Є у Волиці чимало гарних родин, де з покоління в покоління, від батьків до дітей, передаються кращі людські чесноти – працьовитість, відповідальність, людяність, доброзичливість та милосердя. То ж наша розповідь про одну з таких родин – подружжя Раїси Олександрівни та Миколи Анатолійовича Кучерявських, великих трудівників, добрих господарів та просто хороших людей, бо ж прожили своє життя у праці та тривогах, по совісті та честі.
Життя прожили
по совісті та честі
Є про що згадати Раїсі Олександрівні. Адже 42 роки проробила в тваринництві, спочатку коло свиней, далі дояркою та завідуючою молочно-товарною фермою. День при дні, в дощ, спеку, мороз та завірюху.
- Так судилося моїй матері Олені Людвиківні, - почала свою оповідь ця мила, привітна жінка, - що ростила вона мене сама. Хоч була гарна та дуже трудяща. Робила і дояркою, коли ще доводилося на плечах носити силос та жом, і коло биків, і в буряковій ланці. То ж я змаленьку була коло неї, вважай, що виросла на фермі. І от закінчила я вісім класів, а мама якраз ось цю хату будувала. Хто тоді будувався, знає, як це було тяжко, а ще самій жінці. Казала мені: йди, дитино, в Поляхову, в школу, а я вже якось сама буду справлятися, а ти хоч трохи підростеш, змужнієш. Та я вирішила інакше, шкодувала маму. Було мені чотирнадцять років, як стала я в тодішньому колгоспі імені Леніна робити на свинофермі. Що ж я тоді, була ще зовсім малою, ручки маленькі, а треба було і гної вигортати, і їсти давати, і суп поросятам варити та розносити. Боже мій, поробила я три дні, руки болять, плачу. А мама каже, я ж тебе не заставляла, або кидай, або терпи.І я робила тут далі, хоч від аміаку взялася в мене страшна екзема, на руках, на ногах. Намучилася я, що там казати, воно ж то згасало, то знову з’являлося. Одне добре, що поруч працювали добрі люди, як доглядачка Ганна Гнатівна Лавренюк. Завжди мені підтримували, не раз я переконувалася, як багато важить щире, добре слово.
Як було їй 20 років, вийшла заміж, через два роки народила донечку Наталю. Була у декретній відпустці аж три тижні. Якось щодня з мамою чергувалися, і на роботі були, і малу гляділи. Всього було. А як виповнилося дитині рік, віддали вже її в дитячий садочок. Та з чоловіком не склалося, не було порозуміння, взаємної поваги та почуттів. Так розпорядилася доля, як було Наталі 6 років, розлучилися. Та не занепала духом, сумлінно трудилася, ростила доньку, незабаром Раїсу Манчевську, передову доярку, знав весь район.
