Уклін тобі, рідне село
«І хлібом, і цвітом, і прадідом - дідом гріє душу село, моє рідне село».
Серед просторої хвилястої Подільської рівнини вільно розкинулось моє рідне село з таким світлим, теплим і святим йменням – Святець. Із давніх - давен
стоїть воно на цій воістино святій своїй рідній родючій землі з золотим чорноземом і буде стояти вічно, поки сонце світить. Так велів Господь!
Вісімдесят перша весна в моєму житті…
Своїми срібними дзвіночками вона розбудила в архіві моєї пам'яті золоті спогади далекого дитинства, юності – беріг. Бережу і назавжди збережу мої дорогі береги дитинства, мою затишну гавань. Я з тобою, моє рідне, дороге село!
Посилаю тобі, мій батьку Святець, ці рядочки у далеке минуле про незабутні чари мого дитинства. Посилаю свій світ спогадів і в близьке минуле, адже сьогодення, теперішній час приходять по дорозі з минулого. Все, про що я зараз пишу, підказує серце, а диктує душа, і те все – це ти, моє рідне село! Тут я появився на світ Божий, тут закопана моя пуповина. Тут жили мої діди-прадіди : орали, сіяли, косили, родили дітей, ростили їх. Тут могилка моєї найріднішої, наймилішої на світі матусі, могилки моїх братів і сестричок. Могили тата, страченого ворогом в 38-ому, нема. Десь далеко від тебе лежать кісточки двох братів і рідного дядька з двома його синами, що загинули на фронтах минулої війни.
Із розповідей мами, старших людей я знав, як ти, мій рідний Святець, зціпивши зуби, терпів: смертоносний російсько-більшовицький каток трощив і душив все українське і українців-патріотів, селянина-хлібороба, який і в могилі сумував за своїм коником, возом, плугом, ралом. Тебе грабували, тебе гнули, а ти пручався, повставав, чинив опір, стогнав від пекельного фізичного і душевного болю.
Ти, моє рідненьке село, само таке знесилене, виснажене, осквернене, прийняло назад нас, висланих за татові «гріхи», до себе, зігріло, нагодувало. Ти стало мені колисочкою мого, так рано осиротілого дитинства…Спираючись на твої плечі, цілуючи мамині роботящі руки, відчуваючи турботу старших братів і сестер, - я ріс і виріс витривалим хлопцем, навчений життям до всякої селянської роботи вдома й в полі.
Люблю тебе, тягнусь до тебе, мій рідний батьку Святець, бачу тебе ще таким, яким ти був колись: розкішні береги-луги з морем жовтого цвіту латаття зі стрункими тополями, з розлогими вербами, вагітними важкими воронячими гніздами і вщент всипаними хрущами. Ото,бувало, вранці як трусанеш молоду вербичку, а з неї сонні хрущі, як град з чорної хмари, сипляться в густу траву. А кури – тут, як тут і давай їх мотлошити. І давай тікати – шкода живих хрущів.
А вже на початку літа, коли на досвітній зорі гаснуть зірки і ранки починають світитися в трав'яній росі, тебе будять неповторні звуки: то косарі клепають коси – починаються сіножаття. Злякавшись за свої гнізда, деркачі піднімають тривогу: дер-дер, рятуйте! Але добрі милосердні косарі лишали острівки очеретин, лепехи з їхніми гніздами. Досі чую, вдихаю той особливий аромат свіжоскошеної трави, латаття, очерету, лепехи…
Невимовно сумно усвідомлювати, що та своєрідна природна краса назавжди пропала(!).. А я, хлопчина, ще виганяв свою корівоньку на досвітню росу, ще бачив, відчував ту романтику на сонному лузі, накритому туманом, ще бачив, як падають зорі, купав в росі свої порепані, потріскані ноги. А вже ввечері, десь за Яцухами, на тихих туманних ставках на всю округу роздаються весільні жабокричі: гуляй сміливо, братва, - лелеки сплять, не оглядайся, вдосталь пий, комариної закусі повно, співай, танцюй, веселись!..
А що ж за селом? Там ниви, як море, колосяться хвилями. І вже пробуєш перші молоденькі зернятка із ще зеленого житнього колосочка, потертого в долонях, і вже не так смокче в голодному животику. А як пахне медом в білому гречано-бджолиному раю!
