати грунт, зайву землю розгорнути, а з приходом весни все заскородити, посіяти траву і «хай люди ходять по мені»… - приказав мені мій друг-брат… І все жартував, коли надгробник був готовий: я в себе добре заробив!..
Після того купив найдешевшу труну (дуже хотів просту – з дубових дощок, але тепер не роблять таких), привіз в майстерню, висунув на 2-ий поверх, поставив в своїй маленькій холостяцькій спальні,сперши на стіну перед ліжком, поклав в неї поношений костюм, купив нову вишиту сорочку, подзвонив мені і попросив прийти подивитися, які він меблі купив для нової «спальні».
Три роки він спав з тою труною і творив до останнього подиху. Нами було все зроблено: і проекти, і погодження, і виготовленні скульптури, і на подвір’ї майстерні чекали багатотонні гранітні природні брили, щоб тільки у Львові стояла «Берегиня» - Опікунка українського війська, Івану Франку, тільки скульптори в гіпсі перевести в бронзу. То були наші останні подарунки. Але та клята путінсько - бандитська війна стала на перешкоді.
Хворів наш, мій вірний друг, недовго – інсульт. І ото дочекався переселився в нову маленьку хатинку-криївку, загорнуту землею як в колишніх хлопців УПА, тільки камінчик стоїть з сумною його дівчиною…
А світлу свою майстерню ще давніше переписав на свого племінника, син якого якраз закінчив Львівську Національну Академію мистецтв.
Людний був похорон…
На 40-ий день у Львівській спілці художників України зібрались пом’янути Петра Кулика його колеги, друзі. Там давній шанувальник його творчості, наш дорогий, глибоко шанований Микола Євгенович Петренко, Патріарх сучасної української літератури прочитав дуже зворушливий вірш-некролог, присвячений пам’яті нашого побратима.
Збори в дорогу
Скоро, скоро помину –
Так мені шепоче досвід:
Господи, купив труну -
Що мені якраз по росту.
Звісно, чорно-золота –
Адже скоро помирати.
Господи, придбав Хреста –
на ньому дві дати.
Перша – звісна, друга – ні,
Другу знатимуть всі інші -
Як лежатиму в труні,
Вже небесний, вже безгрішний.
Як зі спадком – я мовчу.
Говорить мені не гоже;
Господи, купив свічу –
Це, щоб з нею в Царство Боже.
Ще прожити б…
Тільки от –
Відлітаю в далеч синю…
Натесав скульптор сто сот,
А ще хотів би Берегиню…
А між ними трьох Підков,
І Степана, і Андрія..
Ще хотів би .. Згіркла кров…
Ще хотів би… Тільки мрія…
Я ще є – чи вже нема,
Та й не буде більш ніколи:
Попрощався з усіма
На Зимового Миколи.
Та й немає більше, зник,
Прощавайте, друзі милі!
От і все – «Петро Кулик» -
Вічний напис на могилі…
Микола Петренко
Важко досі і усвідомлювати, і змиритись: 53 роки бути разом, міцно дружити, творити, і раптом…
А як, бувало, ми втрьох, і вже у своїх високих поважних літах, - скульптор-галичанин ( жертва зловіщої операції «Вісла»), поет, письменник-полтавчанин (син репресованого батька, в’язень гітлерівських і сталінських сибірських таборів), архітектор подолян (також син «врага народа»), три сини рідної нашої України з трьох її куточків, об’єднані великим бажанням творити для Неї, робити Добро людям, приносити їм радість, - як часто разом в майстерні, при традиційній скромній чарці, радились, виношували ідеї, мріяли, переживали, творили і діяли(!), хоч в ту душну кадебістську епоху не так то було легко. Тоді якраз нелюдами одним ударом касета Петру були вибиті всі передні зуби : «Это тебе, бандеровец, гонорар за тваево Падкову!» - і зникли в темряві. Мене якось пронесло…
Часто згадував Петро: «Тих зубів був повний рот і я їх з кров’ю виплюнув, як зерна з качана кукурудзи»…
А ще на відкритті пам’ятника Івану Підкові у Львові (1982р) підбіг до нас якийсь шпанок і пригрозив: « Первые пули будут ваши..»
І в натовпі зник.
Багато переживши, не відчувши сімейного щастя, самовіддано працюючи, ти, друже-брате, не знав, що таке відпочинок: санаторій, річка, ліс, пляж, - ти давав перевагу, почував себе дуже добре в гранітних Житомирських кар’єрах, в теребовлянських каменоломнях на Тернопільщині.
Ти і там, за океаном, не відпочивав – все працював, показав, що ти козацького роду!
То вже тепер хоч трохи відпочинь вже Там, в Царстві Небесному, разом з вистражданими батьками, сестричками, братами – вони обняли тебе, 8-го наймолодшого, і ви знову всі разом. А відпочивши, твори для Раю… Святий Миколай забрав тебе в свої помічники…
Вічна тобі пам’ять, мій дорогий друже-брате… Свічка твоєї долі згасла… А твої пам’ятники будуть стояти вічно!
Володимир Блюсюк, м. Львів
Р.S
Мій побратим Петро Кулик дуже ревно реагував на несправедливість, брехню, обман. Він бив по них своїм гострим сарказмом. Тому він таку відповів на ті два питання в кадебістських документах щодо відвідин братів в Канаді, - то був вже третій їх виклик, бо в попередніх двох Петру відмовили і він зневірився, і так відповів «органам» «…свободо русским языком», і те, видно, якраз і допомогло – «… все эти художники чокнутые»(?).
І скульптор поїхав –полетів.
І ще одне: в минулу епоху партійна влада Львова доручає скульптору-камеряру Кулику витисати з каменю лева і зі сторони Тернополя- Винник. Дали транспорт і скульптор, окрилений таким довір’ям, радістю, що, може,щось зробить з львівських кар’єрів навіз велетенських брил пісчанику і на лева, і для подальших робіт.
Дуже гарний вийшов сидячий привітний лев,вже стоїть на місці, і автор чекає на першого секретаря міському партії – подивитись, чи можна приймати. Приїжджає з двома жінками з відділу пропаганди і агітації. Привітались. Оглядають. Стали:
- Ну, як лев? – звертається задоволений секретар до жінок.
- Ничево, красивый лева.. А пачему он улыбается? – і дивляться на автора.
- Якщо здається, що він насміхається над вами, -я можу переробити і він буде гарчати(!) на вас – вже рідною українською мовою відповів Кулик. І жіночки дуже добре все понялі (!)…