- І якраз тоді, одного прекрасного дня, - продовжувала, - йду я якось коло контори, стукає у вікно до мене Петро Андрійович Кравчук, голова колгоспу. Захожу, там ще був і завфермою Василь Григорович Гуральник, голова мені і каже: ти б не пішла корів доїти? Якраз тоді закупили вони 28 нетелів в Зарудді, треба було їх роздоювати. Я боялася сказати, що вдома корови не доїла. Приходжу додому, розказую мамі, а вона мені: які корови, ти знаєш, яка то тяжка робота?!Та йду я раненько, було це 25 березня, п’ять днів тому мені минуло 27 років. Приходжу, доїть тих первісток доярка Ольга Кондратюк, не могла вона сама їм дати ради. Ну, стала і я доїти. Вона два дні коло мене побула і пішла, третій день я вже доїла сама. Руки спухли, піднялася температура, вночі не сплю. Йду до Петра Андрійовича і кажу: хочете вигоньте, я більше не можу, бачите, руки, як прачі. А він мені: як ти мене не виручиш, пропадуть корови, бери маму і йдіть доїти. А тут вже й Гуральник: чого не йдете, корови ревуть, треба доїти. Беру маму і ми йдемо. Місяць ми їх роздоювали, дуже було тяжко, і Наташа коло нас, маленька, шестирічна, була. Телятам надвір, у клітки, молоко носила, напувала, було всяке, що якесь теля те відро перевернуло. А далі закупив Петро Андрійович доїльну систему. Ото була біда, дуже ми намучилися, як ті корови билися, ноги треба було прив’язувати, поки не звикли. Проробила я дояркою 16 років. Щодня треба було встати в чотири години ранку і добкати стежку на Воличку, а тоді такі морози були, сніги, хай Бог милує! Та ніхто ніколи мені не дав зауваження, корови добре доїлися, я доїла їх тричі на день, вони в мене були посортовані, треба було пильнувати, коли яка в охоті, щоб осіменити, а далі вчасно запустити, благополучно телят прийняти. То ж була я завжди в передовиках, тоді, за радянських часів, людей праці шанували, два рази райком комсомолу нагороджував мене путівками за кордон, у Німеччину та Польщу, Чехословаччину, а по профспілковій путівці їздила я в Румунію. Була я скрізь на конференціях, маю повно грамот, дипломів, відзнак. То ж про цей час, хоч тяжко трудилася, згадую із-задоволенням. Та й поруч були люди, які мене підтримували. Як от доярка Марія Степанівна Лобчук, була я тоді сама, розлучена, а в них був «Запорожець», скрізь брали мене з собою, це було для мене дуже важливо. Вже я згадувала про Василя Григоровича Гуральника, дуже хороша людина була. А ще раз хочу згадати добрим словом Ганну Гнатівну Лавренюк, після свиноферми вона також стала дояркою, мою старшу подругу, також мене завжди підтримувала.
Якщо ж є на світі доля, то вона таки знайшла Раїсу. Якось заболіли в неї зуби, треба було під’їхати у Волицю-Польову до зубного лікаря. А якраз з Поляхової, з кар’єру, машини з Корчівки возили жерству. Вийшла вона на дорогу, спинила вантажну машину. Розговорилися з шофером, познайомилися. Був це Микола Кучерявський, нежонатий хлопець з Корчівки. І назад підвіз її додому. Стали дружити-зустрічатися, через рік поженилися. Що там казати, з’явився в обійсті господар. Треба було хату добудувати, літню кухню поставити, гаража, плитку на подвір’ї покласти, загорожу сучасну встановити. Як рідну, прийняв Микола Анатолійович тринадцятирічну Наташу. А через два роки народилася їх спільна донечка Альона, було у родині це великим щастям. То ж стали жити-поживати, добра наживати.
Нагодилася на час нашої розмови до рідної оселі старша дочка Наталя. Як і Раїса Олександрівна, виросла на фермі. Любила заходити до ветеринарного лікаря Василя Павловича Постернака, розпитувати його, роздивлятися журнали «Тваринництво». Вже вдома гралася у ветлікаря – розкладала шприци, робила уколи гарбузам. Казала, що корів лікує. А як була в дев’ятому класі, вже доїла на фермі групу лейкозних нетелів, носила з дому яйця, щоб телята не проносили. То ж закінчила Млинівський радгосп –технікум, працювала у СТОВ «Волиця», тепер – ветлікарем Поляхівської ветеринарної дільниці. Роботу свою дуже любить, вважає, що зробила вірний вибір у житті. Живуть недалеко від батьків, з чоловіком Сергієм Кондратюком, вчителем трудового навчання Поляхівського НВК ЗОШ І-ІІІ ступенів-колегіум, вчать у вищих вузах Житомира двох донечок-студенток Дарину та Валерію.
- Забігла сказати про моїх батьків найкращі слова, - промовляла від душі, - дякую Богу, що вони в мене є, бо ж дали мені хороший старт, подарували сестричку Альону. Хоч молодша вона за мене на 15 років, я щиро радію, що вона в мене є, що в неї все склалося добре. А мамі та Миколі Анатолійовичу зичу міцного здоров’я, щоб вони нам жили ще довго-довго.