Хочеться окремо згадувати поле, засіяне горохом: коли появляються перші тоненькі лопатки, а де-не-де вже худенькі стручечки, то наша братва вже крадькома пасеться там. Пасся і я, аж поки одного разу жорсткий охоронець колгоспних полів – осавула на коні догнав мене, найменшого: довго пам’ятав я його замашну плетену нагайку з добротної сириці! От тоді, коли за горбком зник той вершник, кривдник мій, я вперше, з пекучим відчаєм від дитячого безсилля, беззахисний на весь тоненький голосочок гукнув:
- Та-а-а-ту-у-у!.
З надією, що хоч звідти, з Неба, відгукнеться він. Але жодного відлуння не було. Тільки на Ямпільському шляху, посохлій вербі, закаркав ворон, і враз все стихло… Більше слово «тато» я не вимовляв…
Я постійно з тобою, дорога моя колисочко. В уяві п'ю святу чистесеньку водичку з твоїх святих джерел – то Бог подарував їх тобі. Чуєш? Подарував! Бережи їх, пий ту водичку, вмивайся нею! Вода ця цілюща! Бо вода рідних місць - свята вода, а рідна земля – золото! Було б дуже по-Божому, по - святому, якби хоч одне з них було під Хрестом з капличкою ( я вже не кажу про Покров Богородиці). Я нагадував про це ще в 2011 році, пропонував, як архітектор, свої синівські послуги. Але-але(?І)..
Свята водичка одного із тих твоїх джерел омивала, зрошувала і мамин берег (луг), і город. Що тільки не росло на ньому! Все! Весною білим цвітом відцвітала мамина вишня разом із всім садочком, цвів бузок, жасмин, шипшина на розі хати, відчуханої від заслання.
А на початку літа, ближче до середини, цвіте все: картопля, огірки, гарбузи, цвіте мак, біб, квасоля. Росте петрушка, морква і вже за середину літа можна було пробувати на смак її оранжеві хвостики, худенькі зернини зелених стручків бобу. До маминого не брався – сварити буде: ах, різало його нині, або трястя його нині! А кого, щоб різало або трясло я й донині не знаю. А таки було страшно, вже досить серйозно – не ріж, не чіпай!
Друга справа – морква старенької баби Мокрини чи біб дядька Лукіяна: закрадались ми в їхні городи по-пластунськи через бараболі, або поза качанами, щоб, бува, не засікли. Краще трималася морква, огірки, біб чи мак там, де поруч росли коноплі, адже в них жила залізна баба, якої ми страшенно боялися і обходили це місце десятою дорогою. А яка була та баба? Я із своєю дитячою уявою і донині не намалював те страховисько.
Вже під осінь дозрівало все. Вражали своїм розміром мамині соняхи, які здалеку видавалися мені згорбленими дідуганами під вагою широких капелюхів. Росло вінничиння, високе і густе, зручне не заміниме надійне місце відпочинку для курей і квочки з курчатами, адже треба було пам'ятати і про яструба. Там і нам, хлопчакам, не раз везло: ми тихенько, щоб ніхто не знав, грабували замасковані курячі кубла. І голод був не страшний.
А взагалі то в тебе, Святець, на твоїй території, не крали: твої хати не мали замків. Якщо всі йшли в поле, чи то на ярмарок в Човган чи в Ланівці – то на скобі дверей стирчав кілок, чи патик, височенько, щоб здалека було видно, мовляв – не заходьте, в хаті нікого немає, пішли кудись дуже далеко. Не було замків і всередині хати. А щоб, на всяк випадок, врятувати коржика, чи ще щось смачненьке, - таке ховалось за образи: попробуй візьми, як на тебе дивиться Бозя, гріх!
Запам'ятав я картину «Страшний суд»( забув в чиї то хаті вона висіла): чорти з рогами, хвостами великими обценьками витягують язики в грішників – видно брехали на землі.
А іншому грішнику гарячу смолу заливають в рот, видно на землі багато самогонки пив. І багато всяких інших кар було намальовано на цій картині. Пояснювали мені те все моя мама, виходячи із баченого, пережитого. Страшно було. І ми не грішили, слухались старших.
А навкруги було повно живих грішників: завітали вони, переляканий Святець, валити церкву, коли мене ще на світі не було. Розказували мені мама, старші брати, сестри: у 1930 р.(здається, так) почали валити церкву. Селян, що стали на захист, силою розігнали. Я слухав і уявляв, як першим впав хрест: здригнулась земля, заворушились могили – мертві встають!
