Які ж круті ви,
серпантини долі…
А таки, мабуть, добре, що життєві шляхи незвідані чи просто втаємничені, тому після марних спроб бодай трішечки привідкрити завісу, котра ховає секрети майбуття, якось полегшено й водночас ніби приречено мовимо:
Та що там гадати? Так, певно, на роду написано. Бо ж який би «каламбур» був, якби до неприємних прогнозів екстрасенсів та різних ворожбитів ( щоправда, вони таких намагаються уникати) долучити ще нашу багату уяву і фантазію. Особливо вісімнадцятилітнім, коли їм залюбки дуже легко мріється.
Може, саме тоді, у жовтні 80-го, коли почав проходити курс молодого бійця у Такта-Базарі, Саша Мовчан вперше всерйоз задумався над своєю подальшою долею. Навряд чи міг тоді передбачити хоча б головні її викрутаси, але вже здогадувався, що надалі серпантин його доріг буде незвичним і непростим. Бо ж перший крок у майбуття вчорашній курсант Теофіпольського СПТУ -34, отримавши водійські права, вже зробив. І добре, що поруч був ровесник, односелець із Святця Павло Бодак. Утім Олександрові й надалі в армії везло на земляків. Уже перебуваючи в Афганістані, тісніше зійшовся з Миколою Хомутом (теж святецький хлопець), Леонідом Романюком із Волиці. Служили в його автороті й інші хлопці із Хмельниччини – Паламарчук, Чорногур, Кочелоба.
З ними почувався набагато впевненіше, надійніше. І вже, здавалося, в іншій тональності звучало
…через дві зими, через дві зими,
Через дві, через дві весни
Відслужу, відслужу, як треба, і вернусь.
Дороги, дороги… Немає їм, здається, ні кінця, ні краю. Біжать назустріч, стеляться під рубчасті колеса важких машин безкінечні стрічки асфальтованих шосе.
Там, попереду, в хиткому мареві немилосердної спеки, вони здаються іншими, блідо-голубими, майже небесного кольору, а на підйомах і спусках блищать дзеркально, наче не дороги, а життєдайна водяна гладінь.
Але немає річок у тому висушеному сіро-коричневому запилюженому краю, де рослинність по-жебрацьки бідна і винуджена хронічним безводдям, жодної по-справжньому зеленої плями життя, жодного деревця. Одні лиш верблюжі колючки, засохлі та покручені, та мертві мітелки пожовклих трав. Та й ті кущаться більше по улоговинках. Лише вдалині, наче намальовані та відірвані від горизонту, у спекотному мареві небес здіймаються гряди гір. Блідо-фіолетові, вони тягнуться вгору вершинами, на яких, наче білосніжні плями, яскраво світиться сніг…
За два роки служби в Афгані за кермом надійного, безвідмовного «Уралу» Олександр Мовчан намотав на спідометр не один десяток тисяч кілометрів. І в ході заколисуючого руху автоколон ( це коли обходилося відносно спокійно без наскоків супротивника), спостерігав, наче в калейдоскопі, чомусь здебільшого одноманітний пейзаж.
У довідниках це означало «гірсько-пустельна» місцевість, і він якось ніби буденно, відсторонено усвідомлював, що все це доведеться сприйняти серцем, можливо, навіть полюбити, а вже що звикнути до цього – то це однозначно і безумовно. А от до іншого звикнути йому було не під силу. Йдеться про печальні нагадування про щоденне «жниво» війни – нехитрі пам’ятники радянським воїнам, які загинули на цих дорогах. Саша вже знав, що цю традицію привезли з собою на початку афганської епопеї військові автомобілісти із Середньо-Азіатського війсь-кового округу, перейнявши її, в свою чергу, із небезпечних гірських трас Паміру. Автомобільна традиція прижилася і в інших родах армійців, отож кожна частина по-своєму увіковічню вала пам’ять своїх полеглих: автомобілісти вмуровували у бетон кермо, тобто рульове колесо.
Спільними для всіх пам’ятників залишалось одне – до болі малий розрив між датами народження і загибелі хлопців, термін життя більшості з них війна відміряла невеликий – двадцять літ або лише трохи більше. Деякі ж обеліски мали на собі жорстокі мітки війни - сліди від куль та осколків: очевидно, «духи» мстили нашим загиблим навіть після смерті…
Подекуди обабіч доріг тіснилися кишлаки, де горлапанили власники дуканів – торгових точок, пропонуючи свій товар. Торгували чим тільки могли. А щодо автотранспорту і руху на шляхах, то взагалі була дивина. Грузовики розмальовували так, що неможливо було розпізнати у тій кольоровій «дискотеці» звичайний радянський ЗІЛ чи КамАЗ. Західні ж автобуси «Мерседес» чи «Ман» також потопали в орнаментах різних рослин, замасковані різнокольоровими стрічками та ганчір’ям до такого стану, що лише відомий всьому світові мерсівський трикутник на капоті свідчив про справжню назву транспортного засобу. Люди, домашня птиця і тварини перевозилися як всередині, так і знадвору – на дахах, гуртом.
