ЗАМІСТЬ ФЛОТУ -
АФГАНІСТАН
Миколка Чорний із села Гальчинці народився погожої днини 21 травня 1969 року. Хлопчик ріс-зростав у хліборобській родині, приглядаючись до щоденної невтомної праці батька-механізатора Сергія Олексійовича і мами Євгенії Мефодіївни, котра спочатку трудилася в рільничій бригаді, а потім поповнила ряди людей ранкової зорі, перейшовши на молочнотоварну ферму дояркою. Хлопчина ж був радий побувати з ними і в полі, і на фермі. Згодом ці відвідини переросли у фізичну допомогу, яку надавав тут юнак своїм втомленим батькам.
Ось так поруч з навчанням у школі Микола Чорний засвоював на практиці трудові ремесла селян. Непомітно збігав час. Вже й не зогледілись, як хлопець закінчив восьмирічне навчання в Гальчинцях і подолав десятирічне в Шибенській середній школі.
Після шкільної освіти про допризовника Миколи Чорного почав турбуватися райвійськкомат, пославши його на курси шоферів у Теофіпольське ПТУ-34. Успішно здобувши фах автоводія, хлопець уже уявляв себе за кермом вантажівки в рідному колгоспі імені Шевченка…
Та мрія не збулася: рівно на четвертий день після його 18-річчя Миколу Чорного призвали на дійсну строкову службу до лав Збройних Сил Союзу РСР. У військкоматі пророчили, що рекрут служитиме моряком ВМФ. Хлопець трішечки засумував, бо ж доведеться цілісінький рік служити більше своїх друзів-однокласників Ігоря Іщуна з Шибени і Аркадія Кожана з Гальчинець, які разом з ним були вже на Хмельницькому призовному пункті. Але що буде – те й буде: така, видно, доля.
Але ота доля втнула з хлопцями інакше - Ігор Іщун з Аркадієм Кожаном втрапили до міста Котовськ Одеської області в «учебку», а Микола Чорний, обминувши моря-океани, дістався літаком аж до Туркменіі – в місто Ашхабад – в навчальний військовий підрозділ, що спеціалізувався на випуску сержантських кадрів із бойовою підготовкою десантного спецназу. І як би там воно не було, гадалося рядовому Чорному, це краще, аніж три роки кантуватись на флоті із штормовими морями й океанами.
Зраділи з цього й батьки новоспеченого курсанта. Зібравши гостинці, Сергій Олексійович з Євгенією Мефодіївною, всівшись у зручних кріслах комфортного літака, власними персонами прибули в далекий та невідомий їм Ашхабад, аби побачити й погомоніти із сином. Бо ж хтось у Гальчинцях обмовився, що підрозділ, в якому перебуває їхній син, - це кузня кадрів для воюючого Афгану. Курсант Микола Чорний і сам про це вже здогадувався, але переконував тата з мамою, що, якщо це дійсно так, то з кожної сотні випускників курсів у Ашхабаді залишається один новоспечений сержант для подальшого навчання рекрутів. І отим одним-єдиним сержантом буде він. Тобто, в Афганістан не потрапить. Так, мовляв, йому сказало начальство.
Чи повірили синові батьки, чи ні, але зробили вигляд, що із спокійною душею повертаються в Україну.
А через сім чи десять днів молодший сержант Микола Чорний вже був на території чужої країни – Афганістану, де точилися нелегкі кровопролитні бої без фронту й тилу. Своєрідний тритижневий карантин він пробув у Джалалабаді. А однієї ночі «вертушка» доставила нашого земляка в місто Асадабад, що межує з Пакистаном.
Микола Сергійович й понині з вдячністю згадує сержанта Віктора Лівшуна, котрий родом з Кунчі, і якого він зустрів при прибутті в Афган.
- Віктора я знав ще до призову в армію, - розповідає М. С. Чорний, - бо ж навідувався він у Гальчинці до дівчат на вечорниці. – Хвацький парубок, міг вступитися тоді і за себе, і за товаришів. Таким він запам’ятався мені і в армії. Тож «старики» із своєю «дідівщиною» для мене шість місяців, які я служив разом з Вітьком, були нестрашними. А коли В. Лівшун йшов на дембель, то я вже встиг собі «обрости пір’ям». Але все одно, коли я прощався з ним в день його від’їзду на Батьківщину, то не зміг стриматись від сліз. Я цій людині буду вдячним цілісіньке своє життя. Бо багато чого корисного, повчального я взяв у нього для своєї особистості. Нехай йому щастить завжди і в усьому, бо ж надто добра ця людина – Віктор Степанович Лівшун. Нехай Божа милість і благодать будуть його постійними супутниками на життєвих шляхах-дорогах. Він цього заслуговує!
Як бачимо, хлопець з Гальчинець Микола Чорний не став червонофлотцем, натомість у горнилі афганського побоїща йому довелося побувати. Ось що він каже про свої враження від перших днів перебування на війні:
- Призначили мене шофером на ГАЗон, а згодом доручили важкий УрАл, якими я перевозив боєприпаси, продукти харчування, інші вантажі. Спочатку й не звернув увагу, що кожного рейсу нас обстрілюють. Спершу це навіть не викликало якогось остерігання. Аж раптом до свідомості дійшло – це не жарти, а щоденна гра зі смертю, що чатує на тебе звідусіль. А коли вночі обстріляли наші позиції фосфорними мінами й снарядами, то це, повірте, - справжнісінький жах, пекло. Сяйво на сяйві і сяйвом поганяє. Такого жахіття не переказати. Та й щоб ніхто й ніколи такого не бачив!
