І впала з його душі
холодна каменюка
Вже кілька років, як приватний підприємець, художник Олександр Колєснік з Теофіполя співає у народному аматорському фольклорному колективі «Гук» районного будинку культури, виступає у складі дуету зі справжнім професіоналом Миколою Хом’яком. Не можна не замилуватися його сильним голосом, низьким басом «профундо». що робить кожний його виступ на сцені незабутнім. Співає на громадських засадах, то ж безперечно заслуговує на схвалення. А ще від Різдва пішов другий рік, як він співає у храмі Покрови Пресвятої Богородиці Православної Помісної Церкви України. До того сім років співав у Свято-Покровському храмі ПЦУ Московського патріархату.
Народився Олександр у місті Дзержинськ, тепер Торецьк, Донецької області. Туди, на Донбас, виїхали на заробітки його батьки, родом із Мар’янівки. Трохи згодом сім’я переїхала у Миколаївську область, де хлопець закінчив три класи школи. Та захворіла мама, лікарі радили їй змінити клімат, то ж повернулися у рідну Мар’янівку.
- Батько мій трохи малював, - розказує, - то ж предався мені від нього хист до живопису.
То ж я ще зі школи трохи цим балувався, як вчився в Мар’янівці та Святці. Три роки відслужив у Севастополі, на Чорноморському флоті, це була велика школа життя та гарту. Далі вивчився на кранівника в Тернополі, робив в «Сільгосптехніці» на перевалочній базі, потім був дезинфектором в санепідемстанції. Та прагнула моя душа до творчості, хотів професійно малювати. І якраз при побуткомбінаті відкрився художній комбінат, працював художником-оформлювачем, а трохи пізніше став завідуючим художньою майстернею. Хоч були це ще радянські часи, доводилося писати багато лозунгів, транспарантів і таким чином прославляти тоталітарний режим, вже тоді я писав ікони, поступово релігійна тематика, православне християнство заполонило мою душу. Продовжував писати ікони і коли працював художником-оформлювачем у пожежній частині.
Свою оповідь Олександр Васильович час від часу пересипає афоризмами з Біблії, вічної Книги, джерела мудрості, Книги Книг. Бо ж пошуки самого себе, свого духовного шляху в житті привели його до духовної семінарії адвентистів Сьомого дня у Вінниці.
- Мені вже було за сорок, я хотів розібратися, - продовжує, - що таке Біблія, в чому різниця між течіями у християнстві, якщо Ісус Христос на світі один? Семінарію я не закінчив, бо не був згодний з деякими догмами, я не міг сприйняти самохвальства та ще деяких речей цієї течії. Та завдячую навчанню тим, що вивчив Святе письмо, у ньому ж можна знайти відповідь на будь-яке питання. Я зрозумів, що мій шлях – це жити своїм життям за Божими заповідями, продовжувати писати ікони. Бо ж саме ікони у храмі, в оселі розказують про шлях Ісуса Христа, виконують місію євангеліста – розносять про нього добру звістку.
Вісім років тому, коли, здавалося, Україна крок за кроком утверджувала себе на шляху незалежності, коли був проголошений курс на євроінтеграцію, його син Іван вчився в Одеській духовній семінарії. Саме він спонукав батька спробувати співати в церковному хорі.
- Я робив це щиро, від душі, я робив це для людей, - каже з особливою пристрастю, - та коли почався Майдан, коли Росія окупувала Крим, розпочала війну проти України на Донбасі і я став волонтером, кілька разів супроводжував вантажі для наших земляків-бійців АТО, де бачив справжню війну – я став прозрівати. Я став чітко розуміти, хто є патріотом, хто хоче жити у вільній державі, з європейськими цінностями, а хто сіє ненависть та ворожнечу, підтримує ворога нашого, кривавого агресора. Всім серцем я вітав рух Православної Церкви України Київського Патріархату до отримання Томосу, я почув правду, мені стало тепло на душі. І от рік тому, 7 січня, на Різдво, коли Томос підписав Вселенський патріарх Варфоломій, і митрополит Київський і всієї України Епіфаній привіз його до Софії Київської, я співав у час божественної літургії. Відспівали, та й кажу до півчих: ну що, будемо об’єднуватися? Почув у відповідь, що я розкольник та анцихрист, то ж розвернувся і пішов до храму Покрови Пресвятої Богородиці. Прийшов, тут ще йшла служба, жіночка, що продавала свічки, спитала здивовано: а що ти, Саша, хочеш? Показала на моє прохання вихід на крилас. Я зайшов, всі замовкли, а я й кажу: дайте мені текст. І став співати. І з моєї душі впала холодна каменюка.
Підтримав вибір батька син Іван, хоч служить священником в одному із храмів Московського патріархату у Хмельницькому. То ж гаряче вірить Олександр Колєснік, що в єдиній незалежній Україні неминуче утвердиться єдина Православна Церква України, де молитва та Святе письмо скрізь буде звучати рідною українською мовою, Бажає, аби це сталося без боротьби, спокійно, без фанатизму, без образ, без сварок, через переконання людей.
Адже Бог на світі один. При цьому знову посилається на Біблію, на послання апостола Павла: «Немає більшого гріха, ніж коли брат на брата каже «дурний». Це є непрощений гріх».
Галина Тебенько