Десь за обрієм вдарив грім на сполох і зливою заридало небо. Потім падала баня, падали стіни. Стогнала земля, тріщали кістки мертвих в могилах, що були біля церкви. Пилюка закрила сонце… Знову перед очима з'явився той «Страшний суд», що бачив я на цій картині.
Але, що там Божий суд? Вже в 50-их роках минулого століття на тому святому місці такі ж безбожники поставили клуб: радуйся безпаспортна колгоспна молодь, веселись, танцюй на кістках своїх предків! Бога нема! Гріха нема! Дивись, Святець, який подарунок ти отримав!
Перетерпів ти, вистраждав, мій дорогий Святець, ще одну ганебну наругу над собою – другі іменини, хрестини по-ленінськи, по-більшовицькому: в лютому 1959р. твої партійні політичні козачки разом з районними привезли з Києва «радісну» новину: при в'їзді в село на табличках наймення «Святець» убрать (?!) і приліпити новеньке – «Мануїльське»(?!). Тож треба було додуматись до такого дикого свавілля! Але для них Діма Мануїльський, що колись десь народився в нашому районі, - партійний бос, земляк, права рука Сталіна, а що «Святець», якимось Богом попахує. Словом : «Святець» убрать! І ця ганьба проіснувала аж 32 роки, до 1991 (?!)
Наймення «Святець» патріотами села повернуто навіки! Чуєш, батьку «Святець»? Ти навіки корінням своїм вп'явся, вгризся у рідну святу свою землю ! І всякому нехлюйству давай достойну відсіч!
Але повернуся ще назад.
Ми, наше рідне, добре, щире щедре село,- твої діти були терплячі, виносливі, адже постійно росли, як годиться селюкам, в повній гармонії з природою - в люті морози крижаніли від холоду, особливо в тривожні воєнні і післявоєнні роки, а в нестерпну спеку разом з дорослими смажились на сонці на нормах цукрових буряків, коріандри, а пізніше – на жнивах, щоб записали солоний від поту трудодень, на який в глибоку осінь тобі дадуть по 200-500 гр. зерна.
Незважаючи на втому після виснажливої роботи, ніхто з молодих не жалівся, не стогнав – привикли до всього. І вечорами хлопці й дівчата збиралися групами в різних кінцях села (клубу ще не було) розважались, перегукувалися піснями. Співали гарно. А вже під спів перших півнів всі розходились, щоб трохи відпочивши в обіймах ночі, завтра знов йти в поле заробляти трудодень.
Так, я мав щастя навчитись орати, гарно копати, садити, косити, молотити ціпом, молоти в татових жорнах. Мав щастя на літніх шкільних канікулах ( 8-ий, 9-ий класи) в жнива возити снопи до молотарки. Адже вже виріс (15 років), хай молодші пасуть корови, соромно байдикувати.
Ось тут мушу зупинитись: я переповнений любов'ю, гордістю за наших простих, трудолюбивих людей, добрих-добрих, щирих, довірливих, щедрих, - таким в моїй пам'яті залишається мій дорогий-дорогий, ніколи незабутній дядько Самоїл, Царство йому Небесне. До нього мене завжди вела наша спільна стежина – межа між нашими городами, послухати його неперевершений дотепний народний гумор… Все життя він був з кіньми - конюхом в колгоспі. Навіть у війну він десь знаходив коней, воза і підвозив снаряди до гармат, бити ворога.
Тож він, мій дядько Самоїл, із своїм неповторним «Слиш» вибрав мені пару спокійних коників, коли я прийшов на конюшню, з дозволу колгоспного бригадира, проситись на роботу – підвозити снопи до молотарки. Під його наглядом я вправно запріг коні, мій добрий, люблячий мене, дядько-батько обняв мене, похвалив і сказав(того не забуду ніколи) :
- Люби і жалій коней, Володя. Вони також, як людина, плачуть.