Пригадала Раїса Олександрівна, як вона стала завфермою.
- Вже тоді керував господарством Василь Петрович Кравчук, - від тих спогадів посвітлішав її погляд, - про нього, як і про Петра Андрійовича, можу сказати лише найкраще. Якраз тоді він теж закупив нетелів і я їх роздоїла. І от йдемо ми з Ганною Гнатівною додому, по дорозі зустрічаємо Василя Петровича. А він і каже: кого б то завфермою поставити? А Ганна Гнатівна, як з кілочка, - Кучерявську. Василь Петрович, недовго думаючи, до мене: завтра приходьте ферму приймати. Мені, як сніг на голову, своїх корів шкодую, от що маю робити? Виходу нема, відмовити не можу. На другий день, раненько, було якраз 12 лютого, на трьох святих, йду, приймаю ферму. Було в нас тоді 750 голів ВРХ, з них 300 корів, робило 12 доярок, а всього працювало 50 людей. А ціле літо 20 дітей череду випасало. І я сама вела облік, по людях, по молоку, по приросту. Та справлялася, наша МТФ була передовою в районі, кілька разів була на районній дошці пошани, семінари в нас проводили. Ще ж Василь Петрович запровадив гарячі сніданки, де ще таке було? А для дітей, які пасли корів, перед першим вереснем організовував солодкий стіл. І наша Альонка з третього по дев’ятий клас теж череду пасла, хороша вона в нас дитина. В 50 років, бо ж мала стаж доярки, вийшла я на пенсію, але ще шість років робила, до 2011 року. Далі тяжко захворіла, десь та біда взялася. Перенесла в Хмельницькому дві операції, казав мені той доктор Дробнер: ви, Кучерявська, дуже сильна жінка, не здавайтеся, моліться Богу, вірте, що все буде добре. І я так і роблю. Молюся, ворушуся, господарство ми тримаємо, в нас дві корови. Як можемо, дівчат наших підтримуємо, онучок Даринку та Лєру. А Альона в Хмельницькому живе, вийшла туди заміж, потрапила в дуже хорошу сім’ю, чим можемо, і її підтримуємо.
Микола Анатолійович ще працює, він водій КАМАЗа. І на фермі, коли ще не стояли шофері зимою в центрі зайнятості, робив. Тепер каже, ще хотів би поробити, бо ж в гаражі поруч з ним трудяться хороші люди, надійні та товариські. А головний інженер Володимир Кононець – це просто душа! Справедливий, переживає за кожного шофера, треба такі запчастини - на тобі, треба те – є все. Людина на своєму місці, ще ж зовсім молодий, а такий толковий.
- Дуже ми пережили минулого літа, - забриніла в очах дружини тривога - стався в Колі мікроінсульт. Бо ж в тій кабіні спека, як надворі жара, то ж воно таке було роками. Не раз на лиці він палахкотів, та коли хто той тиск міряв. І от таке зробилося, та, слава Богу, пролікувався, все добре. Але як його тоді підтримали хлопці з гаража, і Володя Кононець, і Василь Петрович! Дуже ми їх всім вдячні. І на життя йшло, і ця підтримка, безперечно, допомогла.
20 березня буде в родині Кучерявських подвійне свято: Раїсі Олександрівні виповниться 65 років, а Миколі Анатолійовичу – 60. От недарма народилися вони в один день, бо ж вже майже 30 років живуть разом душа в душу, трудяться, дбають про свою родину. Знають ці добрі люди ціну свого щастя: треба жити по совісті та честі, бути справедливими, поважати людей, робити добро, не тримати ні на кого зла. Просто любити життя, цінувати кожну його мить, щиро радіти кожному новому ранку.
Галина Тебенько