Звичним було, скажімо, бачити через віконце автобуса вусатого афганця в чалмі або паккулі( пуштунська шапочка) чи жінку в паранджі, а поруч - рогату морду барана або козла. А от правил дорожнього руху тут взагалі не існувало, основне і вирішальне правило було універсальним: у кого машина більша, той «король траси». Звісно, «поза конкурсом» були наші автоколони, які на шляхах явно домінували.
Насмілюся назвати одну річ закономірністю, бо це спостерігаю майже щоразу, коли у бесідах із колишніми воїнами-афганцями мова заходить про бойові епізоди, учасниками яких вони були. Тоді, як кажуть, хлопці займають глуху оборону, відбуваючись мовчанкою або делікатно переводять балачку в інше русло. Причому подібне завважують навіть їх рідні та близькі. Трохи дивно. Бо ж якщо й дехто колись і давав підписку про нерозголошення, то вже з того часу минуло коли не сорок, то принаймні тридцять років точно. Та й, врешті, ніхто на якісь військові таємниці не зазіхає. А тут наче якесь негласне табу і солідарність співбесідників. Мовляв, що тут цікавого – служили, як усі.
Втім почасти їх можна зрозуміти. Війна в Афгані для них була не туристичною поїздкою, там була кров і смерть. І не варто скидати з рахунку так званий «афганський синдром», здолати якого інколи не під силу навіть досвідченим психологам…
Олександр Васильович Мовчан у подібних випадках мав свою тактику. Наприклад, з усіх труднощів та серйозних проблем він називав … тамтешній клімат. Останній таки справді не мед. За ніч температура там може різко скочити навіть на півтора десятка градусів, відповідний перепад має й атмосферний тиск. Та особливо дошкуляє «афганець» - сильний, сухий і пекучий південно-західний вітер в Центральній Азії, котрий може шаленіти від кількох діб до кількох тижнів. Там його називають кара-буран ( чорна буря). Він зазвичай зривається зненацька. При цьому температура за лічені хвилини різко підвищується, сонце «гасне», очі забиває пилом. Злий вітер «афганець» у всі часи припиняв навіть будь-які бойові зіткнення ворогів, не кажучи вже про реакцію непризвичаєного до того людського організму.
Не так часто, але на гірських перевалах можна потрапити під дію такого природного явища, як тропічна гроза. Дуже нетипово виглядає вона: чорні хмари густо обволікають своїм килимом усе довкола, періщить злива, а блискавиці б’ють під косим кутом одночасно в обох напрямках – як донизу, такі догори. Гуркіт і феєрверк страшний.
А ще якось Саша обмовився про те, що після чергового рейсу із кузова його «Уралу» кулі та осколки зробили решето. Та одразу ж замість коментаря змістив акцент зовсім на інше:
- Добре, що «Урал» обладнаний автоматичною системою підкачування шин.
Мовляв, не треба морочитися з колесами під час обстрілів. Можна подумати, що кабіна застрахована від пробоїн чи те, що він єдиний раз був під вогнем противника – на його рахунку не одна сотня рейсів по доставці різних військових вантажів.
Скоріше всього, чоловік зайвий раз не хотів тривожити рідних розповіддями про ту смертельну небезпеку, яка чатувала на дорогах Афгану. Й так, гадаю, чинили і його бойові побратими, коли йшлося про риск на тій неоголошеній війні. Вони просто вважали, що нічого особливого, нічого героїчного у їх службі не було – просто виконували воїнський обов’язок.
…Олександру Васильовичу Мовчану і кільком десяткам хлопців з його автороти, як і вісьмом його землякам із Святця, які в різний час служили в Афганістані, пощастило вижити у тій війні. Після звільнення у запас повернувся до мирної праці, трудився на Тернопільському текстильному комбінаті. Обзавівся сім’єю, із дружиною Людмилою вивели в люди сина Олега й дочку Оленку, справили їм весілля. Мріяли жити-поживати, допомагати дітям, ростити внуків.
Але сталося непоправне, трагічне. 26 липня 2012 року, за день до піввікового ювілею, зупинилося назавжди серце колишнього воїна-афганця. Відійшла у вічність хороша людина, яка не раз дивилася у вічі смерті на чужій нам землі й повернулася з тієї кривавої бійні неушкодженою, а покинула цей білий світ у розквіті сил у мирний час не так далеко від батьківської домівки. Що це, іронія долі?
Вічная пам’ять…
Валентин Дузяк, журналіст