Запитуєте, чи маю я поранення або контузію… Контузії – немає. А ось кілька подряпин маю. Але вони, на щастя, зажили. Душевна ж рана ятритиметься всеньке моє життя, бо таке не забувається. Навіть у снах моїх тривожних не хочеться того бачити, аби не прокидатися в холодному поту із сильним серцебиттям.
А ще повідав мені колишній «афганець», що після ротації його підрозділу він передислокувався на територію Союзу РСР – в Білорусію - в місто Мар’їна Горка. Микола лишень тоді полегшено зітхнув. Страшне – позаду. Залишився живим. Але краще було б служити три роки на мирному флоті…
Що не кажіть, але Бог є на світі. За проявленні сміливість, героїзм на війні в Афганістані командування «преміювало» молодшого сержанта Миколу Чорного десятиденною відпусткою на малу батьківщину. І що ви думаєте: 31 грудня 1988 року він зустрічав Новоріччя в Гальчинцях, в родинному колі. І таке теж не забувається. Особливо після отієї страшної війни в Афгані.
Відгулявши відпустку, М. Чорний повернувся у свою військову частину в Білорусію. І тут для нього нова новина: він зарахований в спеціальний десант. Довелося гальчинецькому хлопцеві вчитися стрибати з парашутом. І не тільки вдень, а й вночі. Та все обійшлося благополучно. До дембеля встиг зробити до десятка стрибків. І всі здійснені на відмінно, бездоганно. А рідний старший брат Миколи Сергій, котрий завжди старався опікуватись молодшим, вишукав час і можливості, аби провідати його на службі в Білорусії. І не просто провідати, а подивитися вдень на один із стрибків свого братика з парашутом: командування дозволило задовольнити прохання гостя з України. І таке бувало у житті.
Невдовзі строк дійсної служби молодшого сержанта Миколи Чорного завершився і він повернувся в рідні Гальчинці. Через тиждень-два попросився в місцевий колгосп імені Шевченка на посаду шофера, але йому відмовили, бо не було вільних автомобілів. Натомість керівник господарства Леонід Остапович Стецюк запропонував Миколі піти за рахунок колгоспу на тримісячні курси автокранівників у Хмельницькому. А ще за інших три місяці тут можна здобути професію стропальника. Вибирай, хлопче, матимеш спеціальність, що ніколи не застаріє, не відійде в минуле. І Микола дав згоду на навчання та ще й із стипендією.
Після успішних курсів М. Чорний повернувся в колгосп, отримав тут автокран і приступив до виконання своїх службових обов’язків. Його можна було бачити на лісозаготівлях не тільки на території Теофіпольщини чи в селі Жеребки на Чемеровеччині, а й в Смоленській, Калінінській областях, Білорусії. Микола Сергійович чесно й добросовісно виправдовував довіру не тільки голови колгоспу Л. О. Стецюка, а й членів його правління, односельців. Адже кошти від лісозаготівель помітно наповнювали касу господарства.
З плином часу автокранівника направили на будівельні роботи в Деражню. Все йшло до ладу. Але закортіло Миколі Чорному оженитися. Женитись – то й женитись! І знову – все гаразд.
Та не забуваймо, що в 90-ті роки минулого століття почали всілякими методами знецінювати роль колгоспів, мовляв, вони віджили себе. Не обминуло це своєрідне лихо й колгоспу імені Шевченка в Гальчинцях. А якщо так, то автокранівник Микола залишився без роботи. Виходячи з цього становища, він поселився із сім’єю в Деражні, влаштувавшись авто кранівником в одному з підприємств Хмельницького. Працює там, заробляє грошенята, підтримує родину.
Дружина Галина Василівна теж не сидить вдома, а працює в торгівельній сфері. Дочка Ірина разом з чоловіком Михайлом у Теофіполі зайняті власним бізнесом. Мають свої трудові інтереси син Ігор, дочки Тетяна і Вікторія. Дідусь Коля і бабуся Галя пам’ятають, що постійно чекають від них щирої опіки внуки – Ліля, Владик, Настя, Софійка, Андріана, Володя, Сніжана. Хочеш-не-хочеш, а з калитки треба виділити їм гривню-другу. Можливо, нинішня юнь не забуде колись стареньким про їхню доброту.
А поки що півстолітній Микола Сергійович Чорний торує свої трудові рубежі. І попереду в нього ще багато-багато літ життя. І треба жити. Бо є для кого. За свої прожиті роки він, здається, не зробив жодної помилки. Окрім однієї – не побажав служити на флоті, а проміняв його на Афганістан. Даруйте, вельми поважний Миколо Сергійовичу, завершую я свою розповідь на такій жартівливій ноті, аби підняти настрій. Адже щирий та дотепний жарт завжди приносить радість і душевне задоволення.
Тож літ до ста вам та ще й без старості!
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ, журналіст
Липень, 2020 року.
