ТЕОФІПОЛЬСЬКИЙ КОСТЕЛ

СВЯТОЇ ТРІЙЦІ:

ТАЄМНИЦІ , ЦІКАВИНКИ, ВІДКРИТТЯ

ЧАСТИНА  4. НА РУБЕЖІ СТОЛІТЬ.

У кінці ХІХ століття Теофіпольський костел Святої Трійці залишався центром римо-католицької парафії, чисельність якої становила 1400 прихожан. Ксьондз Міхал Ковалевський продав камінь, що залишився з руїн костелу, знищеного пожежею у 1841 році, місцевій православній громаді для будівництва кам’яної церкви Покрови Пресвятої Богородиці, закладеної у 1888 році. Сума угоди становила 888 рублів.
На початку ХХ століття становище римо-католиків на Правобережжі, що входило до Російської імперії, суттєво погіршується. У Волинській губернії, частиною якої була Теофіпольщина, російська влада всіляко обмежує права католицької церкви та її вірних. Луцько-Житомирська дієцезія, у підпорядкуванні якої знаходився храм, перебувала під тиском Волинського генерал-губернатора – найвищої посадової особи губернії. Саме з його дозволу відбувалося призначення та усунення ксьондзів, видавалися заохочення за служіння, засновувалися нові костьоли та парафії. Документи Волинської римо-католицької консисторії, що зберігаються нині у фондах Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), свідчать, що за духовенством було встановлено поліційний нагляд. Уряд регламентував дрібну господарську діяльність римо-католицьких громад: видавав дозволи на ремонт храмів, контролював майно та доходи костелів і монастирів(воно фактично було власністю державної скарбниці). Ксьондзи отримували від уряду заробітну плату, яка становила від 280 до 400 рублів на рік.

Так виглядав костел Святої Трійці у Теофіполі на початку ХХ ст.
1912 рік. Поштова листівка (джерело походження невідоме).

З 1903 року було заборонено публічні проповіді та встановлено покарання - ув’язнення терміном на 1 рік. За навернення православних у католицизм-ув’язнення на 1-1, 5 року з утриманням в тюрмі та втратою «особливих прав і привілеїв». Також діяла заборона на перехід з православ’я в іншухристиянськуконфесію. «Предсоборноє присутствіє»1906 року дозволяло змішані шлюби лише за умови, що діти, народжені батьками, будуть православними. Православні священики не відспівували військових-католиків, а інших капеланів в армії не було.
В час Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 років деякі обмеження було скасовано. Так, з1905 року управління церковними справами передали місцевим єпископам-очільникам дієцезій. З 1906 року особам католицького віросповідання дозволено викладати в земських школах, але ні чиновниками, ні поліцейськими вони не могли бути. Навіть дозвіл на зброю католикам видавали лише за наявності письмового поручительства у їх «благонадійності» двома особами з числа православного населення. У 1912 році імператорський указ Миколи ІІ забороняв ксьондзам без дозволу міністра внутрішніх справ збирати гроші на будь-які потреби. Виняток становили лише кошти, зібрані на тацу в неділю чи на свято. За невиконання указу священика звільняли з посади. Така політика влади, розпочата ще в кінці ХVІІІ століття, особливо посилена репресіями проти католицької церкви у 30х роках ХІХ століття, продовжувалася до 1917 року.
Частина 5.
РЕВОЛЮЦІЯ ТА БІЛЬШОВИКИ
Події 1917-1919 років стали новим випробуванням для вієї України. Житель Теофіполя, Філарет Калінович, (нащадки його й досі проживають у містечку), описував події тих буремних років у своєму щоденнику «Записки современника». Автор називає прізвище ксьондза Вехецького(Бехецького), який був настоятелем парафії у 1918 році.
Після остаточного встановлення більшовицької влади у Теофіполі розпочався новий наступ на церкву. Атеїзм стає частиної державної політики та здійснюється надзвичайно брутальними методами. Священиків позбавляли громадянських прав, виселяли з помешкань, забороняли доброчинну та освітню діяльність при храмах. Церковне майно стало власністю держави, а самі храми передали на утримання вірян. Важке матеріальне становище посилилося ще й через податковий тиск на парафії. За несвоєчасну сплату оренди костел могли передати під клуб, склад, садочок, школу чи бібліотеку.Тоді костел було пограбовано, винесено лавки та інше майно, розібрано орган, куплений у 1906 році. Старі люди згадували, що, мабуть, не було у Теофіполі жодної дитини, яка не мала би трубочки з органа.
Така доля спіткала не лише католицькі, а й православні храми. Репресії проти католиків на Теофіпольщині були особливо жорстокими через близькість кордону з Польщею, який було встановлено за умовами Ризького мирного договору 1921 року. Священики та віряни були під посиленою увагою більшовицьких органів.
У 1922-1927 роках церковні обряди хрещення, шлюбу, поховання не лише втратили свою юридичну силу, але й були забороненими. Покаранням за їх здійснення ставала кримінальна відповідальність.
Під виглядом боротьби з голодом у1923 році було вилучено церковні цінності та розпочато політичні процеси проти духовенства. Саме священики першими були відправлені на Соловки. Їх переслідували, змушували зректися сану та виступати з антицерковною пропагандою. Влада поширювала плітки про аморальність духовенства, заняття спекуляцією та хуліганство.Найтрагічнішими для церкви стали 30-і роки.
За контрреволюційну антирадянську діяльність - шпигунство на користь Польщі, нелегальний перетин кордону, було засуджено до ув’язнення, заслання та смертної кари понад сотню католицьких священиків. Прикладом такої політики є доля одного з ксьондзів Теофіпольської парафії - Пузиновського Марка Стефановича.