І я поїхав в поле… За цей час і за все своє життя, я ні разу не вдарив коня. А коли бачив, як це роблять інші, мені ставало моторошно: я пам'ятав ту замашну плетену нагайку з добротної сириці…
Тішусь і досі, бо мав і маю свою, хоча і обпалену, але чисту щасливу долю, дану сироті Богом, батьками і тобою, моє рідне село. Я вдячний тобі за все-все, що ти дало мені : врятоване дитинство і життя, сильну якісну середню освіту і , дуже важливе для мене,юнака, для моєї мрії : ти, дорогий мій Святець, знав, як я любив малювати, писав лозунги для школи, для села, і ти побажав мені щасливої дороги у широкий світ прекрасного – у світ мистецтва. Від'їжджаючи у Львів на навчання, я зі щемом у серці тихо розмовляв з твоїми полями, сповідався: простіть мені, мої ниви, що розлучаюся з вами, я ніколи не забуду вас, назбираних ваших рятівних житніх колосочків. Вас буде кому доглядати: підросли діти закатованих батьків, полеглих на фронтах жахливої війни.
Твої руки, мій сивий мирний Святець, ніколи не торкалися зла. Вихований тобою, - такі і мої руки : при чесному хлібі йшов і йду дорогою любові та добра. Я не маю дорогого майна, навіть ощадної книжки, але в мене є цінніше багатство – я вмію творити і з повним натхненням служив і служу людям, дорогій моїй Вітчизні, залишаю помітний слід на рідній землі.
Як мені прикро(!): як архітектор, скільки добра, радості, задоволення подарував я іншим людям, а нашим, моїм таким щедрим, добрим односельцям – один тільки пам'ятник полеглим у Другій світовій війні, виготовлений за моїм проектом. І все. Я довго виношував ідею : як сповна віддячити тобі. Я ж у великому боргу перед тобою, колисочко моя, моє ріде село… Але мою мрію було поховано: разом з моїм добрим, щирим колегою, відомим львівським скульптором ми подарували (!) цінне високомистецьке погруддя Тараса Шевченка з дівчинкою( виколотка в листовій міді) для пам'ятника, згідно мого проекту архітектурно-скульптурного сакрального комплекса в центрі села.
Але- але(!?)…Деякі дяді не захотіли бачити нашого Генія, Пророка в центрі села разом з аркою пам'яті, з дзвонами - пам’ятним знаком в пам'ять знищеної безбожниками церкви в 30-их роках, бо те все «заважало б» (?!)(пам'ятнику Леніна, який ще ревно доглядався вірними.
Що ж, хай вже хоч біля школи, захований самодіяльністю від людей ( без мого проекта) промовляє до дітей Шевченко: «В Україну ідіть, діти, в нашу Україну!». Може хтось із тих хлопчиків, дівчаток виросте і колись згадає мене «незлим тихим словом» і скаже: «Спасибі авторам,у Святці є Шевченко!».
Роки-роки…Вже не так часто, як бувало, я лелекою лечу до тебе, мій батьку Святець. Кожен раз, чи то з Лановець йшов пішки, чи то вже тепер їду автобусом, і з Лисогірки виходжу на прямий шлях до тебе, - я хрещусь, тихенько молюсь, з глибоким щемом у серці дивлюсь в твою сторону, на твою широку панораму, милуюсь твоїми чистими, по-господарськи доглянутими полями. Честь і хвала роботящим рукам!
Клубок підходить до горла: я йду додому, до тебе, моє рідне гніздечко, моє миле село і до вас, могилки моїх рідних, друзів, сусідів. Пекуча сльоза розлук стікає по щоці, по тремтячих устах. Хай стікає, хай капає, я не соромлюсь, я йду додому…
І ось вже садок, старенький, великий, і – пасіка в ньому, витвір кмітливого природолюба, мого дорогого, трішки старшого друга з дитинства, який так любовно колись облаштував її, доглядав. Я часто-часто гостював у нього: скільки перебалакано, згадано, скільки цікавого я почув про бджоли. Ти, мій друже Василю, зараз біля Бога. Але і Там, як і на Землі, не маєш часу на відпочинок. Мабуть і там садиш райські сади, облаштовуєш в них пасіки. Так само, Василю, і твій рідний син, також Василь, патріот свого рідного села, добрий господарник, організатор, керівник, - як не похвалити його за доглянуті зразкові рідні святенькі ниви, що так колосяться хвилями, як безкрає море!
Ось такі твої діти, батьку Святець…
Теплих дощів, сонця і мирного ясного неба над тобою, дороге моє рідне село! Уклін тобі низький за все!
Твій вірний і вдячний син Володимир Блюсюк,
м.Львів