Каральні органи ОГПУ та НКВД переслідували парафіян. За участь у молитовних спільнотах Розарієвого кола (Ружанець) було арештовано та відправлено на заслання жителів Теофіполя, Волиці, Базалії, Гаврилівки, Малого Лазучина та інших сіл. Наслідком такої політики влади стало те, що на 1934 рік у Житомирській дієцезії залишилося 16 священиків, у Кам’янецькій - 9. Поки що ми не знаємо точної дати, коли Теофіпольська католицька парафія фактично припинила своє існування. Статистичні дані свідчать, що у 1938 році було закрито останній костел в Україні – Святого Олександра в Києві. На середину 60-х років ХХ століття в Україні було всього 18 ксьондзів. 200 католицьких храмів було підірвано, інші використовувалися не за призначенням. Подібною є стала доля Теофіпольського костелу. Споруду використовували як склад, згодом – пекарню.
У другій половині 70-х років (жителі селища називають різні дати), але ми вважаємо, що це був 1979 рік, за розпорядженням голови Теофіпольського райвиконкому будівлю костелу було підірвано. Саме тоді зникла могила з тілом княгині Теофілії Сапєги Яблоновської. Очевидці ще деякий час бачили надмогильну плиту на задньому дворі однієї з установ. Таємниче зникнення плити та тіла Теофілії, як і руйнація костелу, породжували велику кількість різноманітних чуток.

Теофіпольський костел. 70 і роки ХХ століття
(фото з особистого архіву Олени Станчук).

Автори статті проводять пошукову роботу в архівах України, тому сподіваються, що ми отримаємо документальне підтвердження щодо подій, пов’язаних з Теофіпольським костелом Святої Трійці. Звертаємось до читачів з проханням повідомити інформацію (фото, спогади близьких та родичів, власні спогади). Віримо, що саме наші спільні зусилля над поверненням втрачених сторінок історії вбережуть нас від прірви бездуховності та морального занепаду.
Світлана Стачук, Олена Станчук,
Наталія Гладка, смт.Теофіполь